О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.

Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.

– Як він? – спитав Лежнєв.

– Опритомнів, потім заснув.

– Залиште нас удвох.

– Не треба його будити, – відказала Ірина.

– А ви не вчіть мене, – обірвав її Лежнєв. – Вийдіть ї зачиніть двері.

Вона підкорилася. Хоч як не хотілося будити Оскара, а все-таки довелося. Прокинувшись, той заговорив перший:

– Вам краще піти звідси, поки не розвиднілося. За сім кілометрів по дорозі до міста ліворуч од шосе є фільварок Франца Гімпеля. Він був колись єгерем, добре знає ці місця. До того ж через ряд обставин користується заступництвом керівництва місцевого відділення СД. Та хай вас це не бентежить – зверніться до нього від мого імені. Він допоможе вам. Ось візьміть і передайте йому. – Оскар вийняв з-під подушки свій бумажник, дістав звідти невеличке фото. – Це моя мати – його сестра.

Вони домовилися про зустріч, і Лежнєв уже зібрався йти, коли до палати, не постукавши, ввійшла Ірина.

– Фрау Ада, – самими губами сказала вона, а голосно мовила: – Пане обер-лейтенант, вас просять вийти в приймальню.

Лежнєв перезирнувся з Оскаром.

– Хто ця Ада? – тихо спитав Оскар.

– Начальниця санаторію, – відповів Лежнєв.

– Якщо спитає, скажіть, що я ваш знайомий. Ми разом відзначали Новий сорок другий рік у Берліні в ресторані напроти Гедехніхскірхе. А тут зустрілися випадково.

Ірина не зводила з них очей – вона чула все, що казав Оскар, але нічого не розуміла.

– Швидше одужуйте, Фріснер, – голосно мовив Лежнєв і вийшов у приймальню.

Неприємний холодок пробіг у нього по спині, коли поруч фрау Ади він побачив майора фон Бюлова. Біля дверей у коридор стояв якийсь здоровило у цивільному. Майор фон Бюлов теж був у цивільному. Ірині звеліли вийти з лазарету. Тільки-но вона вийшла, фон Бюлов швидко спитав у Лежнєва:

– Капітан Фріснер ваш приятель?

Лежнєв помітив, що на столі, накритому білою скатертиною, лежить довідка військового госпіталю.

– Я знаю його по Берліну, – спокійно мовив Лежнєв, відзначивши про себе, що фрау Ада причинила двері, які вели в палату.

– Ваші документи, – зажадав абверівець.

Лежнєв подав йому посвідчення.

– Отже, ви знайомі з Фріснером по Берліну? – перепитав фон Бюлов, роздивляючись посвідчення обер-лейтенанта Зінгера.

– Ми зустрічали в одній компанії Новий рік. Але чому ви про це питаєте? – дозволив собі обуритися Лежнєв.

– Бо мені, – скривив тонкі нервові губи майор, – як офіцерові абверу, надано право запитувати.

– Зводите картярські рахунки? – посміхнувся Лежнєв, вирішивши, що треба бути трохи нахабнішим.

– Що?! – обличчя майора зсудомила лють. – Цього я вам не подарую, Зінгер!

– Яке звання мав Фріснер, коли ви з ним познайомилися? – спитала Лежнєва фрау Ада.

– Якщо не помиляюся, він уже тоді був капітаном.

– Помиляєтеся, Зінгер, – посміхнувся фон Бюлов, – він ніколи не був капітаном: ні тоді, ні потім.

– Я не питав у нього документів, – відказав Лежнєв, – але пам’ятаю, що він носив капітанські погони.

– Можливо, – знову скривив губи фон Бюлов. – Але дивно, що Фріснер тут появився. Дуже дивно! Бо наш спільний знайомий Оскар Фріснер два тижні тому загинув під Харковом під час авіаційної катастрофи.

– Дурниці! – опанувавши себе, але в думках проклинаючи Оскара за таку легковажність, сказав Лежнєв. – Це якась помилка!

– Можливо, – єхидно посміхнувся фон Бюлов і подав знак здоровилові, що стояв біля дверей. Не виймаючи рук із кишені, той підійшов до Лежнєва.

– Можливо, – повторив майор і відчинив двері в палату.

Здоровило в цивільному підштовхнув Лежнєва. Фон Бюлов увімкнув у палаті світло. Оскар лежав обличчям до стіни. Майор підійшов до нього і торкнув за плече.

– Просніться, пане Фріснер.

– Я не сплю, – не повертаючись, відповів Оскар.

Хоч як були напружені нерви у Лежнєва, однак він помітив, що Бюлов здригнувся.

– Тоді, може, ви поясните нам, пане Фріснер, – не своїм голосом мовив майор, – з якою метою ви залишили потойбічний світ?

– Щоб віддати деякі борги, – сказав Оскар і повернувся.

– Фріснер?! – відсахнувся фон Бюлов.

– Оскар! – ахнула фрау Ада.

Лежнєв рвонув комірець мундира. Ковзнувши поглядом по остовпілому фон Бюлову, Оскар глянув на начальницю санаторію і раптом трохи підвівся.

– Ада?! Ти – тут?

Фрау Ада позадкувала до дверей. Несподівано Оскар розреготався.

– Оце так компанія! І найголовніше – всі давні знайомі. Зінгер, дозвольте відрекомендувати вам: моя давня приятелька баронеса Рененкампф, вона ж, якщо не помиляюся, директриса цього борделю, і мій товариш по університету Адольф фон Бюлов. Місяць тому на відзначення нашої десятирічної дружби він вирішив відправити мене з харківського аеродрому на той світ.

– Облиште ці безглузді жарти, штурмбанфюрер Фріснер! – заверещав фон Бюлов.

Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною – треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, – столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.

Наталя погодилась. У старшого слідчого Трача Олександра Юхимовича вона працювала в лабораторії, у нього проходила практику, а пізніше стажирувалася. Наталя багато чого навчилася в нього, а насамперед перейняла мистецтво вести допит.

– Розумієш, Наталі, – коли Трач був у доброму гуморі, він чомусь називав свою ученицю на французький кшталт, – допит, як і слідство в цілому, це своєрідний поєдинок, і не вір тому, хто запевняє, що слідство – це тільки складання протоколів. Коли ти допитуєш свідка, того, кого підозрюєш, а тим більше звинувачуєш, забудь, що вмієш писати. Можливо, ти згаєш більше часу – записати все-таки доведеться, – але й шансів виграти цей поєдинок у тебе буде більше.

Іншим разом він напучував її:

– Готуючись до допиту, ти повинна не просто продумати запитання, а в першу чергу з’ясувати для себе, кого допитуватимеш, – чим живе, чим дихає ця людина. Ти маєш збагнути її психологію; її стан як у даний момент, так і в момент події, котра тебе цікавить. Тут немає стандартних рецептів, як немає стандартних людей. І друге – не менш важливе: шукай і знаходь контакт із тим, кого допитуєш, але не підробляйся під нього.

Наталя була багато чим зобов’язана Трачеві. З його легкої руки і за його рекомендацією її призначили на самостійну роботу. Але й потім, уже будучи слідчим Жовтневої райпрокуратури, вона не раз приходила до Олександра Юхимовича, радилася з ним. Однак в історії з Нетребою Трач не підтримав Наталю, і вона здивувалася, навіть розгубилася, коли він сказав: