На стіні — чорний апарат телефону, столик, гра­фин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висів ліхтар.

—Сідайте, — посунула мені стільця, змахнув­ши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально кру­тила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спіль­них рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, по­січене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завели­кий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорного берета вибивалось русяве, впереміж із сивиною, волосся...

—Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голо­су, і «млинок» завмер у пелені.

—Уже звикла.

—Як вас величати?

—Шепета Тетяна Прокопівна.

—У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

—Кажіть, — байдуже мовила.

—З якого року ви на блокпосту?

—Із сорок четвертого.

—Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — гамував хвилювання.

—Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятна­дцять тридцять і сім нуль-нуль,— відповіла охоче.

—І багато сходило пасажирів?

Шепета замислилась і пустила «млинка».

—Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджа­ли. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фото­картки.

—Цих ви не бачили? — подав їй.— Може, впі­знаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Роз­глядала батька.

—Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і по­вернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

—Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

—Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підо­зріло.

—Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

—Де ви її взяли? — звелася з лавки.

—Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

—Але ж... — Жінка розгублено закліпала руди­ми віями. — Коли Ганя вам нічого... Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пере­сохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, по­при її затятість, дивився на Шепету і ледве стри­мувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточ­ка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбу­вало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — найшовся слід. Це вже був крок, і значний. А по­переду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки зди­вувалась... Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні миг­нуло кругле обличчя Ніни.

—Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

—А де?

—Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідо­мила неохоче.

—Коли вернеться?

—Увечері, піввосьмої.

—Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив її засмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері роз­чинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в ко­ротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро­венята.

—Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я за­снула...

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кім­наті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

—Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи... Є! Та­ке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затя­лась?

—Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — гово­рила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви мене ще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

—Той військовий?

—Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

—Коли ти народилась?

—У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий... Дев'ять мі­сяців. Дев'ять!

—А як тебе по батькові?

—Петрівна.

—А мати?

—Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

—Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

—Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитан­ня, яке б насторожило дівчину. Почувався море­плавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глип­нув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду ра­ніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блок­посту сходив Карпань. Чому не припустити, що зій­шли" батько і Замрика? А потім?.. Куди вони по­ділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Не­вже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні ви­ляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галас­ливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся на веран­ду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала кар­топлю.

—Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з дов­гим лушпинням. — Ти якийсь... якийсь...

—Який, мамо? — весело поцікавився.

—Якийсь незвичний,— вдивлялася у моє облич­чя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

—Є радість, мамо, є, — ствердив її спостереж­ливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши за стіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У труб­ці пролунало коротке «алло».

—Це я, Арсен.

—А... Вже з'їздив?

—Тільки що вернувся.

—І як? Що там бахкає?

Василь під грушею загинає бляху,— я перевів подих.—Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хви­лювався.

—Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. По­бачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

—Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

—Логічно, звичайно,— погодився слідчий.— Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахо­ваний. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубо­венко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заці­пило.

—Приїдеш — подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслі­дуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

—Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'я­сорубку.

—Трохи пізніше,— я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком уга­тив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинив­ся коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашке­том.

—На дощ парить, — сказав.

—Я поглянув на небо — ні хмаринки.