Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушко­ваного м'яса і пригорілої олії, які висотувались із цехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зеле­ні ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.

—Ти знову приїхав? — поруч проказала баба Фросина.

Я повернувся — з-за плоту виднілася лише її го­лова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хуст­кою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.

—Покусають тебе собаки. Ой, покусають! — гугнявила.— Чого ти сюди їздиш?

—Не покусають, — лагідно відповів, щоб не дра­тувати її. — Тут нема собак.

—Є, є!.. — злякано оглянулась на свою низень­ку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг під­слухати. — Вони так і шастають, так і шастають!..

Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зу­стрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.

Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до за­скленого ґанку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцин­кованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкла­дати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Го­сподар, нічого не скажеш. Навіть під кожною рин­вою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, ай­стри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях — вазони. Оля кохалася в квітах.

Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах — ніко­го. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, що

хтось прийшов, і не треба стукати в двері. Не хо­тілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович зразу на стіл частування, мовляв, гість... Підходячи до ґанку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.

Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко від­важував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Ма­буть, йому подобалось копати землю. Я вперше по­бачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вар­тість.

—Ех, земля-земля, — тихо мовив і знову взявся копати.

Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагідні­шав.

—А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.

—Під що копаєте? — сів я навпочіпки.

—Хочу зробити льох для бараболі.

—А той? кивнув на цементову шию погрібни­ка6іля сараю.

—Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає. смаку, — пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати до мене голову.

Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, без­захисною. Мені кортіло порадити Прибиді виліз­ти звідтіля.

—Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, — наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.

—Здогадуюсь, про що мова, — лукаво примружився. — Якраз і дні підхожі для перекриття.

—То дядько Гаврило згодний?

—Упросив його. Ех, життя!..— Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: — Хата без доб­рої покрівлі — що взимку людина без шапки.

«Може, й без шапки»,— подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтриму­вати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба — зразковий до­мовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фрук­тові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, за­хищаючи мене перед батьком.

—Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

—Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

—А чого?

—Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же ве­чір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією по­дивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

—Оля пішла на річку, — сказав Придиба.

—Давно?

—Та ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

З ями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю зали­шив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і так­товність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він здо­гадався, чого я кинув погляд па вікна.

Згодом вибрався за місто, добувся берега Ле­бідки. Під грибками сиділи й лежали відпочива­ючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а мо­лодь, утворивши коло, грала у волейбол. На міл­ководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохо­лодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костю­мів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не піш­ла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не па­лахкотіла і руда чуприна Василя.

—Егей, Арсене! —долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помі­тив серед купальників. Сергій Антонович розма­шисто й легка підплив до берега, торкнувся ногами дна і пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли кра­пельки, а від високої, міцної статури віяло вологою бадьорістю, аж я позаздрив йому.

—Ох і приємно, — стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. — Вирвався на півгодини ос­віжитись. А ти, бачу, не загоряв, — обмацував мене настороженими очима.

—Я ж у відпустці, — іронічно сказав, продов­жуючи крадькома оглядати пляж.

—Десь був? — запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла. .

Я поспіхом роздягався.

—У Березівці.

—І що там?

—Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій... — нагнувся роззуваючись.

—Який Горжій?

—Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, — ноги, зві­льнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

—Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, — сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

—Ще піду на вокзал і поговорю із старими пра­цівниками, — поділився своїм планом розшуку. —Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. — Я по­вернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє про­міння.

—І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — на­решті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

—Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися з ним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з'ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.