Гельвіг побрався польовою стежкою на пагорок. Серед грядок ріпи він побачив старшого Альвіна і гукнув його.

Альвін, розчервонілий і спітнілий від роботи, вийшов на стежку. «І що він уже пережив сьогодні», — подумав Гельвіг, наче Альвін потребував його захисту. Альвін розповів йому про все, немов це було якесь полювання. Хвилину тому він був звичайний собі селянин, що раніше від інших вийшов у поле. Зараз, розповідаючи про пригоду, він обернувся на штурмфюрера Альвіна, який може стати Цілліхом, коли йому пощастить. Адже й Цілліх був колись отаким Альвіном, селянином з-під Вертгайма на Майні. Він теж прокидався рано, теж працював до кривавого поту, хоч і даремно, бо його маленьку садибу було продано за борги. Гельвіг навіть трохи знав Цілліха, бо той у вільний від служби час іноді приходив з Вестгофена, сідав у пивниці й заводив розмову про сільські справи. Слухаючи опис полювання, Гельвіг опустив очі.

— Твоя куртка? — сказав Альвін наприкінці. — Хіба я знаю? Ні, то був, либонь, інший утікач, того тобі доведеться ловити самому, Фріце. Принаймні на моєму молодчику не було ніякої куртки.

Гельвіг знизав плечима. Скоріше з полегшенням, ніж в розчарування, він попростував до училища; його пофарбований охрою фасад жовтою плямою вирізнявся на тлі полів.

Цього вівторка вранці шістдесятидворічного шпалерника Альфонса Меттенгаймера, що вже протягом тридцяти років служив у франкфуртській фірмі Гайльбаха по опорядженню квартир, викликали в гестапо.

Коли з людиною трапляється щось незвичайне, непередбачене, вона шукає в цьому незбагненному такої точки, що була б хоч чимось пов’язана з її звичайним життям. Тому першою думкою Меттенгаймера було повідомити фірму, що він сьогодні не вийде на роботу. Він викликав до телефону керуючого справами Зімсена і попросив на сьогодні вихідного дня. Це прохання першого майстра не дуже сподобалося Зімсенові, бо роботи в будинку Гертгардта на Мікельштрасе треба до суботи закінчити — новий наймач Брандт наказав викурити звідти все, що нагадувало євреїв, і фірма Гайльбаха охоче пішла йому назустріч. Зімсен гукнув у телефон:

— А що трапилось?

— Цього я вам не можу зараз сказати.

— Ну, а після обіду ви прийдете?

— Не знаю.

Він вийшов з дому і попростував шумливими вулицями серед людей, що квапилися на роботу. Йому здавалося, що він серед них чужий, хоч досі був звичайною людиною, яка прожила звичайне життя з усіма його повсякденними радощами й турботами.

Кожна людина, перед якою виникає загроза якогось нещастя, одразу ж звертається до твердої опори, що її вона носить у своїй душі. Для однієї така опора — її ідея, для другої — віра, для третьої — любов до близьких.

А декотрі не мають нічого. У них нема міцної опори, душі їхні порожні, життя з усіма його страхіттями може навалитися на них і розчавити.

Упевнившись, що «бог» іще тут, — шпалерник згадував про нього дуже рідко, і до церкви за них обох ходила його дружина, — Меттенгаймер умостився на лаві біля зупинки, де він останніми днями сідав у трамвай, щоб їхати на роботу в західну частішу міста.

Його ліва рука почала тремтіти, але це був лише відгомін хвилювання, яке йому вдалося подолати. Він уже одійшов після першого удару. Він зараз не думав ні про дружину, ні про дітей, він думав зараз тільки про себе самого. Про себе самого, замкнутого у цьому кволому тілі, яке хтозна за що можна мучити.

Він почекав, поки рука перестала тремтіти. Потім підвівся і рушив далі пішки. Часу було доволі. Його викликали о пів на десяту. Проте він волів прийти на місце раніше і вже там почекати. З цього видно, що він був людина по-своєму смілива.

