Чомусь згадав, як по війні ми збирали колоски. Багато хто з нас був без путнього взуття, і то була неабияка наука — вміти ходити по стерні босоніж. А тепер колосків не збирали, не садили кок-сагизу, схожого на кульбабу, з якого, казали, виготовля­ли гуму.

Я поїхав, не попередивши Олю, щоб не почала допитуватись, чого вибрався до Вінниці. А ми ж могли обоє вирушити в подорож. Могли б!.. Але краще дочасно їй нічого не відати, і не лише їй. Досить того, що відомо Балюку, матері, Куртію і Великошичу. Але вони надійні друзі. От Кедров­ський... Уявив його ширшу, ніж довшу, постать, велике плескате лице з маленькими очима, схова­ними за скельцями окулярів, і звичку потирати до­лоні, наче йому зайшли зашпори. Дід Кедровський, мабуть, давно забув трьох військових, які не по­вернулись у частини. Правда, якось він, у перші дні моєї появи в райвідділі, наче між іншим, ска­зав, що моє прізвище нібито йому знайоме. І все. Після того ми з ним лише вітались і не ставали до розмов.

Мені здавалось неймовірним, що ніхто за стільки років не обмовився про батька. Напевне, війна і повоєнне лихоліття притлумили пам'ять сусідів. Та коли б ми жили в Березівці, вони б згадали. Факт. І ріс би я сином дезертира... Мене аж пой­няло морозом, і я мимоволі пригальмував мото­цикл. Як би тоді жив? Як склалася б моя доля? А мати, виявляється, рішуча і далекоглядна жінка.

Побачив при дорозі, серед плакучих верб, вели­кого, фарбованого, зробленого з дикту журавля, що стояв над криницею. І мені враз забаглося пити. Зупинився під вербами і ніби потрапив до казкового оазису: мене оповила вільгість, настояна на вербовому галуззі, дозрілому хлібі й висуше­них польових квітах. Здійняв захисного шолома. Неподалік, у стерні, дрімливо сюрчали коники. Я опустив відро й пригнув довгого червоного дзьоба журавля, набрав свіжої води. Сів на бетонну лавку. Сюди ледь чутно долинав гуркіт машин.

Далеко від домівки, серед поля, почувався са­мотнім і всіма забутим. Чого я тут? Куди їду? Що мене примусило відкласти ремонт хати і податися до Вінниці? Чи не вигадав я все про батька? Досі мав спокій, душевну рівновагу, і ні минуле, ні май­бутнє не здавалося захмареним. Моя доля нічим не вирізнялася з-поміж доль моїх ровесників. Не вірилося, що те трапилось саме зі мною, з моїм батьком. І не було під рукою фактів, на які можна було спертися.

Якісь Карпань, Замрика, Куртій... Раніше ніде не зустрічав їхніх прізвищ. Що вони можуть роз­повісти? Я наче снив наяву, то усвідомлюючи по­дії останньої доби, глибоко переймаючись ними, то мов стороння людина відгороджувався од них, ди­вуючись із себе.

Мій погляд виблукав на цямрину і на. ній помі­тив кимось написане, а тепер застигле в бетоні ім'я «Оля». Може, його написав хлопець, який кохав Олю Придибу? Хто ж написав?.. Чудний, Оль на світі багато. Я звівся і вгледів на обніжку веселі волошки.

Виїхав на дорогу. Попереду на горбах виднівся Немирів. Ще сорок кілометрів, і добудусь мети.

Мені найбільше подобався відтинок шляху, об­саджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над до­рогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли та­ємничі дупла, інколи між ними з'являлися прога­лини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджа­нець. І дерева, ніби люди, подумав я. одні покида­ють нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем бать­ка, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не ду­мав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип по­чали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юр­милися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід заліз­ничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що ста­діон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з черво­ної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльни­ки. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, тре­тій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання сер­ця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — ні­чичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеть­ся годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя вос­таннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важ­ка, здійняв захисного шолома.

—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

—А де він працює?

—У школі ДТСААФ.

—Адреси не знаєте?

—На Немирівському шосе.

—На Немирівському... Там на подвір'ї броне­транспортер?

—Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на заті­нене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його ве­лике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. По­ловина лиця, що від мене, звичайна, старанно пого­лена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив две­рі— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважа­ючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

—Ви до кого?

—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.

—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він за­клопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

—То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартува­ли? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.

—А я — Загайгора.

—Угу, Загайгора,— машинально повторив і на­раз прикипів до мене карими очима, тихо повто­рив: — Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мов­би знав його давно і ми бачилися щодня. Його кре­мезна, огрядна постать зберігала військову виправ­ку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоло­віком.