Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.

Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.

Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях – в середині і в кінці – він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.

Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили тунель у тому місці, де він проходив через міцний кам'яний фундамент будинку Юргенса. Прохід треба було прорити безшумно, щоб звуки не дійшли до жильців будинку, і друзі, збиваючи руки до крові, годинами видирали сковані цементом шматки бутового каменю, перш ніж добралися до невеликого підпілля будинку.

… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.

На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.

Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.

Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації – виконане.

VIII

Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка – підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.

Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.

– У тебе багато роботи? – спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.

Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.

– Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.

Ашингер підняв брови.

– Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…

Юргенс іронічно посміхнувся.

– Наша мета – це не мета сорок першого року…

Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.

Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини – рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?

Юргенс запропонував повечеряти.

Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.

Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.

– Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? – поцікавився Ашингер.

– Здадуться для майбутнього – для нової, післявоєнної обстановки.

– Кому?

– Звичайно, не більшовикам.

– Ти оптиміст, Карл.

– Хіба це погано?

– Можливо, що й не погано, – відповів Ашингер, – але в такий час, коли на фронті поразка слідує за поразкою, не все виглядає так весело, як хочеться і здається.

Він підніс до очей бокал і подивився крізь вино на світло. Потім, після паузи, спитав, чи давно Юргенс мав лист від дружини.

Останнього листа від Гертруди Юргенс одержав з півмісяця тому.

– Як вона?

– Хвалитися нема чим.

– Треба діяти, Карл.

– А саме?

– Необхідно виїхати з Німеччини – заради Гертруди, заради Рози. Зараз виїзд не становитиме особливих труднощів, але може наступити час, коли він буде виключений. Ти спитаєш: куди? І на це можна відповісти. Поки що є вибір: Іспанія, Португалія, на гірший випадок – Південна Америка. Там можна влаштувати життя.

Юргенс відкинувся на спинку стільця і голосно зареготав.

Цей сміх образив Ашингера. Чого сміється Юргенс, коли смішного нічого немає? Юргенс не гірше від нього знає Робертса, знає дуже добре, що «Абвер» людьми не розкидається і що піти від доктора Грефе не легше, ніж від полковника Шурмана, і все-таки Робертс пішов. Він сидить собі спокійно в Барселоні і їсть апельсини. Чим же Юргенс і Ашингер гірші від Робертса?

– Треба мати гроші, щоб поселитися за межами Німеччини, – промовив Юргенс, – а де вони у нас?

Тепер розсміявся Ашингер. З невластивою йому швидкістю він підвівся і підійшов до Юргенса:

– Гроші? Вони будуть. Треба тільки потрусити тестя. Ми ніколи його не чіпали. Поки тесть ще остаточно не з'їхав з глузду, він повинен зрозуміти, що краще, коли його грошики потраплять до зятів, його єдиних законних спадкоємців, ніж до більшовиків…

Після третього бокалу Ашингер розкис. Рідке волосся на його голові збилося на один бік. Пенсне він зняв і поклав на тарілку. Без пенсне його очі дуже косили.

Ашингер розбазікався. Він викладав зараз усе, що вже здавна виношував у собі, не наважуючись нікому розповісти. Він не приховував своїх побоювань щодо завтрашнього дня і вважав, що час зробити переоцінку цінностей.

… Цієї ночі Юргенс перевертався з боку на бік, довго, не кліпаючи, дивився на синю нічну лампу, намагаючись стомити очі, щільно стискував повіки, але сон не приходив. Настирливі думки лізли в голову і не давали спокою.

Юргенс належав до категорії тих людей, які не розбираються в засобах для досягнення мети. Так, у дев'ятсот чотирнадцятому році, під час першої світової війни, він врятував собі життя тим, що при зручній нагоді здався в полон росіянам. Повернувшись із полону, він, як і більшість кадрових офіцерів, записався в напівлегальну військову організацію «чорний рейхсвер», що об'єднувала реакційні сили пруської вояччини, яка мріяла про реванш за поразку в програній війні. Але перебування в рейхсвері не могло забезпечити зрослі потреби Юргенса. Тоді він ще не мав багатого тестя, а старий батько, відставний військовий, сам жив на пенсію. Юргенс незабаром влаштувався на службу в американську комісію, очолювану якимсь Гольдвассером, що приїхав із США для подання економічної допомоги Німеччині за планом Дауеса.

Але й ця служба не могла серйозно змінити матеріальне становище Юргенса. Гольдвассер знав це. Якось у розмові американець натякнув «Юргенсу, що може позичити пристойну суму, яка дозволить його підлеглому стати на ноги. Юргенс повинен буде зробити лише кілька невеликих послуг Гольдвассеру.

Подумавши, Юргенс погодився. Що він втратить, коли придбає американських друзів? Гроші – завжди гроші. До того ж Юргенс мав намір влаштувати своє сімейне життя – треба було одружитись, а без грошей хіба підбереш собі наречену з солідним приданим, з хорошого дому?

Після того Гольдвассер неодноразово «позичав» Юргенсу гроші. Так Юргенс почав співробітничати з секретною службою США. Ні прихід до влади Гітлера, ні інші події в житті Німеччини не заважали Юргенсу чудово почувати себе «слугою двох панів». Тільки нова світова війна і навальний «марш на Схід» на деякий час обірвали його зв'язки з американцями. «Як «відданому» члену націстської партії і кадровому офіцеру Юргенсу пощастило потрапити до складу армійської військової розвідки «Абвер». Ця служба цілком влаштовувала: тут Юргенса цінували і доручали дуже делікатні операції.