Насамкінець Меттенгаймер прийшов до будинку гауптвахти. Тепер він спокійно обдумував становище. Зрештою, його могли викликати лише через Георга, булого чоловіка його середульшої дочки Еллі, але ж він уже кілька років ув’язнений. Нічого нового не могло статися відтоді, як Меттенгаймера, колишнього тестя Гайслера, допитували в цій справі наприкінці тридцять третього року. А тоді було точно встановлено, що Меттенгаймер був проти цього шлюбу і цілком додержується такої ні думки про Георга Гайслера, як і ті, що його допитували. Вони порадили йому умовити Еллі розірвати шлюб. Цього він, одначе, не зробив. Але зараз ідеться не про те, думав Меттенгаймер. Це вже щось інше.

Він сів на найближчу лаву, «Он будинок номер вісім, там я теж колись обклеював шпалерами квартири. Як вони сперечалися, чоловік і дружина, які вибрати для вітальні — в квіточки чи в смуги, голубі чи зелені. Я їм порадив жовті. Я вам, люди добрі, обклеював квартири, так і далі робитиму. Я шпалерник».

Напевно, вони цікавляться ним тільки у зв’язку з цим хлопцем. Меттенгаймер ніколи не належав до батьків, які разом із священиками борються за віру. Його наймолодша дочка до великодня ще ходитиме дд школи. Ну який з його кирпатенької Лізбет борець за віру? Він так і заявив священикові, коли той почав робити йому різні делікатні натяки. Нехай дівчина спокійно. робить усе, чого від неї вимагає школа, нехай ходить туди, куди ходять усі дівчата. Він не дозволить їй бігати на напівзаборонені зібрання, хіба що в дні великих свят; треба жити, як усі інші. Він твердо вірив, що його дружина й він, попри всі ці штуки, яких тепер навчають дівчат, зроблять з Лізбат справжню людину. Він сподівався, що навіть з сина Еллі, дитини, що росте без батька, він зробить справжню людину.

— Чи правда те, що ваш онук Альфонс, син вашої середульшої дочки Ельзи, яку в родині звуть Еллі, з грудня тридцять третього до березня тридцять четвертого року жив у вашій квартирі, а з березня тридцять четвертого до сьогодні бував цілими днями у вас?

— Так, пане комісар, — сказав Меттенгаймер і подумав про себе: «І чого він причепився до цієї дитини? Не міг же він викликати мене через неї. І звідки він усе це знає?»

Молодому чоловікові, що сидів у кріслі під портретом Гітлера, мабуть, не було й тридцяти років. Здавалося, кімната ділилася на дві кліматичні зони і градус широти пролягав через письмовий стіл: Меттенгаймер обливався потом і важко дихав, а молодий чоловік чудово почувався, і обличчя йому, либонь, обвівало прохолодне повітря.

— У вас п’ятеро онуків, чому ви виховуєте саме цю дитину?

— Моя дочка цілий день у конторі. «І чого йому треба від мене, — думав Меттенгаймер. — Мене такий молодик не залякає. Звичайна собі кімната, звичайний собі молодий чоловік». Він витер обличчя. Комісар уважно дивився на нього сірими очима. Шпалерник бгав у жмені носовик.

— Адже існують дитячі будинки. Ваша дочка непогано заробляє. З першого квітня цього року вона має по сто двадцять п’ять марок на місяць. Вона може утримувати хлопчика сама.

Меттенгаймер переклав носову хусточку в другу руку.

— Чому ви допомагаєте саме цій дочці, яка цілком може себе утримувати?

— Вона сама, — сказав Меттенгаймер. — Її чоловік…

Комісар метнув на нього швидкий погляд і сказав:

— Сідайте, пане Меттенгаймере.

Старий сів. Він раптом відчув: іще мить — і він упав би. Хусточку він засунув у кишеню піджака.

— Чоловік вашої дочки Еллі з січня тридцять четвертого року ув’язнений у Вестгофені.

— Пане комісаре! — скрикнув Меттенгаймер. Bin підскочив на стільці, знову сів і спокійно промовив — Я завжди терпіти не міг цього чоловіка. Я йому заборонив приходити в мій дім. Останнім часом моя дочка розійшлася з ним.

— Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні — липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?

— Ні.

— Чому?

— Пане комісаре, — сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. — Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…

— І, попри все те, ви були проти розлучення.

Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик — звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.