Туркенич почував себе в ці дні винним і перед людьми, і перед комсомолом, якому він зобов'язаний своїм вихованням, і перед шахтарями-краснодонцями, які вірили в нього, як вірили мільйони радянських людей у своїх синів, посилаючи їх на фронт.

За вечерею розмова не клеїлася. Ваня потроху брав ложкою гарбузову кашу з великої миски. Батько мовчки присунув до нього картоплю, яка апетитно пахла, і кивнув головою,- мовляв, їж. Ваня також мовчки відсунув її.

– Ну чого ти? – втрутилася мати. – Адже не в чужих, кого соромишся? Картоплі у нас ще багато, надовго вистачить. Прохолоне – не така смачна буде.

– Та ні, я просто трохи стомився… їсти зовсім не хочеться.

З-за столу встали також мовчки. Фіона Іванівна з Олею почали мити посуд. Завжди весела і гомінка, Оля відчула, що батько і Ваня мають про щось поговорити. Вона витерла посуд, потім взяла саморобний світильник і сіла в куток з книгою в руках, вдаючи, що цілком поринула в читання. Батько і син вийшли, ніби змовившись, у другу кімнату.

– Подай, мати, нам недогарок! – крикнув з темряви Василь Гнатович.

Ольга віднесла свою коптилку в спальню, де сиділи батько й брат, поставила її на підвіконня, а сама вийшла на кухню. Ваня взяв сімейний альбом і мовчки почав роздивлятися фотографії. Василь Гнатович, понуро опустивши голову, скручував «козячу ніжку».

Понад чотири роки минуло з того часу, як Іван виїхав з Краснодона. Єкільки сталося змін за цей час! Він уявляв собі, що першого ж дня після повернення побачить, з одного боку, бадьорі обличчя краснодонців, сміливі нічні нальоти партизанів на місто, а з другого-наляканих німців і поліцаїв, які не знають, що їм робити, куди подітися. Насправді ж все виявилось не таким. Скільки він не бачив жителів,- майже в кожного на обличчі застигла туга, вони похмурі, серйозні. І скільки він не виглядав вечорами за хвіртку,- навколо було тихо.

Оповите мороком місто здавалося мертвим. Де ж партизани, де їх сміливі наскоки?

А вдень з пихатим, самовпевненим виглядом розгулювали по Краснодону фашисти. І, ніби так і повинно бути, з підлесливими обличчями у присутності німців і з нахабними пиками, коли нема поблизу «господарів» міста, ходили поліцаї.

«Невже партизани розгромлені і в місті твердо встановився фашистський порядок?»- думав Ваня.

– Закуриш? – порушив мовчанку Василь Гнатович, простягаючи синові старенький кисет з тютюном-самосадом.

Він бачив, як Ваня перегортає альбом, а сам думає про щось інше.

– Ні, батьку, не хочу,- відповів син, але тут же додав: – А взагалі давай, з горя затягнусь.

– Що за горе раптом трапилось? – обережно, з похмурим виглядом запитав батько, подаючи кисет і клапоть старої газети.

– Яке? В рідному місті живеш, мов у тюрмі.

– Так це горе загальне,- воно, сину, не перший і не останній день. Ми вже три місяці ось так і живемо. День пройшов, і добре, а чи будем живі завтра – лиш богові відомо. Однією надією і живеш – взнати б у кого-небудь, що там робиться, у наших.

Ваня при слові «наших» трохи здригнувся.

– Кажуть, німці вже на Волзі, та й Кавказ увесь прихопили. Що ж лишається,- і батько знизав плечима, уже не звертаючись до Вані, а розмовляючи сам з собою:

– Сибір та схід.

Вогник цигарки спалахнув, угору потягнулись нитки сизого диму. Знову стало тихо.

– Хоч би Москву не здали,- продовжував Василь Гнатович, зажурено хитнувши головою.

– Ні, Москву їм не взяти! Вихваляється мімчура,- сказав Ваня. – Є чим вихвалятись їм. Всю Європу та пів-Росії забрали і тепер пруть як скажені на схід. Чого ж їм не вихвалятись. Такого сорому в нас ще ніколи не бувало! Так осоромитись!

Лице старого шахтаря виражало страшенну образу за ті невдачі й поразки на фронтах, у яких був винний і його син.

