І ось спадав на думку: а можливо, з кокстаунським людом діялося те саме, що й з Товкматчевими дітьми? Бо ж чи може хто-небудь, при доброму розумі бувши та обізнаний більш-менш із цифрами, серед білого дня не бачити, що одну з найперших життєвих потреб кокстаунського робітництва цілі десятки років умисне нехтувалося? Що й у них є якась уява, і вона потребує виявлятися вільніше, а не душитися в лабетах? Адже що триваліша й одноманітніша їхня тяжка праця, то гостріша виникає в них жадоба якоїсь передишки, якоїсь відміни, якоїсь розривки, що бадьорила б їх і звеселяла, — якоїсь законної розваги час від часу, хай то буде лишень нехитрий танець під шпарку музику, якоїсь легкої духовної потрави не з Дітодавсової кухні, і ту жадобу треба доконче вдовольняти так, як слід, або ж вона неминуче виливатиметься в те, що не слід, допоки не втратили сили закони буття.

— Цей чоловік живе в Гузирі, а я там ніколи не бував, — сказав пан Товкматч. — Де це, Горлодербі?

Пан Горлодербі знав, що це десь кінець міста, але більше й йому не було відомо. Отож вони спинилися, роззираючись, кого б спитати.

Ту ж мить із-за рогу вибігла дівчинка. Вона мчала щодуху, обличчя в неї було налякане. Пан Товкматч відразу впізнав її.

— Агов, дівчино! — гукнув він. — Стій! Стривай! Куди це ти летиш?

Учениця номер двадцять спинилася, захекана, й чемно присіла перед ним.

— Чого це ти гасаєш по вулиці? — спитав пан Товкматч. — Куди це-годиться?

— Та я… я втікала, пане, — відмовила дівчинка, ледве дух зводячи, — за мною гналися.

— Гналися? — перепитав пан Товкматч. — Кому це треба гнатися за тобою?

Відповідь на те запитання він дістав цілком несподівану: з-за того ж таки рогу раптом вибіг стрімголов безбарвний хлопець Бітцер, з усього розгону тицьнувся панові Товкматчеві в живіт і відлетів на брук.

— А це що, хлопче? — гримнув пан Товкматч. — Що це ти виробляєш? Як ти смієш отак наскакувати на… на людей?

Бітцер підхопив кашкета, що злетів йому з голови, позадкував і, стукнувши себе щиколотками по лобі, промимрив, що він ненавмисне.

— Оце він гнався за тобою, Джуп? — спитав пай Товкматч.

— Так, пане, — відповіла дівчинка неохоче.

— Ні, ні, вона бреше, пане! — закричав Бітцер. — Вона сама перша почала втікати! Ці циркачі як не брехнуть, то й не дихнуть, це ж на весь світ відомо. І ти сама добре знаєш, що циркач як не брехне, то й не дихне! — обернувся він до Сесі. — Це все місто знає, пане, як таблицю множення, що вони такі! А от циркачі таблиці множення й не знають, — додав він, підлащуючись до пана Горлодербі.

— Я налякалася: він так викривлявся страшно! — озвалась дівчинка.

— О, о! — закричав Бітцер. — Ніби й ти не така сама! Ніби й ти не циркачка! Та я й не дивився на неї, пане. Я тільки спитав її, чи вона взавтра знатиме, що таке кінь, та набився ще раз їй розказати, а вона як чкурне навтьоки, а я тоді за нею, пане, щоб таки навчити її, аби знала, як, бува, на вроці спитають. Якби ти не циркачка, тобі й на думку б не спало так на мене набріхувати!

— Я бачу, в школі вже добре знають, хто вона така, — зауважив пан Горлодербі. — Ще тиждень, і всі ваші школярі тиснутимуться під цирком, поприлипавши до шпарок.

— Ваша правда, — відказав його приятель. — Бітцере, гайда мені додому. А ти, Джуп, зачекай. Гляди, хлопче, як до мене ще раз дійде, що ти отак ганяєш по місту, ти про мене почуєш від учителя. Ти розумієш, що я маю на увазі. Ну, йди!

Хлопець на хвильку перестав кліпати очима, знову стукнув себе щиколодками по лобі, глянув зизом на Сесі й подався геть.

— А тепер, Джуп, — сказав пан Товкматч, — проведи мене й оцього пана до свого батька. Ми якраз до нього йдемо. Що це ти несеш у пляшці?

