Пан Горлодербі від задоволення аж присів, обняв свої коліна й гучно зареготав. Ту мить доповіли, що прийшли пан і панна Товкматчі, і він привітав свого приятеля потиском руки, а його дочку поцілунком.

— Можна покликати Джуп сюди? — спитав господаря пан Товкматч.

А чого ж? І Джуп покликано. Зайшовши, дівчинка присіла чемно перед паном Горлодербі, перед його приятелем паном Товкматчем і перед Луїзою, але від збентеження, на лихо собі, прогавила пані Спарсіт. Завваживши те, Горлодербі напиндючивсь і почав їй вичитувати.

Слухай-но, дівчино! Оцю пані, що за чайним столом, звуть пані Спарсіт. Вона в цьому домі за господиню, і це пані з дуже високого роду. Отож як ти ще коли зайдеш до мого дому та не пошануєш цієї пані як належиться, то враз і вилетиш звідси. Як ти зі мною самим поведешся, мені на те начхати, бо я невеликий пан. Я родом своїм не можу похвалитися, не лишень високим, а й ніяким, я з найпослідущої потолочі вийшов. Але як ти поведешся з цією пані, це мені не байдуже, отож гляди поводься з нею чемно й шанобливо, а то тебе сюди більше й на поріг не пустять.

— Та я думаю, Горлодербі, що вона просто не догледіла, — примирливо мовив пан Товкматч.

— Чуєте, пані Спарсіт, мій приятель Том Товкматч гадає, що то вона просто не догледіла вас, — сказав Горлодербі. — Може, й так. Проте, як ви бачите, добродійко, щодо вас я не попускаю навіть недогляду.

— Ви дуже ласкаві, пане добродію, — знов гордовито-збіднено хитаючи головою, відказала пані Спарсіт, — Не варто про це говорити.

Тоді господар, махнувши рукою, відіслав Сесі, що весь той час зі слізьми на очах жебоніла ледь чутно вибачення, до пана Товкматча. Дівча повернулось до нього і, пильно дивлячись йому в вічі, слухало, що він каже; Луїза стояла обіч з байдужою міною, понуривши очі, А пан Товкматч говорив:

— Джуп. Я остаточно вирішив узяти тебе до свого дому. У вільний від школи час ти доглядатимеш мою дружину — вона в мене хвора. Я вже розповів панні Луїзі — оце ось вона й є — про ту сумну, але неминучу пригоду, що сталася з тобою, і ти повинна раз назавжди зрозуміти, що все колишнє минулось і згадувати про нього не слід. Твоє життя починається від сьогодні. Ти, скільки я знаю, досі майже не вчилася.

— Так, пане, — відповіла Сесі, присівши.

— Мене тішить, що я дам тобі таку, як треба, освіту. Для всіх, хто з тобою стикатиметься, ти станеш живим доказом переваг моєї навчальної системи. Тебе перероблять наново. Ти, здається, часто читала вголос своєму батькові й тим людям, серед яких жила? — спитав пан Товкматч, спершу кивнувши їй підійти ближче та стишивши голос.

— Ні, тільки таткові й Танцюєві, пане. Цебто самому таткові, а Танцюй просто завше бував при тому.

— Не згадуй про Танцюя, Джуп, — перепинив її пан Товкматч, насупившись. — Я про нього не питаю. Отже, ти часто читала вголос своєму батькові?

— О, часто, пане, тисячу разів! А як нам гарно тоді було! Нічого ми так не любили, як того читання!

Аж тоді, коли в Сесиному голосі прорвалась її туга, Луїза підвела очі на неї.

— І що ж ти читала своєму батькові, Джуп? — спитав пан Товкматч іще тихіше.

— Про чарівниць, пане, і про карлика, і про горбаня, й про джіннів, — хлипаючи, відповіла дівчинка, — і ще про…

— Годі, годі! — урвав її пан Товкматч. — І щоб ти більше ніколи й одним словом не згадувала про таку згубну нісенітницю. Чуєте, Горлодербі, тут треба твердої руки. Мені самому цікаво буде стежити за її вихованням.

— Як знаєте, — відмовив пан Горлодербі, — я вже сказав вам свою думку і скажу ще раз, що я б цього. не робив. Та хай буде по-вашому. Як ви вже так надумалися, хай буде по-вашому!

Отже, пан Товкматч та його дочка забрали Сесілію Джуп із собою до Кам’яної Осади, і за всю дорогу Луїза не озвалася й словом — ані добрим, ані лихим. А пан Горлодербі взявся за свої щоденні справи. А пані Спарсіт сховалася за власними бровами й цілий ранок розмірковувала в тому похмурому захистку.

