– Давай. Тримай мене в курсі. А серед цих молодиць оте дівча в зеленій сукенці має підозрілих знайомих, – сказав Топчій.

З ганку оглянув майдан, запруджений людьми. Навпроти – павільйон. У ньому вилицюватий молодик видавав напрокат вагівниці. Ми зійшли із приступок. Я прискіпливо, вивчаюче подивився на обкрадений магазин іззовні. Передовсім – це не нова будівля, пристосована під торговельне приміщення. Обабіч магазину – кіоск господарчих товарів і продуктовий, а за ними – двометрова мурована огорожа. Ліворуч за нею здіймалася триповерхова цегляна споруда – Будинок колгоспника.

Ми підступили до паркану. Магазин стояв до нього впритул задньою стіною. По той бік огорожі, теж впритул до неї, якийсь сарай із пласким дахом.

– Зрозумів, Арсене? – запитав мене майор.

Я кивнув і виліз на паркан – відкрилося подвір'я Будинку колгоспника з кількома вантажівками. Серед них ЗІЛ з клітками на кузові, у яких крякали качки. За сараєм невелике обійстя, захаращене потемнілими від негоди дровами, старими, розбитими ящиками, шматками толю, брилами бітуму, диктовими діжками. Під стіною-огорожею від вулиці Казарського купи вапна і вугілля. Дмитро Юхимович вибрався до мене, вмент охопив зором подвір'я і затримав свій погляд на вапні й вугіллі.

– Давай, Олексо, сюди, у двір, – наказав майор Кузьменку.

Ми зайшли на обійстя і подалися до сарая. І перед ним асфальт помережений чорними й білими слідами. Вони тяглися від куп вапна і вугілля. О, кров – загусла, чорна. Поіржавілий замок висів на скобі. Його треба віддати на експертизу. Я обережно відхилив двері – на диво, навіть не рипнули. Майор кивнув на завіси, густо змащені солідолом. В сараї старі, посновані павутинням стільці, шафи, диван шкірився пружинами, металеві й дерев'яні бочки і сліди вглибині, у напівтемряві.

Я чіпко, насторожено обдивлявся навколо, призвичаюючи очі до затхлого мороку. І раптом підсвідомо відчув присутність стороннього. Мене не знати чого обійняли тривога й хвилювання. Ступив уперед і за шафою, під клишавим столом, угледів нерухому людину – білявого хлопця у волошкових спортивних штанях, туфлях без шкарпеток і в жовтій закривавленій майці. Намацав у молодика пульс… Ледь чутно билося серце. Дмитро Юхимович присів поруч.

– Да, діла… – тихо протяг.

Хто він: спільник злодіїв? Випадковий свідок? Як потрапив сюди? Судячи з одягу, наче вибіг з приміщення, не збираючись затримуватися надворі.

– Виклич «швидку допомогу» і скажи Топчію, експертам, – пошепки мовив майор. – Я спробую йому допомогти…

Встиг помітити лопату і лом, під стіною вхід до підкопу, в якому стояла бочка, діжки із землею, лежали брезентові рукавиці, і подався надвір. У порозі маячив Олекса. Букет нетерпляче скімлив.

– Когось там знайшли? – поцікавився Кузьменко.

– Закривавленого хлопця. Давай на Казарського, під огорожу, – наказав Олексі, а сам метнувся в магазин.

… Під муром на Казарського сліди й відбитки від протекторів машини. На асфальті чорніло кілька крапель мастила. Непогано, експерти візьмуть на аналіз. Букет упевнено взяв слід і повів нас за собою. Через кілька хвилин шаленої гонитви ми з Кузьменком вибігли на багатолюдну вулицю поблизу привокзальної площі, і тут Букет розгублено заскімлив.

Засапані, розпашілі, в мокрих сорочках, спинилися передихнути. Недурні крадії: очевидно, пересиділи на вокзалі до ранку, а потім, коли почався рух тролейбусів, спокійно скористалися ним, і тепер шукай вітра в полі. Або на поїзд і – ту-ту… В якому напрямку? Звідки вони?

