Але вона й далі чекала; чекала й тієї ночі, коли народилася дитина. Хіба може бути краща ніч, щоб вернутись! Шпалерник, прошукавши кілька днів, нарешті притягнув до дочки цю, жахливу людину, свого зятя. Він дуже шкодував потім, коли побачив, в якому стані дочка після зустрічі. І хоч він спершу відраджував Еллі виходити заміж, а потім брати розлуку, він незабаром зрозумів, що їй вже нічого чекати. Наприкінці другого року він пішов до адресного бюро, щоб розшукати зятя. Та навіть Георгові батьки не знали, де він… Цей другий рік був тисяча дев’ятсот тридцять другий, і він уже кінчався.

Еллі ледве заколисала дитину, що прокинулася від тріскотняви хлопавок і тостів на честь нового, тридцять третього року. Георга знайти не пощастило. Чи вони соромилися надто ретельно розшукувати, чи Еллі знайшла розраду в дитині, але вся ця історія почала потроху забуватись. Еллі пам’ятала той ранок, коли перестала чекати. Удосвіта вона прокинулася від автомобільного гудка і почула на вулиці кроки, можливо, Георгові, але вони проминули її дім. Кроки даленіли — слабшало й чекання Еллі. З останнім звуком воно зовсім згасло. Вона так і не вирішила, що їй робити, на що зважитись. Її мати і всі старі люди правду казали: час усе загоює, навіть розпечене залізо остигає. Вона тоді дуже скоро заснула. Другого дня була неділя. Еллі спала до дванадцятої. На обід до їдальні увійшла нова Еллі, свіжа й рум’яна.

На початку тридцять четвертого року Еллі викликали в гестапо. «Вашого чоловіка заарештовано, — сказали їй, — і відправлено до Вестгофена». «Тепер, — сказала вона батькові, — відомо, де він, і можна клопотатися про розлуку». Батько вражено подивився на неї — так дивляться на чудову коштовну річ, в якій раптом помічено дефект.

— Тепер?.. — тільки й повторив він.

— А чом би й ні?

— Це для нього був би тепер удар…

— Для мене теж багато чого було ударом, — сказала Еллі.

— Врешті, він все-таки твій чоловік.

— З цим покінчено назавжди, — сказала Еллі.

— Вам зовсім не треба сидіти у кухні, — сказала господиня, — коли подзвонять, я покладу шніцелі на сковорідку.

Еллі пішла до себе. Біля її ліжка стояло дитяче ліжко, сьогодні порожне. Гість уже, власне, мав би прийти, та Еллі не збиралася гаяти час на марне чекання. Вона розгорнула пакунок, помацала вовну і заходилася плести.

З Генріхом Кюблером, якого вона зараз чекала, хоч і не дуже, вона познайомилася випадково. Випадок, коли йому справді дати волю і не чинити перешкод, зовсім не сліпий, як кажуть, а навпаки, розумний і винахідливий.

Треба тільки цілком здатися на нього. Якщо йому заважати або підганяти, завше буває щось не гаразд, а потім люди нарікають на випадок. Коли ж здатися на нього і в усьому його слухатися, то він приведе вас до мети швидко і найкоротшим шляхом.

Приятелька умовила Еллі піти на танці. Спочатку Еллі шкодувала, що пішла. За її спиною кельнер упустив шклянку. Еллі обернулася. Водночас обернувся Кюблер, що саме проходив через залу. Це був високий, чорнявий чоловік з міцними зубами; його усмішка і хода нагадали Еллі Георга, і на її обличчі промайнув вираз, від якого воно стало іще вродливіше. Кюблер вгледів її, зупинився й підійшов. Вони танцювали до ранку. Правда, зблизька він зовсім не був схожий на Георга, зате поводився цілком пристойно. Він частенько водив Еллі на танці, а в неділю возив на Таунус. Вони цілувались, і їм було добре в парі.

Еллі якось розповіла йому про свого чоловіка.

— Мені не пощастило, — ось що сказала вона тепер про свій шлюб.

Генріх умовляв її зовсім позбутися Георга. Вона вирішила сама все владнати.

Якось вона одержала дозвіл на побачення в таборі Вестгофен і зразу побігла до батька. Вона вже давно не питала в нього поради.

— Ти повинна поїхати, — сказав шпалерник, — я теж поїду з тобою.

Еллі не клопоталася про побачення, вона навіть зовсім його не хотіла. У гестапівців були свої причини для цього виклику.

