– Гарний провідник. Напівдорозі кидає тих, кого веде, – всміхнувся Лежнєв.

– А я не сказав, що він буде вашим провідником, – мовив Собченко. – У нього будуть свої справи там, на місці.

– Комісар знає? – спитав Лежнєв, маючи на увазі Шкрабатова.

– Так, – кивнув Собченко. – Він сказав, щоб ви самі вирішували.

– Гаразд, – мовив Лежнєв. – Я беру його.

Коли чоловік, про якого була мова, увійшов, Лежнєв здивовано звів брови. Старанно поголений, молодцюватий, у франтуватому літньому плащі і зсунутому на лоб береті, з невеличкою валізкою в руці, прибулий скидався на безтурботного журналіста чи актора. Даниною часу були тільки добротні високі чоботи-витяжки – такі носили німецькі офіцери. А потім Лежнєв помітив під плащем прикритий шарфом комір німецького мундира.

– І отак ви хочете летіти з нами? – замість привітатися спитав Лежнєв.

Незнайомий пильно подивився на нього. І Лежнєв звернув увагу на його погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

– Мій одяг цілком влаштовує мене.

– А мене не влаштовує! – різко мовив Лежнєв, щоб одразу поставити на місце цього, як йому здалося, надто самовпевненого «військовика». – Ряджених мені не треба! Мій приятель через такий мундир, який ви ховаєте під плащем, дістав кулю од своїх. Ми висаджуватимемося в партизанському краї, а не на Фрідріхштрасе!

«Ряджений» невизначено стенув плечима.

– Як накажете вас величати? – Лежнєв уже трохи одійшов.

– Звіть мене Оскаром.

– Так от, Оскаре. Не питаю, чого ви летите з нами – я не з цікавих. Та поки ви будете в групі, вам доведеться підкорятися командирові, тобто мені.

– Зрозуміло, – просто і приязно мовив Оскар.

– Тепер далі. З парашутом, звичайно, не стрибали? – Лежнєв виразисто подивився на Оскарову валізу.

– Стрибав.

– Навіть так! І з зброєю вмієте поводитися?

– Трохи вмію, – усміхнувся Оскар.

– Ну от і домовилися, – втрутився Собченко.

Петро Олійник зустрів Оскара скептично. Не кажучи вже про те, що нового члена групи треба було спішно екіпірувати, а в чужому господарстві це не так просто зробити, – сам Оскар не викликав у нього особливої симпатії.

– Помічничок на чужих харчах, – резюмував він, коли Оскар, прихопивши одяг, який роздобув Петро, пішов переодягатись. – Останній раз був у Русанівському лісі десять років тому.

– Мабуть, ще як з мамою гриби збирав! – примирливо мовив Терьохін, неквапливий сибіряк, що знав собі ціну. – Але все-таки провідник.

– Провідник! – хмикнув Петро. – Нап’яв мундир саперного капітана і гадав, що всі повинні радіти з такої кмітливості. А що в усьому Русанівському районі немає жодної саперної частини – йому байдуже! Піжон. Уся зброя – пістолет, та й то «вальтер».

– Непоганий пістолет, – втрутився Ян Манукайтіс, радист, наймолодший боєць групи. І, помовчавши, нерішуче додав: – Ви даремно про нього так. Він товариський хлопець і в радіотехніці петрає.

– А ти звідки знаєш? – спитав Лежнєв.

– Балакав з ним. Він допоміг мені впакувати рацію.

Перед самим вильотом Лежнєв показав Оскарові на карті місце, де вони мали десантуватись, і в найзагальніших рисах ознайомив із завданням.

Там, де Русанівський ліс перетинав Качина річка, їхню групу повинен зустріти дозор місцевого партизанського загону. Лежнєв, звісно, не сказав Оскарові про те, що загін веде нерівний бій з есесівцями і навряд чи зможе виділити людей для зустрічі. Він тільки сказав, що коли у визначеному квадраті їм не подадуть із землі умовний сигнал, група висаджуватиметься в іншому місці.

– Де саме? – поцікавився Оскар.

– Це вам поки що не обов’язково знати, – сухо мовив Лежнєв, складаючи карту.

– Ваша карта не точна, – зауважив Оскар. – У квадраті, який ви мені показали, на північному заході річки немає, зате є непрохідне в цю пору болото, а за три кілометри від пункту наміченої висадки пролягає просіка. Її теж не позначено.

– Це нічого не міняє, – холодно відказав Лежнєв.

– Я б там не висаджувався.

