– Наталю Сергіївно, ви, як каже мій син, – геній, – усміхнувся Лежнєв. – Візьмемо ваш здогад за робочу гіпотезу.

– До речі, Наталю Сергіївно, ви знаєте, що під час обшуку у Вукаловича знайдено брильянти? – спитав Винник.

– Не знаю, – повернулася до нього Наталя.

Лежнєв із-за спили показав Виннику кулака, мовляв, не лізь поперед батька в пекло, дай людині подумати.

– Багато брильянтів? – спитала Наталя, не помітивши цього жесту.

– У Вукаловича знайшли дев’ять камінців, – за Винника відповів Лежнєв.

– Стривайте, чи не ці брильянти шукали Вукалович і Пашка-Трактор у підвалі під старою каплицею, коли просівали землю?

– Очевидно, ці, – сказав Лежнєв. – Напевно, їх загубили, коли відкривали тайник. Пам’ятаєте ганчірку, ящик і благенький подертий капшук?

– Але чому ж їх одразу не підібрали?

– Бо в капшуку було не дев’ять, а значно більше камінців. Про їхню кількість і розмір ви можете судити з опису, який «Привид» передав Енкелю. За дим описом у тайнику було сховано близько трьохсот брильянтів.

– Так багато? – здивувалася Наталя.

– У сорок третьому році абверівці вистежили в Синельниковому комерсанта. Він скуповував брильянти у гітлерівських поплічників, які тікали з Кубані та Північного Кавказу. Більшість тих коштовностей були вкрадені.

– Виходить, абверівці пограбували скупника краденого, – сказав Винник..

– Схоже, – відповів Лежнєв. – Реквізовані брильянти в Сосновське привіз фон Бюлов. Полковник Улінгер додав до них коштовності, зібрані його агентами на чорному ринку, і мав намір переправити все це в нейтральну країну. Але йому перешкодив Оскар. Треба сказати, що спочатку Собченко доручив Оскарові тільки перевірити його припущення щодо махінацій Улінгера. Пам’ятаю, коли я зустрів Федора Максимовича в партизанському загоні, він сказав мені, що непокоїться за Оскара, бо Гітлер наказав розслідувати причини провалу німецького наступу на Орловсько-Курській дузі. Собченко навіть мав тоді намір забрати Оскара в Москву. Однак після зустрічі з Оскаром Собченко змінив свої плани – Оскар лишився в Сосновському. Не знаю, в чому полягало нове завдання: мені було відомо, що Оскар добряче налякав Улінгера. І, якщо «синельниківські» брильянти абверівці не змогли переправити за кордон, то в цьому немала заслуга Фріснера.

– Мені здається, що Собченко вчинив необачно, – озвався Винник. – Лишати Фріснера далі на агентурній роботі було небезпечно.

– Розвідникові важко гарантувати безпеку, – відказав Лежнєв. – Проте було вжито всіх заходів, щоб повернення штурмбанфюрера не викликало серйозних підозр у керівництва СД. А те, що сталося з ним потім, – справжнє безглуздя.

– А що сталося? – спитала Наталя. – Він загинув?

– Усіх обставин я не знаю й досі, – після деякої паузи мовив Лежнєв. – Розповісти можу тільки те, що бачив сам. Сталося це наприкінці жовтня сорок третього року. В загін Дробота знову прилетів Собченко. Йому треба було побачити Оскара. Я супроводжував його до місця зустрічі, в Лисичанське урочище. Якщо добиратися туди з міста – не минеш боліт. Але ми йшли іншою стороною – з Центрального лісового масиву по вже знайомій мені партизанській стежці. Благополучно добравшись до урочища, заночували в лісовій сторожці. Вранці прийшов Оскар. Він був у есесівській формі, болотних чоботях, за плечима – мисливська рушниця. З ним прийшов лисий опасистий чоловік. Я одразу впізнав пана Трібо – турецького журналіста, акредитованого при Сосновському відділенні Імперського міністерства пропаганди. Їх супроводжували два есесівці. Одного я теж знав – унтершарфюрер Гец. До речі, фанатично відданий Оскарові. Я був у німецькій формі, оскільки свого часу мене відрекомендували і Гецу, і панові Трібо як обер-лейтенанта Зінгера…

Оскар і Трібо пішли в сторожку, де на них чекав Собченко, а ми з Гецом розпалили багаття, засмажили качок, яких уполював Оскар. Другий есесівець охороняв нас. Пам’ятаю, я насилу стримував посмішку, думаючи, від кого він нас охороняє. Командир зведеного партизанського загону Дробот знав, що ми з Собченком пішли на зустріч – цього було досить. Так мені здавалося… Коли Собченко, Оскар і Трібо закінчили розмову, ми поснідали. Десь близько полудня Оскар почав збиратися в дорогу. Прощаючись зі мною, він сказав, що, можливо, ми не побачимося найближчим часом, бо його відкликають у Берлін. Я скинув з пояса і подарував йому офіцерський кортик. Оскар подарував мені срібний портсигар із запальничкою…