Ваня миттю глянув на суворе лице батька і зрозумів: настав момент розказати йому все, що мучило, давило його тяжким каменем. Він, можливо, зробив би це і в перший день повернення, але тоді відчував, що так ось зразу не млаже, треба зібратися з силами. Та й батько в перші два-три дні після по-вернення ставився до нього дивно, зовсім не так, як до дорослого. Іван Туркенич не розумів, що своїм поверненням він зробив переворот у свідомості батька. Василь Гнатович довго не міг звикнути до того, що його син уже не хлопчина, яким він проводжав його на військову службу в 1938 році, а доросла людина. І його ще більше почало мучити питання: «Чому ж тоді син повернувся в окуповане місто? Потрапив у оточення? Чому не перейшов лінію фронту?»

Василь Гнатович намагався не муляти очі сусідам, йому було незручно, соромно перед ними, особливо перед тими, у кого сини були в армії. Хоч він і заспокоював себе тим, що Іван, звичайно, тут не з своєї вини (в цьому він не сумнівався), та все ж у глибині душі наростала образа на сина за його невдачу.

Треба було все з'ясувати, можливо, тоді легше стане. Але як це зробити? Ваня вперто мовчав, щодня кудись ходив і повертався ще більш задумливим, інколи навіть похмурим. Василь Гнатович ніяк не міг наважи-тись прямо, по-батьківському поговорити з сином про все, що накипіло на душі.

– Становище справді важке,- почав нерішуче Ваня,- але не все ще загублене…

– Так, звичайно, не все,- передражнив його батько.- Я ж і кажу, що Сибір та схід ще лишились, якщо їх японці не прихоплять. А ти ось сиди і гадай по німецьких зведеннях, скоро чи ні вони це зроблять.

Тонкі, немов шнурок, Іванові брови зовсім зійшлись на переніссі, на високий лоб лягло кілька зморщок.

Василь Гнатович зрозумів, що надто грубо повівся з сином, і зразу замовк, поклавши руки на коліна, і якось увесь згорбився, ніби на його старі плечі раптом звалили непосильний тягар.

В кімнаті запанувала тиша. Тільки було чути, як важко дихає Василь Гнатович, нагадуючи собою рибу, яку викинули на берег.

– Ти, батьку, даремно на мене образився,- сказав Ваня, чітко вимовляючи кожне слово, неначе боявся, що його не зрозуміють.- Я не дезертир і з фронту не втік. Я виконував наказ до останнього снаряда. Якби хто бачив, що довелось пережити мені за ті кілька днів… Я втратив усіх близьких бойових друзів…

Василь Гнатович, наче вилитий з бронзи, непорушно сидів, схиливши голову.

– Після останнього бою нас лишилося тільки двоє,- розповідав далі Ваня.- Кілька днів ми, поранені, бродили, мов дикі звірі, в степу, намагаючись перейти лінію фронту. Голодні, майже без води, металися ночами, поки не потрапили у лабети до німців…

– Ти був поранений? – раптом випростався батько.- Чому ж ти нічого не казав? А я-то…- і він винувато опустив голову.- Вибач, Ваню, а то я, старий дурень, подумав…

Василь Гнатович згадав про те, як здригнувся Іван першого вечора, коли він його поплескав п? плечу. Батько зрозумів, чому праву руку син тримав так дивно, майже не згинаючи.

– А як же тепер?

– Та ти не хвилюйся, батьку, нічого страшного нема, уже майже зажило. Дивись, матері лишень не кажи нічого. Навіщо їй даремно тривожитися. Через тиждень і сліду поранення не залишиться.

Лежачи в ліжку, батько й син ще довго розмовляли про життя в Краснодоні, про становище на фронті, і, мабуть, вперше за ці два тижні вони обидва спали спокійно.

Вранці Ваня був незвичайно веселий. Він устав рано, швидко одягнувся і почав жартувати з сестрами, а потім вирішив піти з матір'ю на базар. Фіона Іванівна його вмовляла, щоб він не йшов, але Ваня стояв на своєму.

– Чого мені ховатися, я нікого не пограбував і нічого не вкрав. А побачать люди, так що ж? Я і раніше по місту ходив і від людей ховатися не збираюсь.

Ваня сподівався зустріти когось із знайомих, але на базарі так нікого і не зустрів, хоч надії все ж не втрачав. Увечері він пішов у міський парк і сів на лавку на центральній алеї, що вела до фонтана. В парку прогулювалась молодь. «Багато з них, звичайно, ще не встигли і школу закінчити,- подумав Ваня,- а все ж не сумують, сміються, жартують, наче нічого й не сталося».

Він сидів, глибоко задумавшись, і не помітив, як хтось обережно сів поряд з ним і важка рука раптом лягла на його плече. Від несподіванки Туркенич здригнувся і різко повернувся. Він побачив кремезного, ши-рокоплечого юнака, що посміхався до нього.