І тут він почув бій кремлівських курантів — близький, виразний; як він ждав цього передзвону курантів там, у рейху, застругуючи олівці, щоб настроїтись на хвилю радіостанції «Комінтерн», коли на зв'язок виходив Центр! Як солодко завмирало серце і сльози застилали очі… Але ж тоді ти не згадував ні Каменева, ні Бухаріна, ні Тухачевського, хоч знав, документально знав, що вони ніколи не були шпигунами! Ти був тоді зрадником, Ісаєв! Ти зраджував свою пам'ять, а отже, пам'ять ідеї і народу, вигадуючи заспокійливу брехню: мовляв, головне — це боротьба проти німецького національного соціалізму. Спочатку повалити Гітлера, потім розберемося з тим, що сталося дома…

…Назавтра на допит не викликали; вдень вивели на прогулянку, попередивши, що за перемовки з іншими заарештованими його посадять у карцер, — німотне мовчання, будь-який шепіт фіксується.

І знову вдарило по серцю, коли він, ступаючи по замкнутому дворику, почув бій кремлівської башти, зовсім поряд, сотня метрів, півтисячі — все одно поряд.

Але ж я в себе дома, подумав він. Я на Луб'янці, де ж іще?! Я там, звідки поїхав до Блюхера у Читу в двадцять першому, я там, де останній раз був у Дзержинського… Що ж він сказав тоді? Він якось дуже сумно говорив, що пам'ять батьків бережуть діти, що до обелісків він ставиться негативно, та й Стародавній Рим довів усю їхню відносність… До того ж людям вашої професії, посміхнувся він тоді, обелісків не ставлять, маршали без імені, про яких ніколи не дізнаються переможці-солдати…

…Тільки тоді куранти інше видзвонювали — фрагмент з нашого гімну, з «Інтернаціоналу», а ні гімну цього немає, ні Комінтерну; розпустили; ти й це з'їв, заборонивши собі думати, чому в сорок третьому, коли комуністи Тіто й Прухняк, розстріляний друг Дзержинського, генсек польської компартії, Дюкло і Тольятті особливо активно боролися в підпіллі проти Гітлера?! Хоч польську компартію взагалі розпустили ще в тридцять восьмому — тут, у Москві, саме на Комінтерні, як шпигунсько-фашистську, а весь ЦК розстріляли. Гейдріх урочисто оголосив про це керівництву: «Вони з'їдять одне одного!» І я повірив, що Прухняк — агент гестапо? Чому Комінтерн, Третій Інтернаціонал, проголошений Леніним та Зінов'євим, підступно розпустили в Уфі у сорок третьому?! Не в липні сорок першого, коли треба було догодити союзникам, які ненавиділи цю організацію, а вже після перелому у війні? Чому? Щоб працювати у Східній Європі іншими методами? Не ленінськими? Державними? Але ж це було вже у минулому столітті, а до чого призвело?

…Як же ти віртуозно уникаєш відповідей, товаришу Ісаєв, він же Владимиров, він же Штірліц, він же Бользен, він же доктор Брунн, він же Юстас, сказав він собі, але знову щось мерзенне, плотськи-захисне з'явилося в ньому, дозволивши не відповідати на ці запитання, що краяли серце, а переключитися на правку запитання: «Ти загубив самого себе, Максиме: ти заплутався в собі, ти ніколи не був «товаришем Ісаєвим», ти був «товаришем Владимировим», Ісаєв сполучний з «паном», «вельмишановним паном» — твій перший псевдонім у розвідці Максим Максимович Ісаєв, і своє конспіративне ім'я і по батькові ти взяв на честь Максима Максимовича Литвинова, батькового друга, хоч батько завжди був мартовцем, а Максим Максимович Литвинов — твердолобий більшовик, якого зняли з посади народного комісара закордонних справ, щоб він не нервував Гітлера і Ріббентропа: «паршивий єврей»…»

…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».

…Слідчим був хлопець, чимось схожий на стенографіста Колю: назвав себе Сергієм Сергійовичем, запропонував сісти, повільно, як старанний учень, розгорнув фіолетові сторінки бланку допиту — з однієї одразу стало чотири — і почав ставити такі ж запитання, як англієць Макгрегор: прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження. Ісаєв відповідав чітко, спокійно, пильно вивчаючи хлопця, який не піднімав на нього очей, ретельно записуючи відповіді, але — Ісаєв відчув це — дуже хвилювався, бо стискував шкільну дерев'яну ручку з новим пером марки «86» набагато дужче, ніж це належить, і тому фаланга вказівного пальця зробилася хрустко-білою, як у перші секунди після тяжкого перелому.

Після нісенітниці, яку він уважно зафіксував (на чому добиралися з Москви до Чити; яке відомство купувало квиток, скільки грошей одержали на витрати, у якій валюті), він несподівано спитав:

— Якого числа Блюхер послав вас у Хабаровськ на зв'язок до Постишева?

— Це ж було чверть століття тому, точної дати я не можу назвати.

— А приблизно?

— Приблизно восени двадцять другого…

— Восени двадцять другого, — карбовано, повчально, понаставницькому повторив Сергій Сергійович і раптом ляснув долонею по столу: — Ленін тоді проголосив: «Владивосток далеко, а місто це наше».

— Отже, це була осінь двадцять першого.

— Перед відправкою в Хабаровськ до білих Блюхер і Постишев інструктували вас?

— Інструктував мене Фелікс Едмундович.

Сергій Сергійович закурив «біломорину», пустив димок до стелі, помітив погляд Ісаєва, яким той проводжав цю попелясто-бузкову струминку тютюнового диму, і, дивлячись кудись у надбрів'я підслідного, уточнив:

— Ви хочете сказати, що до Блюхера й Постишева вас відправляв особисто Дзержинський?

— Так.

— Що він говорив вам?

— Окреслив ситуацію у Владивостоці, попросив тримати зв'язок з ним через Постишева, той, мабуть, надсилав мої донесення Блюхеру, а від нього вони йшли до Москви…

— Дзержинському?

— Цього я не знаю.

— А в Реввійськраду Блюхер не міг надсилати ваші донесення?

— Думаю, що у Реввійськраду їх надсилав Фелікс Едмундович…

— Троцькому? — спитав Сергій Сергійович і ще дужче стиснув ручку своїми тонкими пальцями.

— Найімовірніше, Склянському, заступникові голови Реввійськради країни Троцького.

— Але ви допускаєте думку, що Дзержинський надсилав ваші донесення Троцькому?

— Цілком, — відповів Ісаєв.

Сергій Сергійович якось судорожно зітхнув, відклав ручку тремтячими пальцями й спитав:

— Курите?

— Так.

Він витяг цигарку й простяг її Ісаєву.

— Будь ласка.

— Спасибі.

— Продовжимо роботу, — сказав Сергій Сергійович і знову схопився за ручку. — Чи вважаєте ви можливим, що й Троцький ставив перед вами оперативні завдання, особливо напередодні волочаєвських подій?

— Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію…

— Ви наполягаєте на цьому твердженні? — байдужно спитав Сергій Сергійович.

Ісаєв не зрозумів:

— На якому саме?

Сергій Сергійович зачитав йому текст:

— «Троцький очолював Червону Армію»… Я правильно записав відповідь? Перекручень немає? Ви заперечуйте, якщо не згодні з моїм записом… Ви правте мене, це ваше конституційне право…

— Записано правильно.

— Скажіть, а в тих інструкціях, які ви одержували з Центру, не було якихось моментів, що насторожували вас?

— Як це? — Ісаєв, уважно стежачи за кожною інтонацією слідчого, за кожним мускулом його плаского, холодного обличчя, не збагнув смислу запитання: як можна було сумніватись у вказівках Дзержинського?

— Прізвище Янсон вам про щось говорить?