— Перепрошую, а чого ви думаєте, що вона не повірить? — спитав пан Товкматч.

— Бо вони одне без одного й жити не могли. Бо до сьогодні він, здавалося, дух ронив за донькою, — відповів Чілдерс, ступаючи до порожньої валізи й заглядаючи в-неї. І в пана Чілдерса, і в юного Кідермінстера хода була трошки чудна: вони розставляли ноги ширше, ніж звичайні люди, і дуже тонко вдавали, що в них не згинаються коліна. Так ходили всі чоловіки в трупі Слірі, і те мало показувати, що вони майже не зсідають з коней.

— Сердешна Сесі! — сказав Чілдерс, підводячи голову з-над порожньої валізи й знову колихнувши чуприною. — Краще б він був віддав її в науку. А так вона лишилася ні з чим.

— Дуже втішно чути, що ви, самі ніколи не вчившися, так думаєте, — схвально зауважив пан Товкматч.

— Це я б то не вчився? Та мене віддали в науку з семи років!

— Он як? — протяг пан Товкматч аж ображено, наче Чілдерс не справдив його доброї думки. — А я й не знав, що у вас заведено змалечку навчати…

— Неробства, — вкинув пан Горлодербі, гучно зареготавши. — І я не знав! Щоб я скис, не знав!

— Її батько, — повів далі Чілдерс, немовби й не чуючи його, — убгав собі в голову, що вона в нього має вирости бозна-яка вчена. Як та думка до нього причепилася, цього вже не скажу, а тільки більше не відчепилася. Останні сім років він тільки те й знав, що силкувався то тропіки підучити її читати, то — писати, то — рахувати…

Пан І. В. Б. Чілдерс вийняв одну руку з кишені, потер нею щоки і підборіддя й звів на пана Товкматча погляд, у якому світився великий сумнів і трошки надії. Він із самого початку, задля покиненої дівчинки, намагався власкавити цього добродія.

— Коли Сесі прийнято до тутешньої школи, — провадив він, — Джуп зрадів, як мала дитина. Мені тоді аж чудно було, чого він так радіє: адже ми не надовго тут спинилися, ми ж люди мандровані. А він, певне, вже тоді надумав таке втнути — він бо й завше трохи схибнутий був — і вирішив, що тепер її притулено. Отож якщо ви оце прийшли сказати йому, що хочете якось помогти дівчинці, — пан Чілдерс знову погладив рукою обличчя й так само глянув на Товкматча, — то це було б дуже добре й дуже до речі. Так до речі, що більше вже й годі.

— Навпаки, — відмовив пан Товкматч, — я прийшов сказати йому, що, живучи в такому оточенні, його дочка не може вчитися в моїй школі, а отже, нехай вона більше не приходить. Та коли батько справді покинув її, нічого їй не сказавши… Горлодербі, я хочу з вами порадитися.

На ті слова пан Чілдерс тактовно вийшов своєю кавалерійською ступою за двері й став там на помістку, погладжуючи рукою бороду й тихо насвистуючи. Ось до нього долетів голос Горлодербі: «Ні. По-моєму, не слід. Я вам не раджу. Ні в якому разі». А потім голос пана Товкматча, куди тихіший: «Але ж це буде якраз наочний приклад для Луїзи: хай сама побачить, до чого призводить те, що збудило в ній таку вульгарну цікавість. Спробуйте поглянути на справу з цього боку, Горлодербі».

Тим часом з горішнього поверху, де вони квартирували, одне по одному посходили члени трупи Слірі. Спершу вони стояли на помістку, перешіптуючись одне з одним та з паном Чілдерсом, а тоді помалу пропхалися самі і його пропхали до кімнати. Було серед них дві чи три гарненькі молодички, двоє чи троє їхніх чоловіків, дві чи три тещі й восьмеро чи дев’ятеро дітлахів, що при потребі удавали на арені фей та ельфів. Батько однієї з тих родин мав звичай утримувати батька другої родини на вершечку довжезної тички; батько третьої родини часто споруджував з перших двох батьків піраміду, юного Кідермінстера примістивши на вершині, а сам стоячи в підніжжі її; всі ті батьки вміли танцювати на котючому барилі, стояти на шийці пляшки, ловити м’ячі й ножі, крутити на одному пальці миску, їздити верхи на чому-небудь, стрибати через що-будь і висіти ні на чому. А матері всі вміли танцювати (і танцювали) на слабко натягненій дротині й на туго натягненій линві і їздити, витинаючи всякі штуки, на несідланих конях; жодна з них не соромилась показувати публіці свої литки; а одна звичайно в’їжджала в кожне місто на чолі циркового поїзду в античній колісниці, сама правуючи шестірнею коней. Загалом усі вони любили похизуватись і удавали бозна-яких промітних, убирались поза ареною не дуже охайно, в домашньому житті не знали ніякого ладу, а грамоти в усієї трупи разом стачило б хіба на коротенького листа. Та воднораз у цих людях упадала в очі якась дивовижна лагідність і дитинність, якась особлива нездатність до хитрощів та крутійства і невичерпна готовість помагати й співчувати одне одному, і ті риси заслуговували часто не меншої поваги, а вже в кожному разі не менше зичливої оцінки, ніж звичайні чесноти будь-якої іншої верстви людності.