Ми з Собченком лишились удвох. У Федора Максимовича був чудовий настрій – певно, після розмови з Оскаром і паном Трібо. Про що вони балакали – не знаю. Ми погасили багаття і вже хотіли йти, коли на болоті пролунали постріли. Потім вибухнула граната. Усе це було в тому напрямі, куди пішов Оскар із своїми супутниками. Не роздумуючи, ми кинулися туди. Я біг доти, поки не наткнувся на труп Геца. Він лежав у воді. Другий есесівець – теж мертвий – був уже по плечі в трясовині. На одній купині ми побачили картуза і мисливську рушницю Оскара. У кущах сидів той, хто стріляв. Це був бойовик-підпільник! Смертельно поранений, він з ненавистю дивився на мене, я ж був у німецькій формі. Він уже не розумів, що я казав, його вистачило тільки на те, щоб вилаятися на мою адресу… От як це було, Наталю… Оскарівно.

Наталя здригнулася, підвела на Лежнєва очі.

– Спасибі, Василю Тимофійовичу, – сказала вона. Потім устала, пішла до дверей.

Лежнєв і Винник дивилися їй услід.

– Важко їй, – сказав Винник, коли за Наталею зачинилися двері. – Може, не треба було розповідати їй сьогодні про батька?

– Треба, – заперечив Лежнєв. – І саме сьогодні.

Надходила опівнічна пора, проте залиті сріблястим сяйвом неонових ламп вулиці не були безлюдні. У скверах, на бульварах, біля вітрин зачинених магазинів стояли, прогулювалися, сиділи пари, невеликі компанії, рідше – одинаки; з кінотеатрів виходили глядачі, неквапливі потоки їх розтікалися в усіх напрямах, затримуючись на трамвайних і тролейбусних зупинках. Шофери, вже не притримуючись розміреного вуличного фарватеру, шалено гнали свої «Волги», «Москвичи», «Запорожці», поскрипуючи гальмами на поворотах. З відчинених вікон готельного ресторану виривалися хвилі джазової музики.

Наталя обійшла громаддя готелю і вийшла на вулицю Маяковського. Колись вона називалася Петропавлівською, так само, як і пагорб, з якого вона збігала, та це було не за Наталиної пам’яті. Наталя пам’ятала тільки руїни церкви на самому початку вулиці, але й це було давно – на тому місці тепер стояла школа.

Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було – батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.

Якими були будинок і двір двадцять п’ять років тому, коли тут жили її батько й мати? Огорожа була інша: вища і масивна, про що свідчив уцілілий чавунний стовп. Та й будинок мав інший вигляд – не було оцих засклених прибудов-веранд з пластиковими дахами і, певна річ, пісочника з пароплавом. А як же було тоді? Зрештою, не це важливо. Тут жили Оскар та Ірина. Входили в ці двері; їхні силуети мелькали в цих вікнах. Можливо, вечорами вони спускалися в палісадник і бродили по цих доріжках або ж сиділи на лавці, можливо, навіть на цьому місці, де тепер сидить вона… Чи була тоді мама щаслива? Довкола ж було горе, страждання, ненависть. Мама сповна випила гірку чашу і того, і другого, і третього. Ну, а щастя? Чи зазнала вона щастя? Хоч ненадовго – на місяць, на тиждень, на один день, але справжнього щастя? А може, вона все це вигадала потім? Бувають же такі люди, котрі вигадують для себе якусь незвичайну любов уже після того, як мине те, що зовсім не було любов’ю. А що таке любов? Сама ти знаєш? Був Костя, Костянтин Михайлович Савицький. Гарний, розумний, дбайливий. Коханий… Коханець… Чому ці слова люди вимовляють з посмішкою? Костя не був вульгарний. А ти? Ти хотіла бути з ним на рівній нозі, боялася втратити незалежність. На дідька вона тепер тобі, твоя незалежність! Ти була скупа навіть на ласки, вважаючи, що вони принизять твою гордість, твою гідність. Хто втовкмачив тобі в голову ці дурниці? Звісно, не мама. Згадай її усмішку на фотографії, якою намагалися шантажувати тебе. Так усміхаються до сонця, так тягнуться до світла, до тепла. З такою усмішкою не думають про свою гордість, про себе. Тільки так і люблять по-справжньому…