— Заорендував на двадцять два роки? — перепитав Джеймс. — Це той самий будинок, що я до нього прицінювався. Ти переплатив!

Старий Джоліон насупився.

— Ні, він мені не потрібний, — швидко додав Джеймс. — На таку ціну я б не погодився. Сомс той будинок знає, він підтвердить, що ціна завелика, а Сомсова думка варта уваги.

— А мені до його думки байдуже, — відказав старий Джоліон.

— Ну що ж, — промимрив Джеймс, — ти завжди робиш по-своєму, проте його думка розумна. Бувай здорові Ми хочемо з'їздити до Герлінгема. Кажуть, що Джун збирається в Уельс. Завтра тобі буде нудно самому. Що ти робитимеш? Приїжджай до нас пообідати.

Старий Джоліон відмовився. Він провів їх на вулицю і, забувши про своє роздратування, спостерігав усміхненим оком, як вони сідали в ландо: темно-руда місіс Джеймс, висока й велична, обличчям до коней; ліворуч від неї Айріні; обидва чоловіки, батько з сином, умостилися попереду навпроти дружин, ніби чогось чекаючи. Вони поїхали мовчки, погойдуючись та підскакуючи на пружинних подушках, і старий Джоліон стежив, як вони віддаляються, осяяні сонцем.

Мовчанку порушила місіс Джеймс.

— Чи ви коли бачили таке чудернацьке зборище? — озвалася вона.

Сомс кивнув, зиркнувши на неї з-під напівопущених повік, і помітив, що Айріні глянула на нього своїм непроникним поглядом. Цілком можливо, що всі Форсайти, приналежні до тієї чи іншої парості родини, зробили це зауваження, вертаючися з прийому у старого Джоліона.

Четвертий і п'ятий брати, Ніколас та Роджер, вийшли разом із останніми гостями. Вони рушили уздовж Гайд-парку, прямуючи до станції метро на Пред-стріт. Як і всі Форсайти поважного віку, брати мали власні екіпажі і без конечної потреби ніколи не брали візника.

День був погожий, дерева в парку пишалися розкішним червневим листям, але брати, очевидно, не помічали тих див природи, які, проте, самі собою надавали приємності їхній прогулянці й розмові.

— Атож, — казав Роджер, — вона вродлива, Сомсова дружина. Я чув, вони між собою не мирять.

Цей брат мав високе чоло й вирізнявся серед інших Форсайтів найсвіжішим кольором обличчя. Його світло-сірі очі мимохідь озирали фасади; час від часу він піднімав парасольку і, за його висловом, «знімав мірку», тобто визначав висоту будинків.

— Вона була без грошей, — відповів Ніколас.

Сам він узяв за жінкою чималі гроші, які спромігся використати з великою для себе вигодою: він одружився ще в ті золоті часи, коли ще не існувало закону про майно заміжніх жінок.

— Хто був її батько?

— Його прізвище Герон; кажуть, професор.

Роджер похитав головою.

— Які тут можуть бути гроші, — зауважив він.

— Кажуть, її дід по матері торгував цементом.

Обличчя Роджера проясніло.

— Але він збанкрутував, — провадив Ніколас.

— Он як! — сказав Роджер. — Сомс іще хильне з нею лиха. От побачиш, хильне: вона скидається на чужоземку.

Ніколас облизав губи.

— Гарна жінка, — мовив він і махнув рукою підмітальникові, щоб той відступився з дороги.

— Як вона йому така дісталася? — спитав Роджер. — Її туалети, напевно, коштують йому чимало.

— Енн казала мені, — відповів Ніколас, — що Сомс через неї мало не втратив розуму. Вона йому п'ять разів відмовляла. Я бачу, Джеймс стурбований тим, що у них робиться.

— Он як! — знову сказав Роджер. — Шкода мені Джеймса: він і так уже добряче наморочився з Дарті.

Щоки його від ходи стали ще рум'яніші, свою парасольку він піднімав усе частіше. Ніколас теж розчервонівся.

— Занадто бліда, як на мій смак, — мовив він, — але фігура в неї пречудова.

Роджер промовчав.

— Я вважаю, зовнішність у неї аристократична, — сказав він зрештою: то була найвища оцінка в словнику Форсайтів. — Цей молодий Босіні ніколи не вийде в люди. У Беркіта кажуть, він артистична натура — один з тих, що заповзялися вдосконалити англійську архітектуру. Які тут можуть бути гроші. Хотів би я почути, що скаже з цього приводу Тімоті.

Вони зайшли в станцію.

— Яким ти поїдеш класом? Я їжджу другим.

— Я не визнаю другого, — сказав Ніколас. — Там можна набратися чого завгодно.

Він узяв квиток першого класу до Нотінг-Гіл-гейт; Роджер — другого до Саут-Кенсінгтона. За хвилину прибув поїзд, і брати розлучилися, зайшовши у різні вагони. Кожен з них образився на другого за те, що той не зрікся своєї звички, щоб трохи довше побути в його товаристві. Роджер подумав: «Нік який був упертий, такий і лишився!» А Ніколас сказав подумки: «З Роджером ніколи не можна домовитись».

Форсайти не відзначалися сентиментальністю. Хіба у них був час вдаватись у сентименти, живучи в Лондоні, великому місті, яке вони завоювали і з яким злилися?

Наступного дня о п'ятій годині старий Джоліон сидів на самоті, посмоктуючи сигару; на столику поряд стояла чашка чаю. Він був утомлений і, не докуривши сигари, задрімав. На волосся йому сіла муха, він важко дихав у сонній тиші, його верхня губа під сивими вусами ритмічно відкопилювалася. Сигара випала з помережаної венами зморшкуватої руки і догоріла в порожньому каміні.

У невеликому похмурому кабінеті з кольоровими шибками, щоб не зазирали знадвору, було тісно від різьблених меблів червоного дерева, оббитих темно-зеленим оксамитом, — про цей гарнітур старий Джоліон казав: «Не здивуюся, якщо коли-небудь він коштуватиме великі гроші».

Приємно було думати, що згодом він міг би продати свої речі дорожче, аніж їх придбав.

В оточенні густо-брунатних барв, властивих приватним покоям Форсайтів, рембрандтівський ефект його великої сивоволосої голови, що спочивала на подушці високого крісла, псували вуса, надаючи йому схожості з офіцером. Старий годинник, якого він придбав понад п'ятдесят років тому, ще до одруження, своїм цоканням ретельно лічив секунди, що спливали, навік втікаючи від його старого господаря.

Він ніколи не любив цієї кімнати і, якщо й заходив сюди, то тільки щоб узяти сигари з японської скриньки, в кутку, і кімната тепер мстилася йому.

Його скроні, що нависали над западинами щік, його вилиці й підборіддя — все загострилося уві сні, і на обличчі з'явилося признання, що він уже старий.

Він прокинувся. Джун поїхала! Джеймс сказав, що йому буде нудно самому. Бідолашному Джеймсові завжди бракувало тями. Джоліон задоволено пригадав, що він перехопив у Джеймса той будинок. Так йому й треба, скнарі: за грошима світу не бачить. Чи не переплатив він часом? Будинок треба ще довести до ладу… А йому, певна річ, потрібні будуть усі його гроші, щоб довершити справу із шлюбом Джун. Не слід було давати згоду на заручини. Вона зустрілася з отим Босіні у Бейнза — Бейнз і Байлдбой, архітектори. Здається, Бейнз, його знайомий, — той, що схожий на бабу, — доводиться молодикові дядьком по дружині. Відтоді Джун безперестану бігає за ним, а коли їй засіло щось у голові, то її вже ніяк не спиниш. Завжди вона піклується про якого-небудь «бідолашку». У нього немає ніяких коштів, проте їй припекло заручитися з ним, з нерозважливим, непрактичним молодиком, який іще скуштує чимало горя.

Одного чудового дня вона зайшла до нього і, за своїм звичаєм, ні сіло ні впало, розповіла йому все, а потім додала, неначе це могло його втішити:

— Він незвичайна людина. Йому доводилося тижнями харчуватись самим какао.

— І він хоче, щоб і ти перейшла на саме какао?

— О ні. Він тепер вибивається в люди.

Старий Джоліон вийняв сигару з-під сивих вусів, кінчики яких поруділи від кави, і поглянув на дівчисько, котре заполонило його серце. Що таке «вибиватися», він знав краще за онуку. Але вона, обійнявши його коліна, терлася об них підборіддям, муркочучи, як кошеня, і він, струсивши попіл із своєї сигари, вибухнув:

— Усі ви однакові: не втихомиритесь, поки не доможетеся свого. Хочеш набратися лиха — хай буде по-твоєму; а я умиваю руки.