— Перемагає розумний.

— Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий — не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років — антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, — ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, — смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію — що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь…

Перукареві, що ввійшов, сказав:

— Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.

…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві:

— Подзвоню.

Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої…

Іванов, пильно спостерігаючи за ним, злегка торкнув його за лікоть:

— Ходімо, тут до ресторану «Москва» рукою подати.

— Зараз, — відповів Ісаєв. — Мене справді хитає…

І раптом з болісною ясністю він відчув свою розплющену, комашину крихітність, бо зрозумів, що в цьому зовсім новому для нього місті — з махиною Раднаркому, з готелем «Москва», з «Метрополем», що став готелем, а в його роки колишнім другим (чи третім) Будинком Рад, він — один, зовсім один… На третьому поверсі «Метрополю» в двокімнатному номері жив Бухарін (Фелікс Едмундович якось попросив його, «Севочкою» називав, з'їздити до «Бухарчика» по відгуки про твори академіків — той дуже дружив з улюбленцем Леніна електротехніком Рамзіним і Вавиловим; першого заарештували в кінці двадцятих, другого — через дев'ять років). Там же, в однокімнатному номері, жив мудрець Уншліхт; уперше Максим Максимович побачив, як трагічно змінилися очі заступника голози ВЧК у вісімнадцятому, після придушення заколоту лівих есерів. Уншліхт тоді тихо, навшпиньках, вийшов від Дзержинського: той нікого не приймав, подав у відставку, замкнувся в себе в кабінеті, який водночас був і кімнатою для нарад і спальнею (ширма відгороджувала койку); на лівого есера Александровича, першого заступника Дзержинського, старого друга по тюрмах і засланні, він заявив у розшук і його оголосили «ворогом трудового народу»… Як підписати таке? Весь наступний тиждень на Дзержинського страшно було дивитися: щоки позападали, чорні тіні під очима, нові зморшки біля скронь і на переніссі…

…Я зовсім сам-один у цьому незнайомому мені, новому, непозбутнє рідному, російському місті, повторив собі Ісаєв; якби мене вивезли з тюрми у Німеччині — коли припустити це на мить, — я знав би, до кого мені припасти: той же пастор Шлаг, актор з «Едема» Вольфганг Нойхарт… Господи, варто лише кинутися в юрбу, проскочити через прохідні двори Берліна, відомі мені як п'ять пальців, відірватись од цього «Іванова», і я б зник, затаївся, прийняв головне рішення в житті і почав би його помалу здійснювати… І в Лондоні я знайшов би Майкла, того славного журналіста, який прилетів з Роуменом в аргентинську Севілью, і в штатах — Грегорі Спарка чи Крістіну, і в Берні — пана Олсера, продавця птахів на Блюменштрасе, а до кого мені припасти тут?! Я ж навіть не знаю адреси Сашеньки й сина! Та чи й дома вони?! Цей Іванов добре думає, він розвалив мене, коли мимохідь сказав, то моє мовчання про сім'ю показує, що це — найзатаєншіе й найдорожче у моєму житті… Я на Батьківщині, у своїх, але це нові свої, нікого з тих, з ким я починав, немає більше, всі вони «шпигуни», всі ті, хто був з Дзержинським, — «диверсанти», всі ті, хто працював з Леніним, — «гестапівці»… Мені нема до кого припасти тут. І проти мене працює величезний апарат для чогось такого, про що я не знаю і не можу здогадатись доти, поки вони не відкриють карти, а відкриють вони свої карти лише в тому разі, коли помітять, що я хоч на крихту в чомусь завагався, потік, перестав бути самим собою…

— Ну, ходімо, — повторив Іванов. — Після обіду покатаємося по місту, покажу нову Москву, либонь цікаво?

— Ще б пак…

Вони подалися вниз, до Охотного ряду, що перестав бути базарним рядом, а став величезною площею — гамірною, в передзвоні трамваїв і в гудках автомобілів; як багато трофейних «БМВ», «хорьхів» і «майбахів», машинально подумав Ісаєв; та ще дуже багато людей у царських віцмундирах, такі носили фінансисти; він пам'ятав ці мундири з грудня сімнадцятого, коли брав участь у націоналізації банків.

— Слухайте, Аркадію Аркадійовичу, — спитав Ісаєв, кивнувши на чиновників, що поспішали кудись, — а коли ввели ці віцмундири?

— Недавно, — відповів той. — Одночасно з перейменуванням народних комісаріатів у міністерства.

— Смисл? Навіщо відмовилися від наркоматів? «Народний комісарат» — це ж символ Революції.

— Не ясно? Після перемоги стався реальний прорив Росії у світову співдружність. Треба прибрати фразеологічні бар'єри, на Заході, уявіть собі, досі погано розуміють, що таке «нарком»… Зрештою, яка різниця? Що нарком керує відомством, що міністр — суть соціалізму від цього не міняється…

Якби смисл не мінявся, то це напевне запропонував би Ленін, коли ми вирвалися в європейську співдружність після договору в Раппало, подумав Ісаєв.

— Не згодні? — спитав Іванов.

— Ви дали мені урок: над кожним словом треба думати, у вас уміють за кожне слово лико дерти.

— Ви напрочуд добре зберегли мову, — замислено сказав Іванов. — У вас чудова російська, нашим би нинішнім чекістам так розмовляти, як стара гвардія…

— Ви записуєте нашу розмову? — спитав Ісаєв. — Чи в цьому немає потреби, внесете мої відповіді в протокол допиту по пам'яті?

— Годі вам… Не вважайте мене монстром, як не соромно…

— Соромити мене не треба, Аркадію Аркадійовичу… В камері сиджу я, а не ви… Про запис спитав ось чому: чи варто реанімувати царські віцмундири? Ну гаразд, відмінили «командирів» і повернули «офіцерів», лампаси, золоті погони… Допускаю: в сорок третьому треба було думати про ту частину країни, яку належало визволяти… А там у кожному місті виходили власні нацистські газети, які редагували наші люди, працювала російська поліція, агентура, свої кати, лютували свої підрозділи СД; треба було продемонструвати тим, хто прожив в окупації роки, що ми від комісарів відступили до колишньої Росії; компроміс; саме тому, як я розумію, замінили інститут комісарів на «замполітів»… Але навіщо тепер цивільних чиновників одягати у все царське? Вам скільки років, Аркадію Аркадійовичу?

— Тридцять сім, — відповів той трохи розгублено, намагаючись, мабуть, приховати роздратування.