Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

– Доброго здоров’я, Оскаре, – звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, – у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

– Спасибі, добре.

– Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

– Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.

– Ах, Ірочко, пробачте, – фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. – Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла – фрау Рененкампф намагалась її принизити.

– А що, пан Трібо у вас часто буває? – здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.

Фрау Рененкампф розгубилась.

– Який пан Трібо? – звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла – Рененкампф брехатиме.

– Той, що сидить унизу, – кивнув за бар’єр Фріснер. – Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.

– Ах, пан Трібо!

– Так, пан Трібо, твій партнер по картах, – усміхнувся Фріснер.

– Тобі й це відомо? – одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.

– І не тільки це, – сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

– Оскаре, нам треба побалакати наодинці, – нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

– Ірино, сядьте, – звелів Фріснер. – Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

– Як ти смієш! – не крикнула – просичала фрау Рененкампф. – Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.

– Ти не офіцер, – спокійно відказав Фріснер, – ти погань і злочинниця!

– Оскаре, це неправда! Прошу… Ходімо до мене в кабінет. Ірино, заждіть пана штурмбанфюрера тут.

– Ірина Дмитрівна піде з нами, – сказав Фріснер. – Мені потрібен свідок.

Фрау Рененкампф не стала сперечатися. Вона знітилася, скулилась, наче в ній щось надломилось. У кабінеті вона почала істерику: плакала, присягалася, що ні в чому не винна. Фріснер почекав, поки вона вгамується, потім спитав:

– Коли приїхав Трібо?

– Наприкінці червня.

– Виходить, понад місяць тому… Коли він їде?

– Завтра.

– Але завтра він не поїде, – всміхнувся Фріснер, а тоді, неждано спитав – Де брильянти, які привіз фон Бюлов із Синельникового?

– Не знаю. Присягаюся богом, не знаю! – Фрау Рененкампф навіть підняла руку в клятвеному жесті.

– Даю два дні, – сказав Фріснер. – Через два дні приїдеш до мене і скажеш, де брильянти.

– Я дізнаюся… я скажу… – схлипувала фрау Рененкампф.

– Ірино, ви чули?

– Так, – підтвердила Ірина Дмитрівна, хоча й не розуміла, про що мова.

Фрау Рененкампф кинула на неї лютий погляд, та одразу ж приклала до очей хусточку. Потім дістала з кітеля пачку фотографій.

– Хвилинку, Оскаре, – сказала вона, бачачи, що Фріснер підвівся. – Це не має відношення до нашої розмови і стосується Ірини. Я хочу попередити її про можливу спробу шантажу. Я відібрала ці знімки у нашого охоронника.

Вона швидко розклала фотографії на столі. Ірина Дмитрівна мало не знепритомніла: на знімках була вона в непристойних позах. Пізніше, трохи зібравшись з думками, вона зрозуміла, що то огидні, але майстерно зроблені підробки… Фріснер схопив фото, сховав до кишені і, звертаючись до фрау Рененкампф тихо, але рішуче кинув:

– Негативи!

– Які негативи?

– Швидко, негативи! – в його голосі прозвучала погроза.

Фрау Рененкампф завагалась, потім підійшла до великого сейфа, що стояв у кутку. Ірина Дмитрівна не бачила, що відбувалося біля сейфа – вона стояла серед кімнати, затуливши обличчя руками, думаючи про одне: як зробити, щоб негайно вмерти.

– О, та в тебе тут ціла фототека, – мовив Фріснер. – І це все фотографували охоронники?.. Ага, он у чому річ: адреси, прізвища, імена, клички. Непоганий матеріал для шантажу… Її документи давай теж. Так буде ліпше.

Він підійшов до Ірини Дмитрівни, узяв її за руку:

– Ходімте, Іро.

Вона одсахнулася, та він міцно стиснув її зап’ястя, вивів із кабінету.

– Це вам приснилося, – сказав він на сходах. – Чуєте, це був тільки лихий сон!

