— Здається, я матиму роботу, — мовив лікар, показуючи на солодощі, і насварився на дітей пальцем. Тоді підняв важку посудину на сіль, перець та гірчицю і похитав головою.
— Від Лебрехта Крегера, — усміхнувся мосьє Будденброк. — Мій любий сват завжди дуже щедрий. Я йому такого не дарував, як він побудував собі літній будинок за міською брамою. Але він завжди був такий… панська вдача! Щедра! А la mode-cavalier![12]
Дзвоник біля дверей задзвонив на цілий будинок. Прибув пастор Вундерліх, присадкуватий старий добродій у довгому чорному сурдуті, з напудреним волоссям і білим, добродушним, веселим обличчям, на якому поблискували жваві сірі очі. Він був уже довгі роки вдівцем і звик зараховувати себе до старих кавалерів, таких, як довготелесий маклер Гретьєнс, що прийшов разом з ним і водно приставляв до очей складені трубкою кістляві долоні, наче оцінював картину: він мав славу великого знавця мистецтва.
Слідом за ними прибув сенатор доктор Ланггальс та його дружина, давні приятелі дому, а також винар Кеппен з великим червоним обличчям, що ніби тонуло між викладеними ватою плечима, в супроводі своєї тілистої жінки.
Було вже більше як пів на п’яту, коли нарешті з’явилися Крегери, — старі й молоді, консул з дружиною і з синами Якобом і Юргеном, однолітками Тома й Христіана. І майже одночасно з ними надійшли батьки пані Крегер — оптовий торговець лісом Евердік з жінкою, старе закохане подружжя; вони й досі при всіх називали одне одного пестливими іменами, як у ті часи, коли ще тільки були заручені.
— Велике панство приходить пізно, — сказав консул Будденброк і поцілував тещу в руку.
— Зате вже цілим гуртом! — Йоганн Будденброк широким жестом обвів громаду Крегерів і потис руку старому.
Лебрехт Крегер, а la mode-cavalier, високий, вишуканий, ще трохи пудрив волосся, але вбраний був по-модному. На його оксамитовій жилетці поблискували два рядки гудзиків із коштовних каменів. Син його Юстус носив невеличкі баки й закручені вуса, а поставою і поведінкою дуже скидався на батька; навіть рухи в нього були такі самі округлі й елегантні.
Гості не посідали, а стоячи ліниво перемовлялися, чекаючи найважливішої миті. Аж ось Йоганн Будденброк-старший подав руку мадам Кеппен і голосно сказав:
— Ну, якщо всі вже маєте апетит, mesdames et messieurs[13]…
Мамзель Юнгман і служниця розчинили білі двері, і товариство поволі подалося до великої їдальні з приємною певністю, що де-де, а в Будденброків гостей завжди чекає ласий шматок…
Розділ третій
Коли всі рушили до дверей, молодший господар сягнув рукою до нагрудної кишені, де зашелестів якийсь папір; люб’язна усмішка раптово згасла на його обличчі, її заступив напружений і стурбований вираз, а на скронях заграли м’язи, наче він зціпив зуби. Тільки для годиться він ступив кілька кроків у напрямку їдальні, тоді спинився й пошукав очима матір: вона під руку з пастором Вундерліхом уже мала переступити поріг серед останніх гостей.
— Пардон, любий пасторе… На кілька слів, мамо!
Пастор добродушно кивнув головою, і консул Будденброк повів стару даму назад до вікна в кімнаті з краєвидами.
