***

Вже три доби Туркенич і Лагутін намагалися вийти з оточення. їм доводилося йти тільки ночами, вдень у голому степу навіть одинокий подорожній міг привернути до себе увагу ворогів. Як тільки на сході з'являлася біла смужка-вісник близького світанку, обидва артилеристи ховалися у глибокому яру чи балці, забиралися у густі зарослі дерези, акації, дикого вишняка і просиджували там довгий літній день. Провіант, який залишився у речових сумках,- кілька банок консервів, зо два десятки сухарів і невеликий шматок сала вони поділили між собою. Сірники закінчувались, і тому Лагутін і Туркенич закурювали разом. Курити намагалися тільки вдень, вночі вогник самокрутки міг демаскувати їх укриття. Сховавшись у глушині балок, що перетинали степ в усіх напрямках, друзі вдень відводили душу, викурюючи підряд по дві великі «козячі ніжки»,- так Лагутін називав самокрутки, які умів звертати вправно і швидко.

– Ми наче бабаки з яру на божий світ дивимося,- сказав він Туркеничу на другий день їхнього блукання степом.

– Нічого, потерпимо. Може, знайдемо когось, хто теж виходить з оточення,- відповів Туркенич. І йому, і Лагутіну дуже хотілося знати, де ж приблизно вони знаходяться. Але заходити на хутори було небезпечно: по дорогах до станиць проносились німецькі мотоциклісти, просувались танки й артилерія.

Пробираючись глухими зарослями ярів, Лагутін побачив овець і хлопчика-підпаска, який примостився під деревом. Підпасок злякано зірвався з місця і кинувся було тікати по краю яру. Вівці теж заметушились, а потім скупчились біля свого ватажка-барана, який важко водив боками із збитою і кошлатою вовною.

– Тю, божевільний… куди ж ти? Ми ж свої, чуєш, свої! – закричав Лагутін.

Підпасок зупинився, злякано вдивляючись у червоноармійців, які підходили до нього. По їх стомлених, змучених обличчях, по запорошеному, порваному одягу хлопчик переконався, що перед ним не вороги.

Він сам підійшов до Лагутіна:

– Дядечку, ти, виходить, наш? Також від німців ховаєшся?

– А хіба й ти, хлопчику, від них ховаєшся? Та ще з вівцями?-запитав Туркенич.

– Чи далеко фронт проходить? З якого боку бої? – звернувся до підпаска Лагутін.

Хлопчик охоче розповів бійцям все, що знав про становище у навколишніх станицях. За його словами, фронт відсунувся на схід ще кілометрів на шістдесят.

– Ох, там і бої йдуть!.. Дивитися страшно!.. Так ночами все небо і палає вогнем! А німці, як таргани з-під запіччя, так і сунуть, так і сунуть видимо-невидимо. А вже лютують вони, і сказати страшно!.. Чотири шибениці у нас на хуторі поставили, щодня людей вішають… А худобу колгоспну ми ще раніше погнали, щоб німчурі не дісталась. Ось дядько мій,- він чабаном у колгоспі працює,- велів мені надійно сховати овець на ніч, щоб німці не розшукали. «Краще,- каже,- поріжемо всю худобу, аніж фрицам її віддавати!..»

Зустріч з підпаском підбадьорила Турке-нича і Лагутіна. По схвильованому обличчю хлопчика, по його очах, що палали, вони зрозуміли, як ставиться народ до жорстоких і нахабних окупантів.

Минула ще доба. Сили бійців гасли з кожною годиною. Речова сумка спорожніла. З'явилась сильна втома, хотілося лягти в якомусь глухому відрозі балки, забитися в густий чагарник. Але Туркенич заставляв себе і Лагутіна йти. І чим ближче просувались бійці до лінії фронту, тим небезпечнішою ставала дорога. На хуторах і в станицях сновигали есесівці.

Ще через кілька діб, знесилені, вкрай стомлені, артилеристи перед світанком добралися до зарослів лозняка і ліщини, що зеленіли біля неширокої степової річки.

– Ось тут ми І переднюємо,-сказав Туркенич.- Як стемніє, знову підемо.

Він відчував, як посилювався пекучий біль у плечі. Рана загноїлася, рука безсило висіла на зашкарублому від крові і поту бинті-перев'язці.

Друзі вибрали затишне місце, напилися із джерела води і лягли. Непомітно обох перемогла дрімота: позначилась надлюдська напруга усіх сил за останні дні…

– Хенде хох!..- почулися раптом охриплі від ранкового туману голоси.

Туркенич опам'ятався, хотів швидко піднятися, але застогнав від нестерпного болю: у нього вчепилися, злісно лаючись, двоє німецьких солдат.

– Рус, сдавайс! – крикнув один з них і штовхнув автоматом у плече.

Туркенич майже хвилину не міг перевести подих, до того пекучою і гарячою була хвиля болю. Зціпивши зуби, із спотвореним, помертвілим лицем дивився він, як фашисти в'язали Лагутіна, який одчайдушно відбивався.

Через півгодини полонених погнали до переправи через річку Чир у табір біля станції Суровикіно.

Туркенича й Лагутіна привели туди надвечір.

Кілька годин колона військовополонених простояла перед високими воротами, густо обплетеними колючим дротом. Дріт у три ряди був також і огорожею табору. Через кожні сто кроків височіла сторожова будка, біля якої ходили вартові і бігали спеціально видресирувані вівчарки.

В колоні полонених було багато поранених. Вони ледве трималися на ногах, намагаючись не показати конвоїрам утоми: тих, що опускалися на землю або навіть прихилялися один до одного, німці «підбадьорювали» ударами прикладів. Поранених били особливо сильно.

– Ох, швидше б за ворота потрапити… Там, можливо, перев'яжуть та хоч напитися дадуть…- прошепотів Лагутін, який намагався будь-що триматися прямо.

– Ти думаєш? – запитав його Туркенич.

Лагутін хотів було відповісти, але, оглянувши ще раз довгу низку стомлених, почорнілих полонених, задумався і опустив голову.

Уже вночі їх впустили в табір. Ніяких будов не було видно.

– Лягай! Хто встане до світанку – стріляти на місці! – закричав ламаною російською мовою один з конвоїрів.

При світлі «летючої миші», прикріпленої до одного із стовпів, Туркенич і Лагутін якось обдивилися і лягли на землю. Незважаючи на задушливе, сперте повітря, на тісноту від сотень людей, звалених в одну купу, Туркенич швидко забувся важким сном.

Ледь почало світати, почулися глухі, розмірені удари по рейці.

– Вставай швидше!.. Перевірка!..-штовхнув хтось Туркенича у плече.

Ще не зовсім отямившись, Туркенич перепитав:

– Перевірка?

Сусід, який його розбудив, виявився маленьким худорлявим хлопчиною років вісімнадцяти. Він старанно перев'язував свою поранену ногу брудним ганчір'ям.

– А, новенький… Мабуть, вночі пригнали? Наших порядків ще не знаєш? Вставай, вставай жвавіше, а то, дивись, ген ота жердина довга з нагайкою і до нас добереться! – говорив хлопчина, нашвидку закінчивши перев'язку і ледве піднімаючись з землі. Туркенич побачив, як в їхній бік крокував високий есесівець, справді схожий у своїй довгій сіро-зеленій шинелі на жердину. Мовч-ки, не зупиняючись, він хльостав навідліг нагайкою тих полонених, котрі, як йому здавалося, недостатньо проворно вистроювалися на перевірку. В його озвірілій, діючій, мов автомат, постаті було стільки ненависті до беззбройних людей, що Туркенич мимоволі, з почуттям страху і гидливості поспішив під-вестися на ноги.

Полонені вистроїлися. Навколо гойдався світанковий холодний туман. Солдати дрижали, мовчки переступаючи з ноги на ногу. Конвоїри не кваплячись ходили між шеренгами, шукаючи нагоди, щоб з найменшого приводу «перехрестити» полоненого кількома ударами нагайок.

Світало. Туркенич міг тепер роздивитися увесь табір. Він був обнесений з усіх боків стовпами і колючим дротом. Направо від колони, в якій чекали перевірки Туркенич і Лагутін, виднілась у тумані така ж колона полонених, а зліва, за бараками охорони, темніли тіла людей, які безладно лежали на землі в найрізноманітніших позах.

– Вони вже не можуть стояти на ногах, а ген ті, з номерами, ще ледве піднімаються,- пошепки сказав Туркеничу сусід, який його розбудив.

– Чого ж вони не встають? – не втримався від запитання Лагутін і зойкнув: есесівець, який почув розмову полонених, зі всієї сили вдарив його нагайкою по обличчю.

Лагутін обхопив руками голову… Кров просочувалась крізь пальці…