Цей ліс, або так званий королівський парк, — місце полювання короля і знаті, — був оточений огорожею, яка звалася по латині «плексиціум», звідки й походить назва Плессі багатьох селищ у Франції. На відміну од тих замок і село, про які йде мова, звалися Плессі-ле-Тур. Замок був побудований щось на дві милі на південь від чудового міста Тура, столиці старої Турені, багатюща рівнина навколо якого звалася «садом Франції».

На протилежному березі вищезгаданої річки двоє людей, удаючи, ніби вони заглибилися в розмову, час від часу стежили за рухами мандрівника, помітивши його ще здалека, завдяки своїй позиції на високому березі.

Молодому мандрівникові могло бути близько дев'ятнадцяти-двадцяти років. Його симпатичне обличчя і вся постать свідчили, що він нетутешній. Короткий сірий плащ і штани були швидше фламандського, ніж французького крою, тоді як елегантна синя шапочка, оздоблена гілочкою й орлиним пером, була типовим шотландським головним убором. Його костюм був дуже чепурний і одягнений з дбайливістю молодої людини, яка знає, що в неї красива фігура. За плечима мандрівник ніс сумку, в якій, мабуть, лежало найнеобхідніше. На лівій руці надіта рукавиця для полювання з соколами, хоча сокола з ним і не було, а в правій він тримав довгу мисливську палицю. Через ліве плече був перекинутий вишитий шарф, на якому висіла маленька торбинка з червоного оксамиту, де був харч для соколів та інші знадоби для цієї улюбленої того часу забави. Шарф на грудях перехрещувався з ременем, на якому збоку висів мисливський ніж. Замість чобіт, які тоді звичайно носили, на ньому були черевики з напівобробленої оленячої шкіри.

Хоч, очевидно, мандрівник ще не досяг повного розквіту сил, проте він був високий на зріст і ставний, а легка хода свідчила, що подорожувати пішки для нього швидше розвага, ніж робота. Волосся його було русяве на відміну од смуглявого кольору шкіри, яка засмагла від чужоземного сонця, а може, від постійного перебування під відкритим небом рідної країни.

Риси обличчя, хоч і не зовсім правильні, були щирі, відверті й приємні. Легка усмішка, що, здавалося, від надміру здоров'я грала на його губах, відкривала ряд прекрасних зубів, подібних своєю білизною до слонової кості, а веселий погляд ясних блакитних очей, які зупинялися на всьому, що їм потрапляло, був доброзичливий, безтурботний і рішучий.

На привітання небагатьох у той небезпечний час подорожніх він відповідав залежно від гідності кожного. Озброєний волоцюга, напівсолдат, напівбандит зміряв юнака своїм оком, ніби зважуючи, чого сподіватися — здобичі чи відсічі, і, помітивши силу в його безстрашному погляді, відразу змінював свій негідницький намір, похмуро промовляючи: «Доброго ранку, приятелю», на що молодий шотландець відповідав теж войовничим, але не таким похмурим тоном. Пілігримові або ченцеві-жебраку він поштиво вклонявся і діставав батьківське благословення, а з чорноокою селянською дівчиною обмінювався таким веселим поглядом, що вона ще довго дивилася йому вслід. Словом, в усьому його вигляді була така привабливість, яка не могла не привернути до себе уваги. В юнакові щасливо поєднувалися сміливість, щирість і життєрадісність з приємною зовнішністю — жваві очі, вродливе обличчя, струнка постать. Здавалося, уся його поведінка виявляла людину, що входить у життя, не відаючи про навколишнє зло і не маючи проти всіх труднощів нічого, крім свого розуму і зваги. До такої вдачі юність відчуває прихильність, а старість — цікавість і співчуття.

Юнака вже давно вгледіли двоє людей, що блукали на протилежному березі маленької річки, яка відокремлювала його від парку і замку. Коли він з легкістю молодого оленя, що прямує до водопаду, спустився з каменистого берега до самої води, молодший з цих двох людей сказав старшому:

— Це, здасться, наш циган! Коли він наважиться перейти вбрід, то неодмінно загине, бо вода тепер висока і річку не перейдеш.

— Хай він сам упевниться в цьому, куме, — відповів старший. — Хоч кажуть, що вода таких не бере.

— Я пізнаю його лише по синій шапці, — сказав другий, — бо ще не бачу його обличчя… Слухайте, пане мій, він гукає до нас, щоб довідатися, чи глибоко тут.

— В житті нема нічого кращого, як власний досвід, — відповів його співбесідник, — нехай спробує.

Тим часом юнак, не діставши заперечливої відповіді і вважаючи мовчанку за ствердження того, що вода неглибока, поринув не вагаючись у воду, встигнувши тільки скинути черевики. Тієї самої хвилини старший співрозмовник крикнув йому, щоб він був обережний, і додав тихо, звертаючись до свого товариша:

— Хай йому чорт, куме! Ти ще раз помилився — це зовсім не той циганський балакун!

Але попередження дійшло до юнака надто пізно. Він або не почув, або вже не міг скористатися з нього, бо бистра течія вже захопила його. Для когось іншого, не такого моторного і вправного, смерть була б неминуча, тому що потік був і глибокий і бурхливий.

— Присягаюсь святою Анною, він спритний хлопець, — сказав старший. — Біжи, куме, і виправ свою помилку, допоможи йому. Він усе-таки дістанеться тобі, і коли старе прислів'я каже правду, — вода не прийме його.

Справді, молодий мандрівник плив з такою силою і так добре розтинав руками хвилі, що, хоч попав на бистрину, течія віднесла його тільки трохи вбік.

Молодший з двох незнайомців поспішив зійти вниз, щоб допомогти плавцеві, старший повагом ступав за ним, кажучи сам до себе: «Я так і знав, що цей бравий хлопець ніколи у воді не потоне. Присягаюся всім святим, він уже на березі й хапає свою палицю! Коли я не покваплюсь, він одлупцює мого кума за єдиний добрий вчинок, що його вдіяв за все життя».

Справді, були підстави говорити так, бо гарненький шотландець уже звернувся до молодшого самаритянина[16], що спішив йому на допомогу, з такими гнівними словами:

— Неввічлива собако! Чому ти не відповів мені, коли я гукав до тебе, чи можна перебратися на цьому місці? Нехай смердючий біс забере мене, але я навчу тебе поважати чужинців.

Ці слова були підкреслені виразним розмахуванням палицею, що звалося «муліне»[17]: боєць, тримаючи палицю за середину, розмахував обома кінцями на всі сторони, наче крилами вітряка. Його супротивник, бачачи таку загрозу, поклав руку на ефес своєї шпаги, бо він був з тих, які в усіх випадках визнають за краще діяти, ніж розмовляти. Але його обачніший товариш, підійшовши, наказав зупинитися і, звернувшись до юнака, докорив йому за те, що він поквапився пірнути в бурхливу річку, й за те, що вилаяв людину, яка спішила йому на допомогу.

Юнак, почувши, що його картає людина похилого віку й поважного вигляду, опустив свою зброю і сказав, що шкодує, коли він їх образив, але йому здалося, ніби вони спокійно дивилися на те, як він рискував своїм життям, і не попередили його своєчасно хоч одним словом про небезпеку, як це зробили б усі чесні й порядні люди, добрі християни і поважні городяни, на яких вони схожі.

— Любий синку, — сказав старший незнайомець, — по твоїй вимові, обличчю і вбранню можна догадатися, що ти чужоземець, і ти повинен визнати, що нам не так уже легко зрозуміти твою говірку.

— Гаразд, батьку, — відповів юнак, — мені вже байдуже, що я мав тут холодне купання, і я охоче пробачу вам те, що ви частково були цьому причиною. Тільки покажіть мені, як добратися до якогось місця, де б я міг обсушити свій одяг, бо він у мене єдиний і мусить бути пристойним.

— А за кого, власне, ти нас вважаєш, мій хороший синку? — спитав старший незнайомець.

— За заможних городян, безперечно, — відповів юнак. — Або ось що: ви, мабуть, міняйло або баришник, що торгує хлібом, а цей чоловік, певно, різник або чинбар.

— Їй-богу, юначе, ти визначив наше ремесло дуже слушно, — сказав старший, усміхаючись. — Справді, моя професія — торгівля, наскільки це мені дозволяють мої гроші. А заняття мого кума трохи споріднене з різницькою справою. Ми постараємось стати тобі в пригоді, але спершу я хочу знати, хто ти такий і звідки приїхав, бо тепер усі шляхи кишать пішими і кінними подорожніми, які мають на думці все що завгодно, крім чесності й страху божого.