Німеччина була країною найміцнішої в Західній Європі комуністичної партії — партії Ернста Тельмана. Але Німеччина ж була і тією країною, де внаслідок змови остельбських юнкерів, рурських промисловців і генералів рейхсверу до влади прийшла найзлочинніша і найкривавіша з усіх реакційних диктатур — диктатура Гітлера. Колючий дріт концтаборів, моторошні, на середньовічний лад аранжовані процесії оскаженілих садистів, вогнища, складені з книг, потоки брехні і наклепів — усе це не тільки жахало деяких буржуазних гуманістів старої Німеччини, але й позбавляло їх віри й надії. Опинившися в еміграції, такі письменники вдалися в безпросвітний розпач, втратили всяку надію на порятунок батьківщини і свого багатостраждального народу від фашизму.
Курт Тухольський, Йозеф Рот, Ернст Толлер заподіяли собі смерть. Герман Кестен болісно зітхав: «Німецької літератури більше не існує». Стефан Цвейг похмуро заявив: «Настав час прийняти рішення — з Німеччиною не можна мати нічого спільного, — я спалюю за собою мости», — і в 1941 р. покінчив життя самогубством.
У цій обстановці з трибуни Паризького Конгресу на захист культури (1935) пролунав дзвінкий і рішучий голос письменниці-комуністки Анни Зегерс: «…Коли ви чуєте величні слова «любов до своєї вітчизни», спитайте спочатку, що люблять у цій віїчизні? Хіба священні багатства країни можуть утішити незаможних? Хіба свята земля вітчизни може втішити безземельних? Але той, хто працював на наших заводах, хто йігіов із демонстраціями по наших вулицях, провадив боротьбу нашою мовою і разом з тим не любить нашої країни, — той не людина».
Саме з таким розумінням батьківщини і підходить Зегерс до зображення ганебних та похмурих сторінок її історії.
У повісті «Оцінена голова» (1933) письменниця показала, як націзм канчуком і пряником здобував свої позиції в німецькому селі. Поруч центрального героя, близького до комуністів юнака Йоганна, який переховувався від переслідування поліції Веймарської республіки, вона змалювала образи бідняків Цілліха, Кесліна та інших, які сп’яніли від фашистської демагогії і перетворилися на слухняне знаряддя гітлеризму.
Свого часу частина емігрантської преси навіть звинувачувала Зегерс у тому, що вона змалювала в повісті надто похмуру картину німецького села в переддень гітлерівського перевороту. Але при уважному читанні книги стає зрозуміло, що в цьому нібито зовсім покірному націстам селі вже накреслилися суперечності, які в майбутньому неминуче стануть розхитувати Третій рейх: більшість селян іде за Гітлером з-під палки, а ті, що сліпо йому вірять, чекають від нього кардинальних економічних реформ, яких він і не збирається проводити.
В романі «Порятунок» (1937) зображено життя шахтарів у роки, які безпосередньо передували фашизмові. Письменниця показала роз’єднаність, самотність пригнічених кризою і безробіттям людей, аполітичність, пасивність значної частини німецького робітничого класу, тобто все те, що певною мірою сприяло перемозі націстів. Але все-таки і головний герой роману Бенч, і молодий робітник Лоренц, і кадровий гірник Янауш поступово запалюються ідеями комунізму, втягуються до підпільної роботи. Причому все це змальовано так психологічно точно і художньо переконливо, що читач розуміє: Зегерс не намагалася прикрасити німецьку дійсність напередодні захоплення влади націстами. Ні!
Саме в цій важкій, навіть — як багатьом тоді здавалося — безпросвітній обстановці письменниця зуміла побачити і підкреслити непереможність революційних традицій народу.
Обидва ці твори написані в трохи інакшій, ніж «Супутники» чи «Шлях через лютий», манері. Хоча і тут (особливо в «Оціненій голові») письменниця не зраджує прийому «монтажу», оповідь стала набагато сконцентрованішою. Місце дії майже стале — це маленьке село в «Оціненій голові», місто в «Порятунку». Причому в останньому творі головні сцени f Збуваються в тісному просторі кухні родини Бенчів. В «Оціненій голові» накреслюється досить чіткий сюжет, зосереджений навколо «полювання» на Йоганна — тут уже вгадується та колізія, яка трохи згодом зведе докупи всю дію «Сьомого хреста». «Порятунок», навпаки, розвивається у незвичному для Зегерс уповільненому, інколи майже млявому темпі.
