Мені впали в око його напружені руки, побілілі пальці, що міцно й нервово терли один одного, роз­чіплювались і збиралися в кулак, розпрямлялись і знову тісно переплітались.

На рубежі Вапнярка—Жмеринка ми прикрива­ли відступ наших військових частин. Випав спекотний, як сьогодні, липневий день,— вів далі Куртій.— Замаскувались на пагорбах між селами Червоним, Рахнами Польовими і Лісовими. У танках — справ­жня парна, хоч і підняті люки. А фашисти наближа­лись непоспіхом, самовпевнені, пихаті, знахабніло горлали пісень. І ми вдарили... Тиждень стримували натиск, поки не надійшов наказ зайняти нові пози­ції під Гайсином. Там і згорів мій танк, а мене, ог­лушеного, витягнув Федір. І ще сотні кілометрів ми билися відходячи... Сталінград, як ти знаєш, зламав хребта Гітлеру. Твій батько став командиром танко­вої роти, а я у нього заступником. Визволяли Крас­нодарський край, побували в пеклі Курської дуги, а у вересні сорок третього ступили на Україну, фор­сували Дніпро, взяли Фастів, за що Федору ком­бриг пообіцяв відпустку додому на кілька днів. І от після визволення Проскурова, тобто Хмельницько­го, коли наша бригада мала поповнитись новими машинами, командування відпустило Федора...

Куртій повернувся і сів за стіл, я відчув, що най­головніше попереду, ось незабаром, через кілька хвилин, Дмитро Семенович розповість усе. Я зосе­редився і не зводив з нього очей.

—Ми, Арсене, здружилися з твоїм батьком, — провадив Куртій. — Нас зблизила спільна дитбудинківська доля. Федір часто згадував твою матір, тебе, мріяв про життя після Перемоги, дуже хви­лювався, бо нічого не знав за вас, ніякої звістки за три роки. Його любили танкісти за справедливість та врівноважений характер, за хоробрість і муж­ність. Про батька багато писали в армійських газе­тах, і я немало їх наскладав, та під Будапештом усе згоріло в танку, — Дмитро Семенович зробив паузу, мов збирався з думками. — Так от, йому надали три дні відпустки без дороги. Вранці ми гайнули в штаб корпусу, де Федір отримав платню за три ро­ки й узяв грошовий атестат, щоб залишити його матері. Звідтіля він поїхав попутною машиною на Вінницю, з одним фібровим чемоданчиком, — Кур­тій похитав головою, хмурніючи. — Минуло три, чо­тири, п'ять діб, а його нема. Ми вже поповнилися технікою, танкістами, а його все немає з відпустки. Командир батальйону доповів у бригаду, звідтіля в корпус, дійшло до штабу армії, і закрутилося: особливий відділ, хлопці із Смершу почали шукати й розкопали машину, військових, що їхали разом з Федором, і всі підтвердили, що він зійшов коло вокзалу у Вінниці. Ми не вірили, що Загайгора дезертирував, ніхто не вірив, Арсене. І коли на­дійшло повідомлення з вашого району, що його в Березівці не було, ми впевнились — загинув наш командир у прифронтовій смузі. Таке, на жаль, ча­сто траплялось.

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світ­ла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не виріз­нений з-поміж інших, але він насторожив мене, миг­нув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відра­зу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхо­питися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

—Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світ­лий образ батька. І я її зрозумів, — підсумував Куртій. — Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат, атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

—Ви казали, що батько отримав гроші перед від­'їздом. Багато?

—Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

—У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

—Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

—Факт, Дмитре Семеновичу.

—Ти вважаєш?..

—Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

—Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — ти­хо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Кур­тій не затримував, розуміючи, що мені краще по­бути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освіт­лене ліхтарями.

—Не забувай,— міцно потис руку — я мав єди­ного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

—І ви нас теж.

—Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кіль­ка хвилин опинився на людній та гамірній пло­щі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'я­вився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. По­ставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У спра­вах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошко­дував, що не Захопив з собою батькові фотокарт­ки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не за­лишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих нео­нових ліхтарів, що освітлювали центральну части­ну, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пух­насті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, сті­ни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать. Мерщій погасив фа­ру і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичай­но, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

—Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стур­бований голос матері.

—Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

—Дякую,— вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспоко­ївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в мага­зині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигу­нами, диверсантами. Вони навчені: слідів не зали­шали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зник­не, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки доби­рався випадковим транспортом? Ймовірно. Напро­шувався висновок, що пошук треба починати з Бе­резівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.