– Фріснер дуже недовірлива людина, – сідаючи на ослін поруч Ірини Дмитрівни, сказав Улінгер. – Але ви йому чомусь догодили. Через двадцять п’ять… – полковник глянув на годинник, – через двадцять три хвилини прийде машина і одвезе його в місто, де він, очевидно, певний час житиме. Разом з Фріснером поїдете й ви. Так він захотів.

– В ролі кого я поїду? – глянула прямо в очі полковникові Ірина Дмитрівна.

– В ролі лікаря, звичайно. Нині штурмбанфюрер, як вам відомо, у важкому стані і потребує медичного нагляду. Певна річ, тут є свої нюанси, але, повторюю, це побажання самого Фріснера. Побажання, проти якого ні ми, ні ви перечити не можемо.

– А що хочете від мене ви?

– Небагато. Ви житимете з Фріснером в одному будинку, часто бачитиметеся з ним, розмовлятимете. До нього, безумовно, приходитимуть візитери, відвідувачі – в основному місцеві есесівці. Я не прошу вас підслуховувати – ви надто недосвідчені і одразу ж провалитеся. Для мене досить буде, якщо ви запам’ятаєте, про що говоритимуть у вашій присутності.

– Ви пропонуєте мені стати агентом? – відсунулась од полковника Ірина Дмитрівна.

– Не лякайтеся слів – агент, інформатор. Коли маєш справу з СС, нема чого церемонитися. Фріснер вам більший ворог, ніж мені. Допомагаючи мені, ви не погрішите проти своїх переконань, проти своєї військової честі. Більше того, після від’їзду Фріснера з Сосновського я зроблю так, що ви потрапите до своїх. У моїх інтересах, аби за лінією фронту дізналися про все, що стане відомо вам. Ніяких зобов’язань, підписок я од вас не вимагаю, – досить вашого слова. Отже, обдумайте мою пропозицію. У вас є ще, – він подивився на годинник, – одинадцять хвилин…

Ірина Дмитрівна не сказала полковникові Улінгеру ні так, ні ні. Логічно міркуючи – все було правильно: вона й без Улінгера знала, що являють собою. есесівці, цілком можливо, що полковник з неприязню ставився до них, можливо, навіть конфліктує з ними або, що імовірніше, має якісь підстави остерігатися їх. І все-таки Ірина Дмитрівна відчувала, що у його пропозиції була якась каверза, не вірила йому. За три місяці перебування в полоні вона багато чого зрозуміла і знала ціну тим, хто носив гітлерівську форму, все одно – чорну – есесівську, чи сіро-зелену – армійську. Чого варт був фон Бюлов, а він же не есесівець – армійський офіцер. А унтери, які очолювали охорону? Вони керували екзекуціями в підвалах замку, нацьковували вартових на дівчат із карантину. Чим вони кращі за есесівців?

Проте вона вступила в гру, в якій була випадковою піщинкою. Будь-хто міг знічев’я, без ніяких зусиль, здмухнути її геть. Чудово розуміючи це, вона все-таки сподівалася використати ситуацію і розшукати в Сосновському Лотиного знайомого, передати йому папірця з прізвищами й адресами жінок, яких завербували німці. Про те, що буде з нею далі, думати не хотілося, хоч десь у глибині свідомості вже зріла відчайдушна ідея – наслідувати Лотин приклад: роздобути пістолет і стріляти всіх підряд, починаючи з рудого штурмбанфюрера і кінчаючи його куховаркою Магдою. Теоретично це було нескладно, оскільки всі житимуть в одному будинку.

Двоповерховий, відсунутий у глибину палісадника і обнесений масивною чавунною огорожею, особняк стояв на тихій сосновській вулиці. В Ірини Дмитрівни була окрема, добре вмебльована кімната з балконом, затінена заростями дикого винограду. Кімната штурмбанфюрера містилася поряд, що мало свої незручності й переваги. Незручності полягали в тому, що Ірині Дмитрівні треба було щоразу проходити через цю кімнату. Переваг було кілька: по-перше, вона без особливих хитрувань чула все, про що розмовляли по сусідству – стіна, яка розділяла кімнати, була тонка; по-друге, Ірина Дмитрівна при бажанні могла спати на балконі, де стояла невелика отоманка; а по-третє, – і це немаловажно, – до Ірини Дмитрівни не могла, коли їй заманеться, приходити куховарка Магда, пухлогуба безцеремонна блондинка, яка отруювала їй життя. Магда була агентом Улінгера, хоча начальник сосновського гестапо рекомендував її штурмбанфюреру як співробітницю поліції безпеки. Магда щодня вимагала од Ірини Дмитрівни інформацію. Аби спекатись її, треба було вигадувати всякі нісенітниці. Їй справді не було про що інформувати полковника Улінгера – штурмбанфюрер почував себе ще кепсько і нікого не приймав. Виняток робили для родичів штурмбанфюрера – бородатого діда із фольксдойче, якого штурмбанфюрер називав дядьком. Розмовляли вони між собою – і це спершу дивувало Ірину Дмитрівну – по-російському. Потім із тих-таки несамохіть підслуханих розмов за стіною вона дізналася, що штурмбанфюрер з місцевих німецьких колоністів, що колись він навіть учився в сосновській школі, але потім його забрав до себе в Німеччину батько – видний нацист.

В біографії штурмбанфюрера Ірина Дмитрівна не бачила чогось незвичайного. В Мисливському замку було багато фольксдойчів. Вони виросли і вчилися при Радянській владі. Та що там старий – сама фрау Рененкампф з місцевих. Казали, що вона добра знайома чи навіть рідня старому і штурмбанфюрерові. Правда, штурмбанфюрер був невисокої думки про свою родичку, а дідусь інакше й не називав її, як стерво. Старий подобався Ірині Дмитрівні. Подобалося навіть те, як він турбувався про небожа: коли прийде з хутора, неодмінно щось принесе: то меду, то маринованих грибів, то вбиту ним дику качку. Те, що штурмбанфюрерові щодня привозили найкращі продукти, старого не цікавило – він приносив навіть сало і домашньої випічки хліб. Жодного разу не скористався з Фріснерової машини: в будь-яку погоду приходив і повертався назад пішки у своїх латаних-перелатаних мисливських чоботях. Та особливу симпатію старий завоював у Ірини Дмитрівни після того, як одного разу перелякав Магду.

Магда принесла штурмбанфюрерові сніданок. Коли прийшов старий, Магда, побачивши його, одвернулась, а потім югнула до сусідньої кімнати. Вона пошепки попросила Ірину Дмитрівну не виганяти її, запевняючи, що прийшла просто так, посидіти, перепочити, бо дуже стомилась і зле себе почуває.

Те, що Магда була не Магдою, Ірина Дмитрівна здогадувалася. Знала, що від неї можна сподіватися будь-якої підлоти. Але одного разу Магда все-таки здивувала Ірину Дмитрівну так, що та втратила відносний спокій, яким, ніде правди діти, тішилась уже кілька днів. Якось увечері Магда мало не силоміць затягла Ірину Дмитрівну до себе в кімнатку і замкнула двері. Ірина Дмитрівна зажадала, щоб Магда негайно випустила її.

– Та не бійтесь, я до вас не з тим, – обдаючи її горілчаним перегаром, зашепотіла Магда. – Послухайте, що я вам скажу. Я вже другий тиждень як тут і другий тиждень придивляюся до пана Фріснера. Побачивши його вперше, я мало не знепритомніла: мені таке здалося, навіть сказати страшно. Згодом начебто мана щезла. А сьогодні, приймаючи вечерю, він знову як глипнув на мене, то мене, вірите, наче фінкою в серце вдарили. Він! Побий мене сила божа – він!

– Хто? – не зрозуміла Ірина Дмитрівна.

– Десантник-чекіст. Із тих, що два тижні тому на Кущевській галявині висадилися. Такі вовцюгани – аж дивитися страшно. Капітан Кранц був зцапав їх, але вони і йому зубами горло перегризли. Усіх його хлопців пошмаляли. А цей – я не так його руді патли, як очі сатанинські запам’ятала, – особисто Кранца і з ним ще чотирьох наших пришив. Тільки я й лишилася жива – бог милував.

– Ви п’яні, Магдо, – сказала Ірина Дмитрівна, намагаючись приховати хвилювання, яке охопило її.

Ніколи ще Наталя не готувалася так ретельно до допиту. Півдня витратила тільки на ознайомлення з документами. Жоден з них прямо не викривав звинувачувану, але взяті у взаємозв’язку вони складали те, що в кримінальному процесі називається непрямими доказами.

Переглянувши уже в котрий раз справу про утримання кубла розпусти, Наталя зрозуміла, що викликати на відверту розмову Анісімову буде нелегко. Такої ж думки був і Винник. Наталю насторожувало, що ініціатива розмова цього разу йшла від самої звинувачуваної.