У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті – за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів – лисуватий блондин з тонкими нервовими губами – був у цивільному вбранні. Ще один штатський – літній товстун – стежив за грою. Всі інші – в офіцерських мундирах.

Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно – її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.

– Потім, потім, Маріє, – відмахнулася жінка.

Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.

– Ваша ставка, Адо, – сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.

Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.

– Дві тисячі, – сказала.

Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.

– Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.

– Стережіться, фрау, – підхопив круглопикий товстун.

– Я не з полохливих, – роблено весело мовила жінка. – Прошу, майоре.

Майор здав собі й Аді. Коли карти відкрили, фрау Ада зблідла. Тонкогубий блондин виграв.

– Мені сьогодні щастить, – усміхнувся він.

– І не тільки сьогодні, – багатозначно, як здалося Лежнєву, сказав товстун. – Ви взагалі щасливчик, фон Бюлов.

«Фон Бюлов, фон Бюлов», – майнуло в голові Лежнєва. Це прізвище він чув у Москві.

– Негарно, майоре, оббирати господиню, – пробасив льотчик.

– Гра є гра, – усміхнувся майор. – Отже, в банку десять тисяч. Хто бажає, панове?

Офіцери мовчали. Лежнєв помітив, що фрау Ада стягує з пальця перстень з брильянтом. Помітив він і інше: на столі перед майором фон Бюловнм лежав портсигар, на полірованій кришці якого при бажанні можна було розгледіти відображення лицьової сторони карти, Лежав портсигар під лівою рукою, в якій майор, здаючи карти, тримав колоду… Можливо, Лежнєв помилявся, але прогавити такий момент не можна було. Зрештою, він нічим не ризикував, а завоювати прихильність цієї жінки міг. Ада вже скинула перстень. Лежнєв ввічливо спинив її.

– Не робіть цього, фрау.

Вона зміряла його гнівним поглядом. Та він уже кинув на стіл гроші.

– На ваше щастя, фрау…

Офіцери здивовано перезирнулися.

– Оце по-фронтовому! – вигукнув льотчик.

– Нарікайте на себе, обер-лейтенанте, – скривив губи фон Бюлов, розриваючи обгортку нової колоди. – А втім, фортуна прихильна до сміливих.

– Саме так, – добродушно всміхнувся Лежнєв і безцеремонно простягнув руку до майорового портсигара. – Дозвольте закурити?

Погляд, який кинув на нього фон Бюлов, не можна було назвати люб’язним. Тонкі губи майора затремтіли, розповзлися в нервовій гримасі.

У кімнаті запала тиша. Лежнєв хвилювався. Піднявши карти, не одразу зрозумів, що виграв, і тільки громовий крик полковника: «Банк ваш, обер-лейтенанте!» – переконав його в цьому.

Розрядка була бурхлива: видерши з рук Лежнєва портсигар, фон Бюлов вискочив з кімнати. Полковник з властивою льотчикам фамільярністю вдарив Лежнєва по плечу, поздоровив його і сказав, що в таких випадках фронтовики ставлять дюжину шампанського. Товстун у сірому піджаку – його всі називали паном Трібо – теж поздоровив Лежнєва, а потім, одвівши його вбік, спитав:

– Гадаєте, фон Бюлов махлював?

– Цього я не можу твердити.

– Не хитруйте, обер-лейтенанте, – сказав Трібо з ледь помітним акцентом. – Я зрозумів ваш маневр з портсигаром. Зроблено було тонко. Тонко і сміливо.

Живі веселі очі товстуна, як і все його добродушне рум’яне обличчя, приваблювали, а проте Лежнєв був насторожі.

– Майорові бракує витримки, – обережно сказав він. – Його виїдають не руки – губи, ними він не володіє…

Товстун міцно стиснув йому лікоть.

– Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.

– Росіяни кажуть: «Бог не видасть – свиня не з’їсть».

Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:

– Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

– Так, – сказав Лежнєв. – Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

– Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і – шукай вітра в полі.

– А при чому тут абверівці? – у свою чергу поцікавився Лежнєв.

– Я сказав і так більше, ніж треба, – усміхнувся Трібо.

– Дякую за попередження, – клацнув каблуками Лежнєв. – Я ваш боржник.

– Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

– Ада, – подаючи йому випещену руку, – сказала вона.

– Я грав на ваше щастя, – мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, – половина виграшу ваша.

– Що ви, що ви, Рудольфе! – не приховуючи радості, лебеділа Ада. – Я програла тільки три тисячі.

– І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, – якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

– Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, – ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

– За вашу перемогу, Рудольфе, – вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

– Цим не відбудетесь, панове, – загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. – Я переживав за вас і маю право на винагороду.

– Замовляйте шампанське, – засміявся Лежнєв. – Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

– Ви проїздом?

– Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

– У вас є знайомі в Сосновському?

– Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

– І зустрілися?

– Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

– Де ж ваш приятель?

– Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

– Йому треба було зайти у лазарет, – мовила Ада, закурюючи сигарету. – Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… – Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала – Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася – принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.