— Джин, — озвався пан Горлодербі.

— Ой, що ви, пане! Це дев’ять олій.

— Що, що? — гукнув пан Горлодербі.

— Дев’ять олій, пане. Розтирати татка.

Пап Горлодербі зареготався.

— А на якого дідька тобі розтирати свого тата дев’ятьма оліями?

— А наші завжди так роблять, пане, як хто заб’ється на арені, — відповіла дівчинка, озираючись через плече, чи таки пішов її переслідувач. — Вони часом знаєте з якими синцями ходять!

— Так їм і треба, неробам, — сказав пан Горлодербі.

Дівчинка звела на нього очі, в яких світився подив і жах.

— Грім побий! — пирхнув пан Горлодербі. — Та я ще як був років на п’ять менший за тебе, то вже з такими синцями ходив, що й десятьма, й двадцятьма, й тридцятьма оліями не відітреш. І не того, що викаблучувався перед роззявляками, а того, що мене стусали. На мотузці я не танцював, я танцював на голій землі, а мотузкою мене підганяли!

Пан Товкматч хоч і не м’якосердий був чоловік, а все ж не такий твердошкурий, як пан Горлодербі. Він, як зважити все, мав натуру досить добру і, може, був би навіть дуже добрий, якби колись давно, підсумовуючи риси своєї вдачі, припустився хоч однієї арифметичної помилки. Коли Сесі, що йшла попереду, звернула до вузенького завулка, він сказав як лишень умів ласкаво:

— То оце й є Гузир, еге, Джуп?

— Авжеж, пане. А оце, вибачайте вже, тут ми мешкаємо.

Вона зупинилася біля дверей невеличкої вбогої корчомки. Вже смеркало, і в вікнах тьмяно, червонясто світилося. Корчомка була така нужденна та занехаяна, немов, за браком відвідувачів, сама вдарилася в пиття, покотилася стежкою всіх п’яниць і була вже недалечко кінця її.

— Треба тільки перейти через шинк, пане, та піднятися сходами. Будьте ласкаві, почекайте мене нагорі хвилиночку, поки я свічку засвічу. Як почуєте собаку, не бійтеся, то паш Танцюй, він тільки гавкає.

— «Танцюй», «дев’ять олій», ха-ха-ха! — засміявся металічним своїм сміхом пай Горлодербі, останній увіходячи в двері. — Саме під масть такому чоловікові, як я!

На вивісці корчми намальовано було крилатого коня, а під ним, великими рівними літерами, стояло: «Герб Пегаса». А ще нижче, на звивчастій стрічці, маляр вивів такі рядки:

А всередині в шинку, на стіні за брудним шинквасиком, висів у рямцях і під склом ще один Пегас — бутафорський, із крилами з тонкого серпанку, ввесь обсипаний золотими зірками і в червоній шовковій збруї.

Та що й надворі вже смеркалося, й усередині було замало світла, то пан Товкматч і пан Горлодербі не розгледіли ні вивіски, ні Пегаса в рямцях і не уразилися тими витворами буйної уяви. Слідом за дівчинкою вони зійшли нагору крутими сходами, ні з ким не спіткавшись, і стали в темряві на помістку, а Сесі побігла по свічку. Вони чекали, що ось-ось озветься Танцюй, але чудово надресирований учений собака не загавкав і тоді, коли дівчинка вернулася зі свічкою.

— Тата немає вдома, пане, — сказала вона, і обличчя в неї було вкрай здивоване. — Зайдіть, будьте ласкаві, до нашої хати, я його зараз розшукаю.

Обидва зайшли до кімнати, і Сесі, підсунувши їм стільці, вибігла хуткою, легкою ходою. Кімната була злиденна, умебльована вбого, з одним ліжком. На стіні висіла біла нічна шапочка, оздоблена двома павиними перами та задертою догори кіскою: в ній синьйор Джуп ще того самого дня у проміжках між численними номерами розважав високошановну публіку своїми доброзвичайними жартами й дотепами в шексиірівському дусі. Але більше ніяких частин його вбрання або ж інших ознак його присутності чи його діяльності ніде не було видно. Що ж до Танцюя, то той достойний предок нашого чудово надресированого пса, котрий потрапив був до Ноєвого ковчега, чи не випав з нього ненароком, бо в «Гербі Пегаса» не чути було ні слуху ні духу собачого.