Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одружен­ня, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змі­нилися ми самі: при зустрічах між нами наче ви­никав хтось третій, суворий та застережливий, ін­коли ми аж замовкали, ніби прислухались до ньо­го. Очевидно, третій — наше майбутнє спільне жит­тя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання нез­віданого обростало новими, приємними турботами. Ми збиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих га­рячого дня: від плит пашіло сухим теплом, а від­бите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними убо­рами. Моя наречена була одягнена в блідо-голу­бий халат, світловолоса, її постать чітко вимальо­вувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачи­ти. Я помахав їй рукою і почав підніматися схо­дами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із сек­ції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приї­хавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовко­висту намітку, щоб краще бачити мене та пока­зати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, лю­бив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно роз­літалося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим жит­тям.

—Привіт, Арсенчику,— поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.

Від її розгубленого й водночас лагідного, порив­частого погляду мені забракло слів. Я мовчки вбирав мінливо-зеленаві, схожі на легкі брижі ріки, очі, всміхнені припухлі губи, русяві серпики брів і десь глибоко ховав ті дорогі риси в собі, щоб ніхто не відібрав.

—Ти коли сьогодні звільнишся?— поцікавилась Оля.

—Не... знаю. А що?

—Може, пішли б позагоряли? Я працюватиму до двох.

—Я тобі подзвоню, якщо начальство відпус­тить раніше.

—Чекатиму.

—Ти не передумала?

—Знову?..— насупилась ображено.

А мені, особливо при зустрічі з Олею, не вірилося, що вона незабаром увійде в мій дім, щоб у ньому за­лишитись назавжди,— недавня худенька дівчинка, колишня учениця моєї матері, яка, поки я служив в армії і навчався у школі міліції, виросла в кра­суню.

—Більше не буду. Як мій тесть, брикає? — Рап­том мене осінило: — Слухай, попроси батька, нехай поговорить з Гораком, щоб перекрив нам дах. Во­ни ж разом працюють.

—А ти?—звела брови і нараз здогадалась.— А-а, тобі ж... Добре, Арсене, тільки не впевнена, щоб дядько Гаврило погодився. От за Василя ру­чаюсь: він тобі допоможе, але так, щоб не платили за роботу.

—Мама не схоче задарма.

—Тоді Василь...— Оля зніяковіло замовкла, пе­ресунула на прилавку дзеркало праворуч і тихо, з докором мовила: — Ти ж його знаєш... Воно якось негарно вийде. Ні, Арсене, Василь образиться.

Усе вірно. Тепер, коли ми мали породичатись, Василь не візьме платні за роботу, справедливо вважаючи, що працюватиме не лише для нас, а й для своєї сестри.

—Постараюсь умовити матір,— пообіцяв Олі.

—Постарайся, Арсене, і попроси Балюка. — Оля зашарілась і додала: — Віра Матвіївна послухає Романа Гнатовича.

До універмагу, зайшов гурт, жінок, напевне, прибув автобус з якогось села, і на першому повер­сі відразу полюднішало. Авжеж, сьогодні середа, базарний день. Жінки розсипались по секціях, і до Олі теж простувало декілька.

—Я подзвоню тобі,— сказав, відходячи від при­лавка, і мимохідь угледів себе в дзеркалі, наївно щасливого, з надто хлопчакуватим обличчям.

Уперше завважив, що Великошич, здається, в душі підсміювався наді мною, тихцем споглядаю­чи моє перевтілення. Але ні разу того не виказав, якщо не брати до уваги співчутливих поглядів, які скоріш свідчили про мою фахову невправність. Ні, Великошич не міг кепкувати з кохання.

—Зачекай, голубе,— пролунав позаду знайомий жіночий голос.

Я зупинився на площадці перед входом до уні­вермагу й оглянувся. У кутку за залізними две­рима стояла баба Фросина, притискаючи до грудей рогозяного, з сірою латкою на ріжку кошика. Розчіпчана, у зчовганих чорних напівчобітках і зая­ложеній одежі, що бахматилась на її кощавій, зі­гнутій постаті, вона викликала жалість і відразу своєю неохайністю. Баба жувала улюблені вафлі і чіпко дивилася на мене маленькими гострими очима.

—Чого вам?

Кінчиком хустки вона витерла з губів та боро­ди білі кришки й поманила мене скарлюченим пальцем, сторожко озираючись. Я знав, як і кожен у місті, що говоритиме несповна розуму баба Фро­сина, але, коли не вислухати її, бігтиме слідом та ображатиме. Тому чекав, не підходячи до неї.

—Ти мене не бійся,— зашепотіла, і її в глибоких зморшках обличчя на мить набрало осмисленого виразу.— Я добра, то все його собаки. Ах, соба­ки! — Нараз вжахнулася, притислася до стіни, залементувавши:— Повно лютих собак! Рятуйте її! Рятуйте!..

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Розділ другий

Наші кабінети містилися навпроти через кори­дор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали това­риші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, спо­вістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет — кімната на шість квадратних мет­рів, де більше половини площі займали однотум­бовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла пор­тативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі спра­ви, які я вів, і в останній день не передбачалося ро­боти, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався не­звично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з пере­зрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Зде­більшого — хуліганські вчинки, крадіжки, сімейні чвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'я­ніння на грунті ревнощів. І серед них — справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних лю­дей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'яз­ком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тіль­ки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, пле­чистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміх­нувся, наче до своїх молодших братиків та сестри­чок. Ми не зводили очей з його доброго і мужньо­го обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під обра­зами у кожній хаті. Великошич розповів про контр­розвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знай­шов своє покликання.