^©

_{З польської переклав Євген Литвиненко}

_{Перекладено за виданням:}

_{Heniyk Sienkiewicz. Ogniem і mieczem. Powiesc. T. І, II. Panstwowy Instytut Wydawniczy. Warszawa, 1962.}

_{Ілюстрації публікуються з дозволу ZODIAK JERZY HOFFMAN FILM PRODUCTION SP. Z O. O.}

_{Складаємо щиру подяку кінорежисерові Єжи Гоффману за люб’язно наданий ілюстративний матеріал}

_{Ім'я Генрика Сенкевича (1846–1916) належить до плеяди всесвітньо відомих імен польських письменників, принаймні найпершого ряду: Адам Міцкевич, Юліуш Словацький як поети і Генрик Сенкевич — як прозаїк, до того ж пізнішої доби, другої половини XIX — початку XX століття. Поряд із Сенкевичем фігурують і імена його видатних сучасників — прозаїків Болеслава Пруса, Елізи Ожешко, поетеси й прозаїка Марії Конопницької. Проте найпопулярнішим, найулюбленішим у читацьких колах, а тому й таким, якого активно перекладали (і за його життя, і після), серед польських прозаїків був саме Сенкевич.}

_{Це стосується Польщі, Західної Європи й Росії, набагато меншою мірою України — з цілком зрозумілих тематико-ідейних причин: передусім у контексті його історичного роману (першої частини «Трилогії» із доби польської історії XVII століття) «Вогнем і мечем». Крім самої тематики цього твору (з антиукраїнськими акцентами), певний спротив в українському читацькому суспільстві, та й у дослідницькому, викликала світоглядна орієнтація Сенкевича — лише стримано ліберальна, часом і консервативна, а з 80-х років — його виразно прошляхетські й виразно прокатолицькі симпатії. Хоча кожна видатна письменницька постать є складною, нерідко змінною у своїй творчій еволюції і навіть внутрішньо суперечливою.}

_{У польську літературу другої половини XIX століття Сенкевич увійшов як представник реалізму, автор спочатку малих — новелістичних форм (на кінець 70-х років), згодом — як автор розлогих повістей із сучасного йому шляхетського життя, скажімо, «Без догмата» (1891) — про моральну деградацію польської аристократії і «Родина Поланецьких» (1895) — про намагання середньої шляхти пристосуватися до нових, буржуазних умов у країні. Здебільшого ж він знаний своєю історичною романістикою: так званою «Трилогією» («Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) і «Пан Володийовський» (1887–1888), а також історичним романом з історії Давнього Риму й становлення первісного християнства — «Quo vadis?» (1896) та історичним романом «Хрестоносці» (1897–1900), де змальовано жорстоку й непримиренну боротьбу польського народу, з участю деяких інших слов'янських народів, проти німецького лицарсько-релігійного Тевтонського ордену — на рубежі XIV й XV століть.}

_{Романові «Quo vadis?» навіть судилося одержати Нобелівську премію, перемігши у конкретній боротьбі думок журі, тобто здобувши перемогу над польською письменницею, сучасницею Сенкевича, Елізою Ожешко, яку теж висунули на Нобелівську премію за її набагато глибший демократизм літературний — у показі соціальних конфліктів саме польського суспільства (її роман «Над Німаном»; цикл «білоруських повістей ’ де на щит піднято селянські постаті, у стилі «Народних оповідань» Марка Вовчка в Україні; її боротьбу за права жінок: повість «Марта», оповідання «14-та частина» тощо). Переміг Сенкевич — і тематикою свого історичного роману з історії неронівського Риму й становлення первісного християнства (а це багато що говорило католицькому світові тодішньої Західної Європи), і, звичайно ж, своєю письменницькою майстерністю.}

_{Щоправда, тогочасна критика, зокрема російська, трохи згодом, 1914 року, влучно характеризувала причини польського, всеслов’янського й навіть всеєвропейського успіху роману «Quo vadis?». Він полягав у тому, що роман лише до певної міри трагічний — страждання первісних християн у язичницькому, ще владному й жорстокому, Римі доби імператора Нерона були знайомі інтелігентській читацькій публіці ще з гімназійних часів: усі дещо знали і про мучеників-християн, і про розпусних римських патриціїв, що втратили радість життя й намагалися її заповнити лише красою зовнішньою: скульптур, розкішних тог, розгулом бенкетів-оргій.}

_{Читачі не замислювалися над тим, якою мірою це відповідало історичній правді, наскільки глибока проблематика вкладена у змалювання історичних подій та в зображення дійових осіб. Усі побачили те, по-письменницькому майстерно зроблене, що й мали побачити і на що заздалегідь чекали. Крім того, в цьому романі є принаймні три яскраві й незаперечні авторські знахідки: образ центрального героя — Петронія, образ рабині Євніки і панорамний опис римської пожежі.}

_{У постаті Петронія — славетного естета, філософа й видатного письменника I ст. н. е., автора відомого коміко-реалістичного твору «Сатирикон» — Сенкевич хотів зобразити просто історичну постать із трагічною долею: він, один із наймогутніших і найбагатших римських патриціїв, мусив у молодому віці й у розквіті творчих сил заподіяти собі смерть (за таємним наказом Нерона) — інакше був би страчений ганебно й прилюдно. Образ Петронія вийшов у романі надзвичайно рельєфним і глибоким із психологічної точки зору, бо був типологічно близьким самому авторові — теж обдарованому польському письменникові з його проблемою існування у шляхетсько-буржуазному суспільстві і з суто мистецькими проблемами.}

_{Як кожний історичний роман, цей твір Сенкевича був цікавий сучасному його читачеві не так своїм історичним тлом й історичними шатами (саме тут прекрасно виписаними), як своєю проекцією на сучасність, а доба Нерона з її жорстокими соціальними утисками, з її рабовласницьким безправ’ям і назріваючим протестом народних мас багато в чому нагадувала становище «розірваної» між трьома державами Польщі.}

_{У романі «Quo vadis?» є й цікаві психологічно «жертовні» жіночі образи (а не просто темпераментних красунь із «Трилогії», як побачимо далі, навколо яких в'ються герої чоловічої статі), скажімо, постать рабині — грекині Євніки, котрій Петроній перед своїм самогубством прилюдно дарує волю, роблячи її, до того ж, власницею усіх його багатств, на що вона відповідає, що нічого з того не хоче «без нього» і теж розділить його долю, будучи тепер уже вільною й заможною красунею. І Петроній каже їй: «Ти ж насправді любила мене, моя богине!»}

_{Як ми вже згадали, дуже рельєфним є і «римський пейзаж» роману «Quo vadis?». Центральний епізод у ньому — грандіозна пожежа в липні 64 року, яка тривала дев'ять днів, а в Римі ходили чутки (про це йдеться і в «Анналах» історика Таціта, т. XV, с. 44), що пожежа ця виникла не випадково, а з таємного наказу Нерона: з одного боку, щоб надихнути цього нелюда на «творчий спів», а з другого — щоб звинуватити у підпалі Риму християнські громади.}

_{Цікаво, що успіх саме цього твору Сенкевича на історичний сюжет далеко не всією літературною громадськістю був зустрінутий схвально. Саме італійські літератори звинуватили польського письменника у «плагіаті» — наслідуванні італійських авторів, переважно по лінії сюжетно-любовній, коли молодий римський патрицій під впливом кохання до рабині-християнки Лігії сам морально удосконалюється й стає християнином.}