На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

— Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердінанда мене будуть оглядати судові лікарі.

— Мене теж оглядали судові лікарі, — сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.

— Я тим судовим лікарям і зовсім не вірю, — зауважив інтелігентний на вигляд чоловік. — Одного разу я підробив векселі й на всякий випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха ^{25} . Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці і, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене погубило.

— Я цих оглядів зовсім не боюся, — заявив Швейк. — Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.

— Судові лікарі — стерви, — відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. — Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.

— Я гадаю, — сказав Швейк, — що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує. Судові лікарі — теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич, коли я вночі повертався від «Банзета» ^{26} , до мене підійшов один пан і потяг мене гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», — і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті — це вже таке людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі.

Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес — вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка — вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньочку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта і дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели в якусь цегельню за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли і привели назад. Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилося, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, і він виїхав на прогулянку в Ланські ліси. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний кругозір обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, коли ввійшов у залу, де мали обслідувати його психічний стан.

Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц-Йосиф Перший!»

Справа була зовсім ясна. Завдяки спонтанному виступові Швейка відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха і англійця Вейкінга ^{27} підтвердити первісну думку про Швейка.

— Чи радій важчий від олова?

— Я його, пробачте, не важив, — зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.

— Ви вірите в кінець світу?

— Насамперед я мусив би той кінець побачити, — відповів Швейк недбало, — однак напевно завтра я його ще не дочекаюсь.

— Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?

— Ні, панове, не зумів би, — відповів Швейк, — але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть триповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця і два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів. А тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?

Судові лікарі значуще перезирнулися, але, незважаючи на це, один з них поставив ще таке запитання:

— Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?

— Цього, панове, не знаю, — почули вони у відповідь, — але думаю, що там, безперечно, глибше, ніж під Вишеградською скелею у Влтаві.

— Досить? — лаконічно спитав голова комісії.

Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу ще запитати.

— Скільки буде, якщо дванадцять тисяч вісімсот дев’яносто сім помножити на тринадцять тисяч вісімсот шістдесят три?

— Сімсот двадцять дев’ять, — відповів Швейк, не змигнувши оком.

— Гадаю, цього досить, — промовив голова комісії, — можете відвести обвинуваченого на давнє місце.

— Дякую вам, панове, — шанобливо сказав Швейк. — З мене цього також цілком досить.

Коли Швейка вивели, колегія трьох дійшла спільного висновку, що Швейк дурний як пень і що він ідіот згідно з усіма законами природи, які відкрили вчені-психіатри. У висновках, надісланих слідчому, між іншим було зазначено:

У той час як писалися ці висновки, Швейк розповідав своїм товаришам по камері:

— На Фердінанда вони начхали, а патякали зі мною про ще більші дурниці. Наприкінці ми один одному сказали, що з нас цієї розмови досить, і розійшлися.