Однак це зумовлене заглибленням у психологію героїв, що теж має важливе значення для подальшого творчого розвитку письменниці.
Анні Зегерс судилося бути самовидцем фашистської окупації Парижа, але потім їй пощастило втекти, і разом зі своїми двома дітьми вона пережила всі злигодні й поневіряння в потоці біженців, що, шукаючи порятунку, то з відчаєм, то з надією котився на південь, у неокуповану німцями частину Франції, аж до жаданого Марселя, звідки ще вирушали кораблі в далекі країни, де не було ні війни, ні Гітлера.
Деякий час Зегерс перебуває поблизу табору Верне, де був інтернований її чоловік, а потім живе в Марселі, домагаючись звільнення Ласло Радвані і відповідних паперів на виїзд із країни.
За допомогою «Ліги американських письменників» їй це нарешті вдається, і разом з усією родиною вона виїздить до Мексіки.
І тут на неї чекала та ж сама робота й боротьба, що і в Парижі. Вона працює разом з Егоном Ервіном Кішем, Людвігом Ренном, Бодо Узе, Олександром Абушем. Їм допомагає Пабло Неруда — тоді чілійський консул у Мехіко. Зегерс очолює антифашистський клуб імені Генріха Манна, друкує численні статті і розвідки політичного змісту в емігрантській газеті «Фрайєс Дойчланд». Але ні на мить не припиняє і своєї основної, письменницької діяльності. Цікаво, що латиноамериканське оточення надихає її на створення кількох оповідань, присвячених впливові французької революції на боротьбу негрів за своє визволення: «Весілля на Гаїті», «Відновлення рабства на Гвадалупі» тощо. Надруковані вони були 1948 року, після повернення письменниці на батьківщину.
Однак найцікавіший твір цього періоду — невеликий роман «Транзит» (1943). Він постав на грунті власних спостережень і вражень від перебування в Марселі і відтворює маячну атмосферу водночас і примарних і реальних ходінь по емігрантських муках. Зіткнення героїв з абсурдом петенівських канцелярій навіяло Паулю Рілля навіть порівняння з Кафкою. Але «Транзит» швидше можна порівнювати з «Люби свого ближнього», «Тріумфальною аркою», «Ніччю в Ліссабоні» Ремарка. Однак і на відміну від них твір Зегерс не є заглибленням у відчай, картиною емігрантської безвиході. Головний герой твору, що живе в Марселі під іменем Зайдель, унаслідок щасливих збігів обставин і власної наполегливості досягає майже неможливого: здобуває всі папери, потрібні на виїзд до Південної Америки. Але він залишається, щоб разом зі своїми новими французькими друзями-робітниками боротися проти спільного ворога — фашизму.
Оповідь ведеться від першої особи (цього Зегерс ще не робила в своїх романах і потім ніколи не зробить), і ведеться так майстерно, з таким упевненим володінням всіма новітніми романними формами, що за художніми своїми якостями «Транзит» може поступитися хіба перед «Сьомим хрестом».
1947 року письменниця повернулася на визволену батьківщину і оселилася поблизу Берліна в радянській окупаційній зоні, тобто на терені майбутньої НДР. Нова Німеччина віддячила своїй славетній громадянці всім, чим могла, — і — за те, що Зегерс робила для боротьби проти фашизму в еміграції, і за те, що, повернувшися, зробила для відновлення країни і побудови в ній соціалістичного ладу. З 1947 року Зегерс — віце-президент Товариства німецько-радянської дружби, з 1950-го — член Німецької Академії мистецтв, з 1953-го — голова Спілки німецьких письменників; вона нагороджена національними літературними преміями і багатьма орденами республіки; вона — депутат Народної палати НДР.
Довір’я народу і довір’я всього прогресивного людства (бо Анна Зегерс ще й лауреат Міжнародної Ленінської премії миру 1951 року) здобуте титанічною працею громадянина й письменника.