— Щоб довго не розводитись: прийшов лист від Готгольда, — сказав він тихо й швидко, дивлячись у її темні допитливі очі, й дістав з кишені складений удвічі запечатаний конверт. — Його рука… Це вже третій, а тато відповів йому тільки на перший… Що робити? Лист прийшов іще о другій годині, давно треба було б віддати його татові, але невже ж я мав сьогодні псувати йому настрій? Що ви скажете? Ще не пізно його викликати…
— Ні, ти маєш слушність, Жане, краще зачекати! — мовила мадам Будденброк і, за своїм звичаєм, швидко схопила сина за руку, — Що там може бути? — додала вона стурбовано. — Хлопець стоїть на своєму. Домагається відступного за пайку в домі… Ні, ні, Жане, краще не тепер… Може, ввечері, як лягатимем спати…
— Що робити? — знову сказав консул і сумно похитав головою. — Я сам не раз хотів просити тата поступитися… Щоб не здавалось, ніби я, брат, вліз у довір’я до батька і рию яму під Готгольда… Та й не хочу, щоб тато, не дай боже, подумав щось негарне. Але як чесно казати… врешті, я ж татів компаньйон. А крім того, поки що ми з Бетсі платимо і за третій поверх, як звичайні пожильці… Що ж до сестри у Франкфурті, то тут справу залагоджено. Її чоловік уже тепер, за татового життя, отримає відступне: четверту частину купівельної ціни будинку. Добра умова, тато залагодив її дуже вміло й тактовно, і для фірми воїна дуже корисна. А що тато так неприхильно ставиться до Готгольда, то це…
— Ні, Жане, що ти вигадуєш, твій погляд на цю оправу кожному зрозумілий. Проте Готгольд вважає, що я, його мачуха, дбаю тільки про своїх дітей і навмисне відвертаю від нього батька. Ось що прикро…
— Але ж він сам винен! — майже крикнув консул, проте, глянувши на двері до їдальні, притишив голос. — Він сам винен, що так погано склалися їхні стосунки! Подумайте самі! Невже він не міг бути розважніший? Чого йому було одружуватися з тією мадемуазель Штювінг і… з її крамничкою?.. — На цьому слові консул засміявся, сердито і водночас збентежено. — Огида до тієї крамнички — батькова слабість, але Готгольдоіві треба було шанувати це його невеличке марнославство…
— Ох, Жане, найкраще було б, якби батько поступився!
— Але хіба я можу його нараджувати? — прошепотів консул і нервово підніс руку до чола. — Я зацікавлений особисто і тому мав би сказати: «Тату, заплатіть». Проте я ще й компаньйон і мушу захищати інтереси фірми; тож як тато вважає, що він не зобов’язаний забирати з оборотного капіталу гроші для неслухняного, збунтованого сина… Йдеться про чималу суму — більше як одинадцять тисяч талярів. Це v добрі гроші… Ні, ні, я не можу нараджувати… але й не можу відраджувати. Не хочу нічого знати про це. Тільки розмова з татом для мене desagreable[14]…
— Хай увечері, Жане. А тепер ходімо, люди чекають…
Консул сховав листа до кишені, дав руку матері, і вони разом зайшли до яскраво освітленої їдальні, де товариство якраз розмістилося навколо довгого столу.
З ясно-блакитного тла шпалер майже пластично виступали між стрункими колонами білі постаті богів. Вікна були запнуті важкими червоними завісами, а в кожному кутку горіло у високому, позолоченому канделябрі вісім свічок, не рахуючи тих, що стояли на столі в срібних свічниках. Над масивним буфетом, навпроти дверей до кімнати з краєвидами, висіла велика картина — якась італійська затока; її імлисто-блакитний тон у цьому освітленні справляв надзвичайне враження. Попід стінами стояли величезні канапи з твердими спинками, оббиті червоним адамашком.
Коли мадам Будденброк сідала на своє місце між старим Крегером, який головував на тому боці столу, що від вікна, і пастором Вувдерліхом, на обличчі в неї не було вже й сліду турботи чи тривоги.
— Bon appetit![15] — сказала вона і на свій лад коротко, приязно кивнула головою, швидко перебігши очима через ввесь стіл, аж до того краю, де сиділи діти…
Розділ четвертий
— Молодця Будденброк, скажу я вам! — вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет «згори» рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. — Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…
Пан Кеппен не бував у попередніх господарів цього дому; він недавно розбагатів, походив з родини не вельми патриціанської і, на жаль, ніяк не міг відвикнути від деяких простацьких висловів, як хоча б оте «скажу я вам», що його він приточував, де треба й де не треба. Крім того, він казав «молодця» замість «молодець».