– На площі, біля церковного рундука…

Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:

– Це що за фокус?

Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:

– Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.

На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:

– Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.

– Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? – глумливо спитав Лежнєв.

– У лісі я сам дорогу знайшов, – незворушно відповів Петро. – Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар – її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.

– Хто дозволив Назаренко лишити загін?

– Дробот. На моє прохання.

– Чи не забагато ти на себе взяв?

– Скільки треба, – витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. – Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?

– Що й казати, помічнички в мене першокласні, – в’їдливо мовив Лежнєв. – Тільки гляди, щоб не повтікали.

– Я не втечу, – всміхнувся Петро. – Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.

Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.

– Не довіряєте нам? – прямо спитав Лежнєв.

– Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася – невідомо. Та й про товариша Савицького, – він кивнув на Бородатого, – різні чутки ходять.

– Тільки чутками й живете? – чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.

Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:

– А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.

– То як же домовимося? – нетерпляче перебив його Лежнєв.

– Квартиру підходящу знайдемо, – подумавши, сказав дядько Яків. – Тут вам лишатися не треба. Про все інше погомонимо наступного разу.

– Конспіратори, матері його ковінька, – не витримав Бородатий. – Поки з вами домовишся, війна закінчиться.

Перевіряти зв’язки Бородатого почали зранку наступного дня. Лежнєв вагався, але потім прийняв план, що його запропонував Бородатий. У місто Савицький пішов сам. Лежнєв навіть дав йому старенький пістолет з трьома патронами. Проте адреси квартири, яку рекомендували підпільники, не назвав. Зустрітися мали о дванадцятій біля кінотеатру хроніки. Та зустріч не відбулася. Бородатий до кінотеатру не прийшов.

На нову квартиру, якій віднині судилося стати опорним пунктом спецгрупи, Лежнєв повернувся стривожений. Кіра запропонувала свої послуги – вона добре знала будинок, де жив Ярощук. Проте Лежнєв подумав, що спочатку йому самому треба ознайомитися, так би мовити, із загальною обстановкою.

Навскіс од будинку № 28 через дорогу була пивна. Лежнєв зайшов туди, покрутився серед відвідувачів, випив кухоль смердючого пива. Одразу помітив, що з пивної є вихід у двір, одгороджений від сусіднього низеньким парканом. Це трохи заспокоїло його, і він подався у міський сад, де на нього чекали Петро та Кіра.

– Підеш з нею, – сказав Лежнєв Петрові, – але в будинок не заходь; зачекай у пивній, що навпроти. А ви, Назаренко, якщо не застанете Бородатого, розпитайте господаря: чи приходив, коли приходив, що казав. Оце, либонь, і все. У Ярощука не затримуйтеся.

– Дайте мені пістолет, – попросила Кіра.

– Обійдеться, – не особливо ввічливо відмовив Лежнєв.

Кіра зашарілася, одвернулась, і Лежнєв помітив, що на її очі набігли сльози. Петро докірливо глянув на товариша. Лежнєву це не сподобалося. Ще вчора він звернув увагу, що Петро якось надто вже співчутливо позирає на дівчину. «Цього ще не вистачало! – подумав. – Розжалобила його, чи що? Таки правду люди кажуть, що сила жінок у їхній слабкості. Вона добре засвоїла цю істину, грає на ній…»

Думка про те, що Назаренко грає, хитрує, непокоїла Лежнєва. «З них не можна спускати ока», – вирішив він. І пішов за ними слідком. Він бачив, як вони розійшлися – Петро пішов по один бік вулиці, Кіра – по другий; як на розі Московської і Соборної до Кіри звернулася жінка, щось запитала, і Кіра похитала головою, мовляв, не знаю. Бачив, як Кіра, не доходячи до 28-го будинку, нахилилася, кинула погляд назад – чи не йде хто слідком. Бачив, як вона ввійшла у двір, в глибині якого стояв благенький рублений будиночок, зійшла на скособочений ганок, постукала, потім нерішуче штовхнула двері. Петро теж стежив за дівчиною, та щойно вона зникла за дверима, пішов у пивну.

Лежнєв, неквапливо скрутивши цигарку, підійшов до сусіднього будинку, на облупленій стіні якого було наклеєно якісь оголошення, і удав, що читає. Він старався не випускати з поля зору будинок. І все-таки прогавив Кіру. Помітив дівчину, коли вона вже переходила дорогу. Досить було глянути на неї, щоб зрозуміти – щось не гаразд: Кіра мало не бігла. Біля входу в пивну Лежнєв наздогнав її, міцно взяв за лікоть.

– Спокійно, – тихо мовив, а голосно запропонував: – Ходімо зі мною, дівчино, почастую пивом.

Петро сидів за окремим столиком і смоктав пиво.

– Бородатий убив діда Яроша і сам застрелився, – ледве переводячи подих, сказала Кіра. – Ось записку лишив.

Вона подала Лежнєву записку. Лежнєв замовив чотири кухлі пива і тільки після того, як їх принесли, крадькома розгорнув записку.

«Я заплутався, – насилу розбираючи почерк Бородатого, прочитав він. – Коли німці вийшли до Волги, вирішив, що всьому кінець. Мене завербувала моя колишня жінка – Ада Гімпель-Рененкампф, яку я дуже любив і яка виявилась (я пізно це зрозумів) продажною тварюкою. Жити більше не можу і не хочу. Шкода тільки сина – хлопець лишиться сиротою. Та краще йому лишитися сиротою, ніж мати такого батька.

Савицький – Бородатий – «Привид».

Внизу була приписка:

«Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно».

Звелівши Петрові і Кірі йти, Лежнєв трохи посидів у пивній, потім вийшов, озирнувся і подався до будинку 28.

Все було так, як розповіла Кіра: в кімнаті за столом, зронивши голову на руки, сидів мертвий Савицький-Бородатий. Перед ним лежали: пістолет, олівець, порожня пляшка з-під горілки. Господар лежав у ліжку. Картина, здалося Лежнєву, була досить ясна, і він пішов, прихопивши пістолет та олівець, які разом із запискою Бородатого прилучив потім до свого рапорту.

Увечері того ж дня, залишивши Петра на опорній квартирі, Лежнєв з Кірою і дядьком Яковом покинули місто. Зоставатися в Сосновському було небезпечно не тільки колишній перекладачці гебітскомісаріату, але й «обер-лейтенантові Зінгеру». Якова Лежнєв запросив у загін, сподіваючись, що зустріч з партизанами розвіє сумніви підпільників.

У загоні на Лежнєва чекала радіограма, яку незадовго перед його приходом прийняв Ян Манукайтіс. Радіограма була за двома підписами – Шкрабатова і начальника Штабу партизанського руху. Її адресували не тільки Лежнєву. але й Дроботу.

«Подайте максимально можливу допомогу Провідникові. Попереджаємо про особливу важливість і секретність завдання, яке він виконує. Для зв’язку з ним, під вашу особисту відповідальність, виділіть найдосвідченіших і ретельно перевірених людей. Передайте Провідникові, що він удостоєний найвищої урядової нагороди. Днями дістанете додаткові вказівки».