Останній з’явився сам пан Слірі — кремезний, як уже згадувалось, чолов’яга з одним оком нерухомим і одним рухомим, з голосом (якщо те взагалі можна назвати голосом), схожим на сопіння старого, дірявого ковальського міха, брезклий на виду, завжди ні п’яний, ні тверезий, а, сказати б, причмелений.

— Хлуга покірний, мохьпане! — сказав пан Слірі: він хорував на астму, і важкий ядушний віддих не давав йому вимовляти літери «с». — Прикра іхторія, хай йому абищо! Ви вже, певно, чули, що мій клоун, як видно, забрав хвого хобаку й ушивхя?

Звертався він до пана Товкматча, і той відповів:

— Так, чув.

— То що ж, мохьпане? — запитав Слірі, скинувши капелюха й протираючи спідку носовою хусточкою, що її задля того носив у ньому. — Може, ви хочете якохь помогти бідній дитині?

— Так, я думаю щось їй запропонувати, коли вона повернеться, — відмовив пан Товкматч.

— Я дуже радий, мохьпане. Ви не подумайте, що я хочу здихатихь малої, але й захтувати їй щахтя я теж не хочу. Я ладен її й до хебе в науку взяти, хоч воно їй уже трохи запізно. Вибачайте, мохьпане, голох у мене хрипкий, і хто не звик, тому нелегко бува мене розуміти, але якби й ви з хамого малечку день у день упрівали та мерзли, мерзли та впрівали, впрівали та мерзли, то й ви б, мохьпане, охрипли так хаміхінько, як і я.

— Мабуть, що так, — погодився пан Товкматч.

— Може, вип’єте чого, мохьпане, поки дожидаємо її? Келишок хереху, може? — гостинно запропонував пан Слірі.

— Ні, дякую, я не хочу нічого, — відповів пан Товкматч.

— Так таки й нічого, мохьпане? А ваш товариш що хкаже? Як ви ще не обідали, то перехиліть чарочку гіркої нахтоянки.

Ту мить його дочка Джозефіна — гарненька вісімнадцятирічна білявочка, що в два роки, прив’язана до сідла, почала вчитись їздити на коні, а в дванадцять написала й завжди носила при собі духівницю, де заповідала, щоб її, як умре, відвезли на цвинтар обома перістими поні, — гукнула: «Тихше, тату, вона вертається!» І враз до кімнати вбігла Сесі Джуп — так само прудко, як перше вибігла. Побачивши, що там зібралась ціла трупа, що всі дивляться на неї якось чудно й що батька її серед них нема, дівчинка нестямно скрикнула й кинулась на груди найкращій линвовій танцівниці (яка, до речі, була саме при надії). Та стала навколішки й почала вмовляти Сесі, плачучи й сама разом з нею.

— Не похоромивхя ж хтарий отаке вхтругнути, біх його матері, — озвався Слірі.

— Ой, таточку мій рідний, таточку мій добрий, куди ж ви пішли! Я ж знаю, ви мені добра зичили, ви задля мене так зробили, щоб мені ліпше було! А які ж ви нещасні, які безрадні будете без мене, сердешний мій таточку, поки не вернетеся! — Так ото жалісно голосила дівчинка, звівши догори обличчя й простягши руки, немов силкувалась досягти, обняти, спинити відлетілу батькову тінь, що ніхто не міг і слова вимовити, аж поки пан Горлодербі, знетерпеливившись, узяв справу в свої руки.

— Слухайте, люди добрі, — сказав він, — чого ми час марнуємо! Треба втлумачити дівчині, що сталося. Коли хочете, давайте я поясню їй, бо ж мене самого колись отак покинуто. Слухай, ти, як там тебе! Твій батько вшився, покинув тебе, і більше ти його довіку не побачиш, і не сподівайся.

Одначе ці комедіанти так мало шанували видимі факти і такі були з цього погляду недотепні, що невідпорний здоровий глузд їхнього гостя не тільки не захопив їх, а навпаки, страшенно розсердив. Чоловіки замурмотіли: «Неподобство!» — а жінки: «Тварюка!», — і Слірі хапливо потяг пана Горлодербі набік та потихеньку застеріг його: