– Ні, якщо важко згадувати, то не треба. Я ж не з цікавості запитав.

– А хіба я будь-кому душу свою відкрию? – гордо повела плечем козачка.- Я, може, не один рік у себе все на серці таїла. А ось почула, як ти мене задушевно спитав, і мені вже несила своє сеірце стримувати,- відповіла вона.- Ходімо, сядемо.

Сівши з Туркеничем біля куща акації, недалеко від землянки, Поля почала повільно, тихо розповідати, ніби вдивляючись у минуле життя, яке проходить перед нею.

– Що тут казати, лише серце краяти… Живу яз чоловіком сьомий рік, і хоч він мене не лає, але й ласки не маю… Ні, не те я сказала… Він до мене ласкавий: «Полюшко, Полюшко! Щастя ти моє!..» – завжди говорить… йому вже, вважай, півсотні років набігло, а мені двадцять шостий лише від петрівки пі-шов… Мені його ласки ці гостріші від ножа! Краще б, здається, він батогом мене плетеним до смерті забив або в льоху тримав тільки на хлібові та воді!.. Засне він, а я до стінки відвернусь та без сліз плачу… плачу і все згадую Артемка свого,- це я з хлопцем дружила з рік до одруження. Отак до ранку друга мого світлого згадую… І очі його добрі, і пісні веселі, все, все пригадую… Ніби живий він переді мною посміхається знову, як пушинка, проворний та легкий… А на світанку оглянешся – поряд чоловік, з бородою, старий, неповороткий… Ох, не дай бог нікому з жінок найлютішої кари – з немилим жити!.. Вона хотіла ще щось додати, але стрималась. Туркенич бачив, як червоними плямами вкрилось її лице. Родимка стала ще виразнішою.

– Ех, та що казати… Хіба серце своє словами перекажеш? – мовила козачка. І, схвильована, пішла, навіть забула попрощатися з Туркеничем.

А він дістав старенький, вилинялий кисет, скрутив цигарку і жадібно затягнувся. До глибини душі схвилювала його ця розповідь. «Посиджу тут… місяць ген який!» – подумав Туркенич.

Ніч повільно минала. Ще довші і темніші вимальовувалися тіні на горбі, зовсім непроглядним здавалося дно яру. Лише дорога по верху балки, як і раніше, блищала під спокійним блідо-голубим сяйвом місяця. …Минуло ще близько двох тижнів. Поля дбайливо доглядала Туркенича. Рана його зажила настільки, що він міг, хоч йому було й нелегко, ворушити рукою і навіть намагався, зціпивши зуби, натягнути старенький піджак чабана.

Туркенич почав збиратися в дорогу. Він вирішив спробувати перейти лінію фронту, хоч і не знав, чи далеко вона тепер. Якщо ж перейти фронт неможливо,- доведеться піти південніше і обхідними дорогами пробиратися в рідний Краснодон… Цікаво, що там робиться зараз?.. Думки його були перервані бережним стуком.

– Це я, Ваню,- сказала козачка, входячи в землянку,- принесла тобі в дорогу поїсти та дещо з одягу, щоб варвари, на випадок чого, не впізнали в тобі військового.

– Дякую, дякую! – відповів Туркенич.- Куди ж ти мені стільки всього принесла? – додав він, побачивши в її руці вузол.

– Ну, чого там! Шматок сала та печена картопля з окрайцем хліба – оце і все, що придбала.

Вона поставила на столик глечика:

– Молока на дорогу випий,- з-під корови. А ось тобі і тютюн, повний кисет.

– Як і віддячити тобі? Просто не знаю! Я вже другий день не курю: тютюн увесь вийшов ще вчора вранці, та й кисет свій десь подів, ніяк знайти не можу.

Він хотів розгорнути принесений нею кисет, але молода жінка соромливо стиснула його руку.

– Почекай, встигнеш закурити. Поїж спочатку.

Туркенич присунув до себе глечик з молоком і взяв скибку хліба. Поля сіла на табуретку навпроти нього і додала:

– А твій кисет я взяла: про тебе згадка залишиться.- І, помовчавши, сказала: – Може, і ти колись про мене згадаєш?

Туркенич подивився на неї:

– А як ти думаєш, може людина забути, що ти для мене зробила?

Вона теж глянула на нього, але зразу ж перевела погляд на напіввідчинені дверці. Кілька хвилин вона мовчала, перебираючи торочки своєї хустинки.

– Як живий будеш, надумаєш написати, то пиши не в радгосп, бачиш, тут фашисти все Дочиста пограбували та спалили, а в -Луганськ сестрі моїй, вона там у лікарні міській санітаркою, працює. Запам'ятаєш?

– Ще б не запам'ятати! – гаряче відгукнувся Туркенич.- Як ім'я і прізвище сестри?

– Олена… Олена Дмитрівна Коваленко… Напишеш, що для мене, і вона мені передасть.

– Напишу, обов'язково напишу! А як війна закінчиться, розшукаю тебе неодмінно. Тобі я життям зобов'язаний!

– Ну, от іще! Не я, так інший хтось з наших допоміг би тобі: адже своєму братові всі з дорогою душею допомогти раді.

Туркенич знову почав розпитувати її про дорогу до фронту, хоч майже кожного дня вона детально розповідала йому про найближчі поселення і обхідні дороги.

– Значить, все ж вирішив до наших пробиватися? – запитала Поля і задумалася.

– Так, попробую, може, пощастить.

Вона помовчала, допомагаючи йому вкла-дати у мішечок їжу і білизну. Коли все було укладене, сунула йому в кишеню кисет і по-діловому, як господиня, сказала:

– Присядемо, за звичаєм, на хвилинку, щоб дорога була щасливою.

Туркенич зняв старенький кашкет, принесений йому козачкою замість його армійської пілотки. Поля з зосередженим лицем сіла на табуретку. Трохи посидівши, встала:

– Ну, тепер можна йти. Я піду одразу,, а ти – як зовсім-зовсім стемніє.

Туркенич простягнув їй ліву руку:

– Дякую сердечно ще раз! Побачимося, я розшукаю тебе: неодмінно!..

Туркенич відчув, як тремтить її рука. Поля майже відштовхнула його і швиденько мовила:

– Ти, Ваню, бережи себе… та пиши… А ще краще – приїжджай, як війна закінчиться!..- І Поля швидко відчинила дверці, вийшла з землянки.

Туркенич витяг залишений нею кисет, почав скручувати з обривка газети цигарку. Але кисет настільки був красиво прикрашений, що він почав уважно роздивлятися складний візерунок. Посередині вишите якесь слово. Туркенич нахилився над каганцем і побачив старанно складене із різнокольорових ниток своє ім'я. Остання літера була повернута вправо, мабуть, Поля поспішала.

Довго він сидів у задумі і роздивлявся дорогий йому подарунок. А потім, погасивши каганець і щільно причинивши двері, ступив у темну і холодну осінню ніч…

Повернувшись у Краснодон після невдалої евакуації, Іван Земнухов кілька днів сидів дома, не знаходячи собі місця. Читати не хотілося. Він намагався допомагати матері, але все чомусь падало з рук, і мати, бачачи, що у нього нічого не виходить, робила все сама. Якось Ваня прийшов усарай до батька,: який там щось майстрував.

– Ну, чого нудишся? Сів би та почитав. То, бувало, від книги не відірвеш, обідати не докличешся, а тепер чого ж не читаєш? – запитав батько. – Інший час був, тату. Мені хочеться подивитися, що діється навколо, що люди роблять?

– Що роблять? Та ось так само сидять дома, як і ми.

– Ну, і довго ж це буде?

– Побачимо! Поспішати нікуди. Роботи все одно ні в кого нема.

– Треба піти в місто і подивитися, що там робиться. Я, мабуть, під вечір сходжу.

– Сидів би ти, а то такий час, побачить хтось та ще заявить.

– Нічого,- перебив його Ваня.

Не страх за себе тримав його всі ці дні дома, не страх перед німцями, хлопця непокоїло, що він зустріне заляканих жителів, які з острахом оглядаються, особливо молодь, хоч в глибині душі Ваня вірив, що ті, з ким він учився, працював у комсомолі, не повинні були занепасти духом. І він вирішив знайти своїх шкільних друзів. Кілька останніх днів ходив до знайомих хлопців, декого з них застав удома. Увечері він пішов до міського парку, встиг побувати у селищі Перво-майка і тепер знав, що робиться навколо.

Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:

– Здрастуй!

– Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?

– Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.