– А зараз куди, Федоровичу? – звернувся до мене Кузьменко й змахнув краплю поту з чорної брови.

– На Казарського, до паркану. – Я сподівався ще на один слід, бо ми точно не знали, скільки було злодіїв.

Невдовзі знову опинилися коло мурованої огорожі ринку. Вулиця Казарського тиха й майже порожня: де-не-де виднілися поодинокі перехожі. Через дорогу, навпроти магазину і сарая, розташовані приймальні пункти сухофруктів, утильсировини і майстерня жерстяних виробів. А трохи далі – кілька звичайних цегляних будинків з телеантенами на дахах.

– Шукай, Букете, шукай! – наказав Кузьменко псові, і той припав носом до асфальту, занюшкував і шарпнувся на новий слід, потяг Олексу за собою.

Ми бігли до будинків. Поминули один дім, другий, і пес гайнув у двір третього, скочив на двері з номером 6 і гавкнув. Невже там злодії? Ми принишкли. У Букета на загривку здибилася шерсть. Я постукав. Насторожено чекали, коли відчинять. А може, втекли; заскочили до квартири, взяли необхідне в далеку дорогу і накивали п'ятами…

З-за дверей почулося човгання й бурмотіння, і, не питаючи хто і чого, дзенькнув замок, відхилились двері… У тісному коридорі стояв розкучманий хлопець в трусах і майці, в старих капцях і заспано мружився. Потер очі й осмислено подивився на нас, глипнув на вівчарку. Аж тоді на його припухлому обличчі відбилося здивування, навіть ляк. Букет клацнув зубами, і хлопець позадкував, прикривши груди і шию руками.

– Карний розшук, капітан Загайгора, – представився. – Дозвольте зайти?

– З-заходьте, – сторопіло запросив.

Ми опинились у затемненій кімнаті. У шпарку між шторами на вікні пробивався сонячний промінь і падав на протилежну стіну, висвітлюючи портрет, вірніше, його половину – довге волосся, суворе око, краєчок губ… Хлопець, все поступаючись, наткнувся на розстелене диван-ліжко й сів. Я розсунув штори – кімната наповнилася світлом. І нараз угледів на столі, серед розгорнутих книг і зошитів, коричневу норкову шапку. Олекса теж дивився на неї і не міг стримати усмішки. Я взяв її – нова, з ярликом.

– Ваше прізвище? – запитав у пониклого хлопця, жалюгідного й беззахисного.

– Агапов… Вячеслав, – не звів голови.

– Звідкіля шапка?

– З-знайшов.

– Сокирку під лавкою, – вставив іронічно Кузьменко.

– Де знайшов? Коли?

– Сьогодні, під огорожею ринку. Повертався з роботи і…

– О котрій годині? З якої роботи?

– Близько другої ночі. Я фрезерувальник, на електротехнічному… – Агапов облизав пошерхлі губи.

– Чому так пізно?

– Трохи прихопили після зміни до плану, – вже спокійніше відповів.

– З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?

– Нацевич, Скок, Малишевський… – не замислюючись, назвав своїх товаришів.

Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.

– А де твої батьки?

– На роботі. Ви мене?..

– Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?

Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.

– Десь учишся?

– Еге, у вечірньому політехнікумі.

– О тій порі на вулиці нікого не зустрів?

– Нікого.

– А машини не бачив?

– У кінці вулиці виїжджала на проспект.

– Марка?

– Наче «Волга М-21».

Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки – успіх.

– Напиши про машину і шапку, вкажи час, – сказав хлопцеві і вдруге попередив: – З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.

Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник – минуло 15 хвилин. Як там поранений?

– Дарма ви його не затримали, – зауважив на вулиці Кузьменко. – Попередить своїх.

– Не попередить, – заспокоїв кінолога. – Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.

На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..