Візьмімо ще раз основну ноту, перше ніж провадити нашу пісню далі.

Ще як Луїза була років на п’ять менша, вона якось, розмовлявши з братом, сказала йому: «Ти знаєш, Томе, я оце задумалася про…» Але доказати їй не дав батько. Зачувши ненароком ті слова, він зразу ступив до неї й насварився: «Ніколи ні про що не задумуйся, Луїзо!»

Це правило й становило рушійну пружину механізму і весь секрет системи виховання, що мала розвивати розум, нехтуючи почуття й уподобання. Ніколи не задумуйся. Так чи сяк вирішуй усе на світі засобами арифметики — додаванням, відніманням, множенням та діленням, — і ніколи ні про що не задумуйся. Приведіть до мене, каже Дітодавс, дитину, що тільки-но навчилась ходити, і я ручуся вам, що вона ніколи не задумуватиметься.

Одначе, крім сили дітей, що тільки-но навчилися ходити, була ж у Кокстауні ще й тьма-тьменна таких дітей, що вміли ходити вже давно і йшли життєвим шляхом по двадцять, по тридцять, по сорок, по п’ятдесят і більше років. А що таких дивовижних дітей у будь-якому людському суспільстві побоялись би лишати без нагляду, то всі вісімнадцять релігійних громад тільки й знали чубитись та видряпувати одні одним очі, силкуючись дійти згоди, що ж робити, щоб якось тих дітей направити, — і ніколи тієї згоди не доходили, що дуже дивує, коли зважити, як добре пасували до цієї мети згадані вище засоби. Та хоч як різнилися вони у всіх інших питаннях, мислимих і немислимих (надто в немислимих), в одному більш-менш були згодні всі: що цим капосним дітям ніколи не слід задумуватись. Одна церква твердила, що вони повинні брати все на віру. Друга твердила, що як і не все, то принаймні політичну економію. Третя видавала для них нудні книжечки, де оповідалось, як чемне доросле дитя неодмінно втрапляє до ощадної каси, а нечемне доросле дитя неодмінно потрапляє на каторгу. Четверта дубовим скализубством (хоч тут годилося радше плакати, ніж сміятись) силкувалася прикрити пастки наукових теорій, куди ці великі діти були зобов’язані датися заманити чи затягти. Та всі віри годилися на тому, що їм ніколи не слід задумуватись.

У Кокстауні була бібліотека, куди пускалося всіх. Пан Товкматч мав неабияку гризоту з того, що читають люди в тій бібліотеці: саме тут тоненькі струмочки таблиць час від часу вливалися в ревучий океан статистичних даних, звідки ще жоден норець, пірнувши хоч би й не дуже глибоко, не виринав живий і цілий. І ось прикрий, сумний, але незаперечний факт: навіть читачі міської бібліотеки вперто про що-небудь задумувалися. Вони думали про людську природу, про людські поривання, людські надії й страхи, боротьбу, перемоги й поразки, турботи, радощі й жалі, про життя й смерть простих людей. Бувало; відпрацювавши п’ятнадцять годин, вони ще сідали за книжку й читали які-небудь чистісінькі вигадки про таких, як вони, людей або про таких, як їхні, дітей. Їм припадав до серця Дефо, а не Евклід і, видио, більшу втіху давали Голдсмітові вірші, ніж Кокерові цифри. Пан Товкматч весь час силкувавсь, у пресі й не в пресі, розв’язати цю чудну задачку, але ніяк не міг витлумачити, чого в неї виходить така нез’ясовна відповідь.

— Мені остогидло життя, Лу. Я ненавиджу своє життя і всіх на світі ненавиджу, крім тебе, — сказав якось надвечір штивний не по-юнацькому Томас Товкматч-молодший у їхній кімнаті, схожій на цирульню.

— Навіть Сесі, Томе?

— Остогидло, що я мушу називати її Джуп. І вона мене ненавидить, — похмуро відповів Том.

— Ну що ти, Томе! Не повірю ніколи.

— А я тобі кажу! Вона мусить ненавидіти й зневажати все наше поріддя. Їй же в нас не дадуть дихати, поки зовсім не затуркають. Вона вже й так робиться жовта, як віск, і тупа, як… як я.

Товкматчів син виповідав ті свої почуття, сидячи перед каміном верхи на стільці, лікті поклавши на його бильце, а понуре своє обличчя на руки. Сестра його сиділа трохи збоку, в темнішому куті, й дивилась то на брата, то на яскраві іскри, що сипалися з вогню в каміні.