_{Як відомо, Ґолсуорсі продовжив сімейну хроніку Форсайтів у трилогії «Сучасна комедія» («Біла мавпа», «Срібна ложка», «Лебедина пісня»), написаній в 1924–1928 роках. У ній завершується життєвий шлях Сомса, розгортаються життєписи Форсайтів третього і четвертого поколінь в обстановці важливих історичних подій 1922–1926 років. У збірці оповідань «На форсайтівській біржі», опублікованій 1930 року, письменник доповнив образи головним чином старших Форсайтів, а «лебединою» його піснею стала трилогія «Останній розділ», де наймолодші з Форсайтів з'являються лише як епізодичні персонажі.}

_{Минали роки, десятиліття, а «Сага про Форсайтів» нітрохи не застаріла. Як не старіють з плином часу справді видатні літературні твори. Вони не втрачають своєї цінності і як документи свого часу, і як високі надбання художнього людинознавства.}

_{Анатолій ІЛЛІЧЕВСЬКИЙ}

Спочатку назва «Сага про Форсайтів» була призначена для тієї частини, яка нині зветься «Власник»; і щоб присвоїти цю назву всій хроніці родини Форсайтів, довелося закликати на поміч форсайтівську настирливість, властиву кожному з нас. Декому слово «сага» може здатися невідповідним, бо воно має героїчний характер, а на сторінках цього твору дуже мало героїки. Але це слово вжите з доречною іронією; до того ж хоча дійові особи цієї довгої повісті вбрані у сюртуки й сукні сучасного крою, хоча і дія її відбувається в часи спокою й добробуту, вона не позбавлена бойових пристрастей. Якщо не брати до уваги велетенського зросту й кровожерності, властивих усім героям казок та легенд, герої стародавніх саг за своїми власницькими нахилами безперечно належали до Форсайтів і були так само неубезпечені від наскоків краси та пристрасті, як Свізін, Сомс чи навіть молодий Джоліон. І хоча героїчні особи за легендарних часів вирізнялися з-поміж свого середовища, чого аж ніяк не можна сказати про Форсайтів вікторіанської доби, проте немає ніякого сумніву, що племінний інстинкт був і тоді головною рушійною силою, і що сім'я, рідна домівка і власність важили так само багато, як і нині, незважаючи на те, що останнім часом їх намагаються «скинути з рахунку».

Я Одержав стільки листів, у яких люди запевняли, ніби саме їхні родини правили за прототип Форсайтів, що я майже ладен був повірити в типовість цього вигаданого різновиду. Звичаї змінюються, старі відмирають, натомість з'являються нові, і «оселя Тімоті на Бейзвотер-род» стала явищем неймовірним у всьому, окрім загальних рис; нам уже не доведеться побачити нічого схожого на неї; не доведеться, мабуть, побачити й людей, схожих на Джеймса та старого Джоліона. А проте, читаючи звіти страхових компаній і промови суддів, ми щодня переконуємося, що наш земний рай — це й досі багате мисливське угіддя для завзятих браконьєрів Краси і Пристрасті, які раз по раз прокрадаються в наші домівки, зазіхаючи на наш спокій. Як собака починає гавкати, зачувши духовий оркестр, так само сомсівське в людській природі неодмінно повстане в тривозі проти розкладу, що загрожує власності.

Вислів «Нехай мертве минуле ховає своїх мерців» звучав би доречніше, якби минуле й справді коли-небудь умирало. Невмирущість минулого — це одна з тих трагікомічних вигод, які заперечує кожен новий вік, самовпевнено виходячи на арену, щоб проголосити свою цілковиту новизну. Але насправді жоден вік не може бути зовсім новий! Людська природа, маскуючись різними личинами й шатами, зберігає і завжди зберігатиме дуже багато притаманного Форсайтам, хоча, зрештою, в ній може виявитися ще й чимало дечого від значно гіршої тварини.

Озираючись на вікторіанську добу, апогей, занепад і загин якої до певної міри змальовані в «Сазі про Форсайтів», ми тепер бачимо, що попали з дощу та під ринву. Мабуть, важко було б довести, що справи Англії 1913 року стоять краще, аніж року 1886-го, коли Форсайти зібралися у старого Джоліона, щоб відсвяткувати заручини Джун із Філіпом Босіні. А 1920 року, коли форсайтівський клан зійшовся благословити шлюб Флер із Майклом Монтом, становище Англії стало аж надто хистким і безнадійним, так само як у вісімдесятих роках воно було занадто сталим і безпечним. Якби ця хроніка була науковим дослідженням про перехідний період, то, мабуть, слід було б зупинитися на таких факторах, як винахід мотоцикла, автомобіля та літального апарата, поява дешевих часописів, занепад села і зростання міст, народження кіно. Люди, по суті, зовсім неспроможні здійснювати контроль над власними винаходами; в найкращому разі вони пристосовуються до нових умов, що їх ці винаходи створили.

Одначе ця довга повість аж ніяк не є науковим дослідженням історичного періоду; її швидше можна назвати детальною картиною того, як бентежить Краса плин людського життя.

Постать Айріні, що її, як, може, помітив читач, подано тільки через сприйняття інших дійових осіб, являє собою втілення бентежної Краси, що стинається зі світом власності.

Помічено, що читачі, бредучи солоними водами «Саги», схильні дедалі дужче жаліти Сомса, і їм здається, що їхні почуття суперечать настроям його творця. Зовсім ні! Він теж жаліє Сомса, трагедія життя якого дуже проста, але непідвладна йому: Сомс нелюбий для коханої жінки і не досить товстошкірий, щоб цього зовсім не усвідомлювати. Навіть Флер і та не любить Сомса так, як йому б того хотілося. Але, жаліючи Сомса, читачі, мабуть, схильні поставитися осудливо до Айріні. Зрештою, міркують вони, людина він непогана, так склалося без його вини, їй слід було б його пробачити і таке інше! І, стаючи на бік Сомса, вони перестають помічати просту істину, на якій засновано весь твір: якщо одне з подружжя не відчуває ані найменшого потягу до другого, то ніякий жаль, ніякі розсудливі міркування, ніяке почуття обов'язку не зможуть подолати відрази, продиктованої природою. Морально це чи ні — байдуже, бо так воно буває завжди. І коли Айріні здається нечутливою і жорстокою, як у Булонському лісі або в Гаупенорській галереї, вона лише виявляє здоровий глузд, знаючи, що найменша поблажливість призведе до неможливих і ганебних поступок, — як то кажуть: дай йому палець, він і руку схопить.

Дехто, може, критикуватиме останню частину «Саги» на тій підставі, що Айріні й Джоліон — ці бунтарі проти власності — заявляють духовні права на свого сина Джона. Але коли взяти всю повість у цілому, вона переконує, що ці критичні закиди занадто прискіпливі. Жоден батько, жодна мати не дозволили б своєму синові одружитися з Флер, не ознайомивши його з усіма дотичними фактами; і саме ці факти справили вплив на Джона, а не умовляння батьків. Більше того, Джоліон умовляє його не заради себе, а заради Айріні; що ж до Айріні, то вона зрештою звертається до сина все з тим самим проханням: «Не думай про мене, думай про себе!» Звичайно, Джон, довідавшись про всі факти, починає розуміти почуття матері, але це не можна вважати доказом того, що вона якоюсь мірою належить до Форсайтів.

І хоча «Сага про Форсайтів» головним чином змальовує замахи Краси і війну, яку Свобода веде проти світу власності, проте читачі мають підстави для закиду, що в цьому творі наявна тенденція забальзамувати велику буржуазію. Як стародавні єгиптяни оточували свої мумії речами, необхідними для життя в потойбічному світі, так і я прагнув забезпечити тітоньок Енн, Джулі та Гестер, Тімоті й Свізіна, старого Джоліона і Джеймса, а також їхніх синів тим, що трохи продовжило б їм віку, стало б їм за краплину бальзаму у бурхливій течії Прогресу, яка безнастанно змиває минуле.

Якщо великій буржуазії, разом із іншими класами, судилося розчинитись у аморфному загалі, то ці сторінки збережуть її, і вона лежатиме заспиртована під склом для огляду цікавих, що завітають у просторий і невпорядкований музей Літератури. Тут вона зостанеться збережена у власному соку, а сік цей — Почуття Власності.