– Висадитеся там, де накажуть, – обірвав його Петро Олійник, і Лежнєв не вважав за потрібне якось пом’якшити його різкість.

Лінію фронту пролетіли благополучно, по них навіть не стріляли – літак ішов дуже високо. Години за півтори почали знижуватись, і Лежнєв пішов у штурманську кабіну.

Штурман – юнак з розкішними будьоннівськими вусами – привітно кивнув йому і щось сказав. Та через ревіння моторів Лежнєв не розібрав його слів.

– Незабаром будемо на місці, – в саме вухо Лежнєву прокричав штурман. – Починається Русанівський ліс.

Лежнєв повернувся до товаришів. Після розмови біля карти Оскар всю дорогу мовчав. Ось і тепер він сидить на лавці, одсунувшись подалі від Петра Олійника, невідривно і, здається, байдуже дивиться в ілюмінатор. «Образився, – неприязно думав Лежнєв. – Про себе, про своє завдання – жодного слова, а ми йому, бачте, все повинні викласти. Петро має рацію – користі з нього буде мало, а клопоту вже досить».

У цей час Оскар одірвався від ілюмінатора і гукнув Лежнєву:

– Вогнища!

Картина внизу трохи змінилася: ліс помітно порідшав, а прямо по курсу, на північному сході замість дерев розкинулися великі зарості чагарника, в якому поблискували калюжки води. На стику лісу й чагарника досвідчене око відшукало невелику, якщо дивитися з висоти, галявину і на ній вогнища. На серці одразу полегшало, Лежнєв витер з лоба піт.

Літак зробив розворот. Над дверима кабіни пілота засвітився червоний напис: «Приготуватися!» Лежнєв подав знак. Усі підвелися, ще раз поправили старанно припасовані парашути, зброю. Андрій Терьохін підтягнув до бокових дверей тюк з грузовим парашутом. Штурман вийшов із кабіни і відчинив бойові дверцята.

– Вас зустрічають! – крикнув він Лежнєву. – Виходить, усе гаразд. Бажаю успіху!

– Спасибі, – відповів Лежнєв, стежачи за сигнальним табло.

– Гарне місце для засідки, – несподівано мовив Оскар. Він напружено вдивлявся вниз через відчинені вихідні двері. – Ця галявина, як мішок – з трьох боків непролазна драговина.

– Припинити розмови! – прикрикнув Лежнєв.

У цей час на табло спалахнув сигнал, і Лежнєв підштовхнув Оскара до дверей.

– Марш!

Якусь частку секунди він бачив, як падає Оскар, уміло балансуючи широко розкинутими руками і ногами – так починають затяжний стрибок досвідчені парашутисти. Та Лежнєву ніколи було думати про його дивну поведінку, а тим більше стежити за ним – одразу ж за Оскаром стрибнув Олійник, потім Терьохін.

І ось уже в отворі зник Ян Манукайтіс.

– Вантажний тюк, – нагадав штурманові Лежнєв і пірнув у безодню.

Коли над головою розкрився парашут, Лежнєв побачив під собою три білих куполи, що плавно опускалися по невидимій похилій – їх зносив північно-західний вітер – до центру галявини, туди, де горіли сигнальні багаття. «Не підвели льотчики – врахували і силу вітру і висоту», – подумав Лежнєв, але одразу ж неспокійно закрутив головою. Де ж четвертий парашут? Ризикуючи заплутатися в стропах, Лежнєв підтягнувся, повернувся на дев’яносто градусів. Спершу він нічого не помітив. А потім позаду внизу, де починалися зарості чагарника, майнула біла пляма четвертого парашута, який щойно розкрився… «Оскар! – обпік здогад. – Стрибнув затяжним, щоб приземлитись осторонь. Нащо він це зробив? А що, як?! Ото буде номер! Треба одразу ж попередити партизанів…»

Земля мчала назустріч, і Лежнєв мало не впав у багаття. Гасячи купол парашута, він помітив, що з протилежного краю галявини, де приземлилися Олійник, Терьохін і Манукайтіс, до нього біжать кілька чоловік у цивільному одязі.

– Товаришу, дорогий, з прибуттям! – крикнула дівчина, що бігла попереду. За хвилину вона вже обнімала Лежнєва. Звільнившися з обіймів гарненької партизанки, Лежнєв спитав у чоловіків:

– Хто у вас за старшого?

– Я, – привітно всміхнувся гладкий бородатий здоровань у потертій куртці лісового об’їждчика. – Начальник партизанського дозору Чупило. Ми вас, дорогий товаришу, ждемо вже два дні.