Та Ірина Дмитрівна погано чула. Їй здавалося, що сталося найстрашніше: вона втратила останнє, що в неї лишилося, – гідність. Втратила її в очах людини, яка була тепер для неї усім.

Коли вони повернулися в особняк, Оскар на очах в Ірини Дмитрівни спалив фотографії й негативи. Вона хотіла втекти, замкнутися в своїй кімнаті, та він не пустив її.

– Не смійте думати про це, – сказав він стараючись заглянути Ірині в очі. – Ви зберегли більше, ніж втратили: совість і честь. Честь і гідність людини. Адже вас хотіли позбавити саме цього.

Він ще довго говорив – розповідав про гітлерівські концтабори, про старанно продуману систему знущань, тортур, насильства, спрямовану на те, щоб зламати людей, зробити їх покірними, німими. Ірина Дмитрівна слухала мовчки, не підводячи очей. Зрештою Оскар розсердився:

– Бачу, все це вам байдуже. Вас мучить сором? Думаєте, що в інших його немає? Думаєте, мені не соромно показуватися на вулицях міста, де я виріс і став людиною, у цьому клятому мундирі? Думаєте, мені не соромно дивитися в очі людям, які були колись моїми товаришами, вчителями, сусідами, просто знайомими? Думаєте, я не знаю, що кажуть про мене навіть ті, хто запобігає переді мною? «Зрадник. Фашист».

– Але ж рано чи пізно вони дізнаються, що ви не зрадник, – тихо мовила Ірина Дмитрівна.

– Можуть і не дізнатися, – невесело усміхнувся Оскар.

Ці слова вразили Ірину Дмитрівну, примусили забути про свої переживання, навіть злякали її. Досі вона не задумувалася, чим жив Оскар, і, либонь, тільки тепер зрозуміла, як було йому важко. Не місяць, не два – роки жив серед ворогів у їхньому лігві. Вони вважали його своїм, а він ненавидів їх, боровся з ними. Та, крім боротьби, у нього було якесь особисте життя, і в тому житті він був один. Зовсім один. Один зі своїми думами, надіями, сумнівами. Кому він міг довіритися? Товаришам по службі? Але ж вони були есесівці. Чи їхнім донькам, жінкам, серед яких йому доводилось бувати? Можливо, у нього були жінки. Безумовно, були – він молодий, гарний. Не виключено, що він навіть любив когось із них. Ні, навряд. Не можна любити, криючись од любимої людини зі своїми думами, ділами, надіями. А він криється. Навіть тут, у рідному місті, він не міг бути самим собою, не мав права. Він не належав собі. Він оддав справі, якій служив, усе, що мав: життя, десть, розум, серце. Собі не залишив нічого…

Ці думки полонили Ірину Дмитрівну. А невдовзі до них долучилася ще одна, яка найбільше тривожила і лякала її.

Після тієї розмови, якось увечері, Ірина Дмитрівна сиділа з книжкою на балконі. Читати не могла. Щойно вони з Фріснером слухали Москву. Наступ гітлерівців закінчився цілковитим провалом: Червона Армія, відбивши всі атаки, сама перейшла в наступ, прорвала і зім’яла оборону ворога, розгромила його хвалені бронетанкові дивізії, погнала їх на захід. Це повідомлення схвилювало Оскара: слухаючи радіо, він усміхався, ходив по кімнаті, не приховуючи радості, що переповнювала його. А коли диктор прочитав наказ Верховного Головнокомандуючого, в якому йшлося про визволення Орла та Бєлгорода і про те, що на відзначення цієї перемоги в Москві буде дано артилерійський салют, Оскар поцілував Ірину Дмитрівну. Її схвилювало повідомлення Радінформбюро не менше ніж Оскара – серед з’єднань, відзначених у наказі, було названо і її дивізію.

І ось тепер, сидячи на балконі, вона з тривогою думала про той поцілунок. Він непокоїв її. Почувши ходу, вона квапливо розгорнула книжку. І здригнулася, аж відсахнулась, коли Оскар обережно торкнувся її плеча. Та він сказав не те, що вона сподівалася почути.