– Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

– Тебе ждуть, – сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

– Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, – мовила з награною люб’язністю. – Мамо, ти знайома?

– Ми познайомилися, – відповіла Ірина Дмитрівна. – До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.

Савицький нервово кусав губи.

– У нас із Костянтином Михайловичем… справа, – збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.

– Я вам не заважатиму, – захапалася Ірина Дмитрівна. – Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.

– Дякую, – підвівся Савицький. – Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.

– Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, – відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. – Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва – її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.

– Я дотримуюсь іншої думки, – з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, – і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.

Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.

– Я знаю, – після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.

– Мамо! – вигукнула Наталя. – Костю, перестань!

– Ірино Дмитрівно, – не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. – Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне – я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.

– Ти не на суді, – вибухнула Наталя, – і тебе ніхто не просив виступати.

– Наталю, помовч, – строго сказала Ірина Дмитрівна.

– Я взагалі можу вийти, – обурилась Наталя. – Тут розмовляють не зі мною, а про мене.

Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.

– Сядь.

Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном – жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.

Ірина Дмитрівна теж сіла.

– Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…

– Ірино Дмитрівно, – як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, – я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.

– Це добре, що ви так гадаєте, – всміхнулася Ірина Дмитрівна. – Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.

– Мамо, як ти можеш! – простогнала Наталя.

– Я давно хотіла спитати тебе про те саме, – не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. – Але зараз я розмовляю не з тобою.

– Ірино Дмитрівно, – Савицький був блідий. – П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.

– А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?

– За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, – схопився з місця Савицький. – Хай вона сама скаже!

– Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, – похитала головою Ірина Дмитрівна.

Савицький закусив губу.

– Ваша правда, – нарешті озвався. – Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?

– А про це спитайте Наталю, – сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. – Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.

Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.

– Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.

– Я прошу тебе стати моєю дружиною, – тихо мовив Савицький. – Певна річ, я старший за тебе…

– Гаразд, – перебила його Наталя, – це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.

О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.

– Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата – моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.

– Він у мене, – сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.

– От і добре, – мовив Кравчук. – Бери його і їдьте до мене.

– Ну, що, поїдемо, жених? – спитала Наталя.

– Як хочеш.

– Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, – посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.

– Виклич таксі, – гукнула вона, – бо до Володі двома трамваями треба добиратися.

– Моя машина внизу, – сказав Савицький.

– А-а…

Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького – блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.

– Заїдає, – сказав Савицький. – Підніми трохи вгору… От і відчинилися.

– Вони давно несправні? – одерев’янілим голосом спитала Наталя.

– Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.

Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно – вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу – вони мали відрізати карателям шлях до відступу – підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота – їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».

Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби – не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.

Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.

Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.

Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах – арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.