– Навряд, – заперечив Лежнєв. – Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

– Стати на місце «Привида»? – усміхнувся Романенко. – Що ж, спробую.

– Я допоможу. – Ви – «Привид»- знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

– Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, – уже серйозно мовив Романенко. – Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

– Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

– Які?

– Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? – замість відповіді спитав Лежнєв.

– Виходить, що повинен.

– Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

– Не передав.

– А полковник Улінгер про це не знає, – вставив Кулінич. – Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

– Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, – розсміявся Романенко. – Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

– Не зовсім так, – відказав Лежнєв. – На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером – без нього вам не обійтись, – і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

– Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

– Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

– Та це ж не просто: сісти й поїхати, – заперечив Романенко.

– Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

– Так, – сказав Романенко, – потрібен час.

– Він намагається його виграти, – сказав Лежнєв. – Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

– Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

– Не просто сигарети, а сигарети «Мир», – сказав Кулінич. – Це якийсь сигнал.

– Безумовно, – погодився Лежнєв. – Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

– Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? – усміхнувся Романенко.

– Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, – сказав Кулінич.

– Якась чергова провокація, – насупив брови Романенко.

– І я так думаю, – кивнув Лежнєв. – І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.

– У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, – сказав Романенко.

– У таких, але не в такому, – відказав Кулінич. – Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.

– Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, – додав Лежнєв.

– Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, – сказав Романенко.

– Я не хотів би цього робити, – зізнався Лежнєв. – По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

– Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

– Відверто кажучи, боюсь.

– Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра – ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

– Супрун – не Пєтухова, – заперечив Лежнєв, – в істерику не впаде.

– Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

– Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.

– У Кості було невеселе дитинство, – вів Бадюк. – Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка – старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне – до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його – своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року – я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці – ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно – працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло – гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

– Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, – нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

– Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

– Для мене теж, – сказала Наталя.

– Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

– Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина – артистка – втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

– Нікчемна, пащекувата жіночка, – кивнув головою Бадюк. – Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, – щоб забути своє горе.

– Яке горе?

– Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

– Я нічого не знаю про це.

– Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час – підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

– Ні, він не казав мені…

– А вона – перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

– «Привид»?

– Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг – начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали – не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів – було таке діло – на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили – відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково – застала війна. В лютому 1945 року Костя – після визволення Сосновського пішов на фронт – був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки – Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося – тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як – ви знаєте.