Ні катування, ні голод, ні одиночка не могли зламати цього в’язня, і тому вирішили покликати його жінку.

Жінка й дитина — на багатьох це впливає.

Отож, Еллі і Меттенгаймер взяли відпустку. Від родини вони приховали свою невеселу поїздку. По дорозі Еллі мріяла про те, як хороше було б лежати зараз з Генріхом на лужку на Таунусі. А Меттенгаймер мріяв про свої шпалери. Коли вони, зійшовши з поїзда, попростували поруч дорогою і вже минули кілька сіл, де вирощували виноград, Еллі раптом схопила батька за руку, наче знову стала маленькою дівчинкою. Рука була суха і мов нежива. В обох лежав на душі тягар.

Коли вони проминали перші будинки Вестгофена, люди співчутливо дивились їм услід, — так дивляться на тих, хто йде до лікарні чи на кладовище. По селах кипіла робота, панувало радісне збудження. Якого болю завдавали їм ці картини… Чому ми не живемо тут? Чому не можу я котити цей чан через вулицю до бляхаря? Чому я не ота жінка, що чистить сито на підвіконні? Чому не можу я допомогти людям полити подвір’я, перш ніж поставлять давило для винограду? Натомість треба йти мимо, почуваючи себе такими чужими й нещасними.

Хлопчина з великою, по-літньому підстриженою головою, більше схожий на човняра, ніж на селянина, підійшов до них і сказав серйозно й спокійно:

— Вам треба обійти горою, через поле.

Стара жінка, мабуть, його мати, виглянула з вікна і кивнула головою. «Вона хоче мене втішити, — подумала Еллі. — А мені тепер байдуже до Георга». Вони пішли вгору полем, пройшли вздовж стіни, обтиканої битим шклом. Зліва вигулькнув маленький завод «Маттіас Франк і сини». Вони побачили ворота табору й вартових.

Ворота виходили на дорогу саме в куті, що його утворю вали стіни так званого внутрішнього табору. Десь поблизу протікав Рейн, але його не було видно. Мертві стоячі озерця тут і там виблискували на бурій землі.

Меттенгаймер вирішив зачекати на Еллі в садку біля шиночка. Далі вона пішла сама, і їй стало страшно. Але вона умовляла себе, що її більше з Георгом ніщо не в’язатиме. Їй здавалося, що її вже не зворушить ні його сумна доля, ні таке знайоме обличчя, ні погляд, ні усмішка.

Георг уже давно сидів у Вестгофені. Він пройшов через десятки допитів, через такі муки й страждання, що їх вистачило б на ціле покоління, яке перенесло війну або якесь інше велике лихо. Ці муки триватимуть і далі, завтра, а може, навіть наступної хвилини. Георг уже тоді знав, що тільки смерть може визволити його. Він знав, яка страшна сила знівечила його молоде життя, і знав також свою власну силу. Він побачив, на що він здатний.

У першу хвилину Еллі здалося, що до неї привели чужу людину. Вона торкнулася руками вух — звичний рух, яким вона завше перевіряла, чи на місці її сережки.

Потім руки її безсило опустилися. Вона вражено втупила очі в незнайомого чоловіка, що стояв між двома штурмовиками. Георг був високий, а цей — низенький, майже такий, як її батько, із зігнутими в колінах ногами. Потім вона все-таки пізнала його по усмішці. Так, то була його колишня усмішка, напівніжна, напівзневажлива. Так він усміхався їй під час першої стрічі. Правда, зараз йому треба було вирішити щось зовсім інше, і думав він не про те, як відбити молоду дівчину у щирого друга.

Одна-єдина думка ворушилася в його змученій голові. Навіщо привели сюди цю жінку? Чого цим домагаються?

Він боявся, що через свою кволість, через свої фізичні муки не помітить чогось важливого, якоїсь пастки.

Георг дивився на Еллі, і вона теж здалася йому якимсь дивним створінням; її кокетливий фетровий капелюшок, кучеряве волосся, сережки. Він уважно розглядав її.

Потім спробував згадати, що було між ними спільного?

Дуже мало. П’ять чи шість пар очей стежили за кожним порухом його обличчя, іще вкритого синцями після останнього допиту. «Я мушу щось сказати цьому чоловікові», — подумала Еллі й сказала:

— Хлопчик здоровий.

Він насторожився. Його погляд став гострий. Що вона хотіла цим сказати? Напевно, в неї було щось на меті, може, вона передає якусь звістку. Георг боявся, що він надто кволий і не зрозуміє її. Він запитливо промовив: