— Ти граєш добре? Чи, може, поговоримо? Вперше червоного бачу, після війни ні разу не зустрічав.

— Нашкодив, мабуть, от і шарахався від наших людей.

— Це було, — ковзнувши по обличчю Архипкіна чіпким поглядом, відповів Хрєнов. — Ходімо, за столиком посидимо, я частую.

Вони підійшли до вікна, в закуток, і Славіну довелося пересісти, щоб бачити їх.

Хрєнов замовив «дві горілки» — по сорок грамів, так тут наливають. Архипкін подивився на склянку, Хрєнов зрозумів:

— Хочеш сто? Почекай, замовлю, вони цього не розуміють, почнуть чіплятися, «випий залпом», вони ж тут ковточками цідять, нелюди.

— Чуєш, а де той…

— Хто?

— Ну як його…

— Колька?

— Та ні, — відповів Архипкін, вдаривши себе по пальцях…

— Може, Ванька? Безпалий?

— Точно.

— У готелі, де ж іще. Він там чергує позмінно, по дванадцять годин. А навіщо він тобі?

— Треба. По радіо про нього передавали…

— Бандюга, мовляв, і власовець, еге ж?

— Ні, сестра шукає…

— Не може бути! Невже сестра?! Як же вона його вислідила?

— У нас до радіо пишуть, мовляв, шукаю брата, такий от і такий. Як же його прізвище?

— Послухай, — не відповівши, спитав Хрєнов, — а коли прийти повинитися, скільки зараз нашому братові дають?

— Дивлячись за що…

Хрєнов зітхнув:

— Хрещені ми з ним, садівнику, хрещені.

— Як це розуміти?

— А так. Як забрали з табору, з голоду до чорта в ліжко стрибнеш, привезли в село, кожному в руки гвинтівку дали і комісарів вишикували. Ганс, офіцерик, до кожного з нас підходив, парабелумом своїм тикав у потилицю і велів: «Стріляй». Або — ти, або — тебе. А як вистрілив, як повалив комісара, тоді вони гвинтівку відбирали й казали: «Ти вільний, іди, куди хочеш». Кров'ю ж похрестили, куди ж після цього поткнешся? Ну й почалося, «хрещені»… Отак воно, червоний…

— Ти мені скажи, як цього безпалого знайти? Адресу його знаєш?

— Я все знаю, садівнику, я знаю все, тільки просто так не скажу. Ми — вже вчені. Може, й сестри ніякої немає, а тебе енкаведе підіслало…

— Потрібен він енкаведе…

— Енкаведе всі потрібні, садівнику, ти мені баки не забивай. Сам звідки?

— Івановський.

— Сусід. Я з Вологди.

— З міста?

— Ні, село Пряники. Навкруги розкинулись яри! Синява непроглядна, й струмки течуть. Як вийдеш уранці з хати — тиша навколо… І дятел — тук-тук. Тут дятла спробуй знайти, тільки какаду літають, мать їх так… Тебе як звати?

— Олег Карпович. А тебе?

— Віктор Хрисанфович… І гроші водяться, й кімнату маю, але все одно серце крається, Карповичу, ой як додому хочеться… А там четвертак дадуть, а мені вже п'ятдесят три… Коли ж я вийду? Отож бо й воно…

— У нас четвертак тепер не дають. П'ятнадцять.

— Ну п'ятнадцять. Теж не місяць. Шістдесят вісім буде, поки одбабахаю. Кому я старий потрібен? Знову ж таки й для сім'ї ганьба, в мене брати й сестри в Пряниках, мабуть, живуть… Так — «без вісті пропав», а коли повернуся, тоді що? До Сибіру поженуть, а в чому вони винні? Я сам-один винуватий, тому із злодіями у більярд ганяю…

— Чуєш, ти мені прізвище безпалого скажи.

— Не налягай. Поки я з ним не поговорю, прізвища не скажу. Думаєш, у Вологді Пряники є? Так я тобі й назву своє село… Навчені ми гірким досвідом, Карповичу. Життя пошарпало, навіть самому собі не віриш… Приходь сюди через тиждень, може, він і погодиться, а закладати його не буду, нас тут раз, два — та й усі, русак русака береже, хоч душу по-нашому можна одвести… Безпалий — як ти кажеш — хмура душа, від усіх тікав, самітникує… Може, ще вріжемо?

Директор кримінальної поліції генерал Стау одержав від директора бару «Гонконг» містера Чу-Ну запис бесід іноземців — профілактичний захід, чого на світі не буває, — доводиться навіть обладнувати вертепи технікою.

Стау подзвонив Джону Глеббу.

— Джон, тебе не цікавить росіянин, який працює в готелі?

— Коли б він працював у Міністерстві закордонних справ, це мене зацікавило б, — відповів Глебб. — Вони ж тут лакеї, вище не піднялись, а від лакея ніякого пуття, Стау. Як його прізвище?

— Я не з'ясував до розмови з тобою. Безпалий, більше нічого невідомо, працює, здається, в «Хілтоні».

— Гаразд, завтра зустрінемось, подумаємо…

— А говорив про нього садівник російського посольства.

— Он як? Це вже цікаво. Про що ж він говорив?

— Безпалого сестра розшукує, садівник сказав, що по радіо була передача.

— Цілком можливо, у них є така передача…

— А з садівником у хазяїна китайського ресторану, дислокованого сюди з Нью-Йорка, був якийсь Славін. Я про всяк випадок поцікавився ним, він живе в готелі «Хілтон».

— У «Хілтоні»? — трохи помовчавши, перепитав Глебб. — Що ж, спасибі, Стау. Післязавтра я подзвоню тобі.

… Опинившись у кондиціонованому вестибюлі «Хілтона», Славін відчув, як він спітнів, — сорочка була мокра, обличчя після пляжних прогулянок пашіло вогнем, навіть крем не допоміг.

Він підійшов до портьє, попросив ключ од свого номера, купив усі газети і попрямував до ліфта. Але його хтось гукнув. Він обернувся: коло бару стояв огрядний, неохайно одягнений чоловік, а поруч з ним усмішливий — сама приязнь, худорлявий, сивоволосий, напрочуд вродливий Джон Глебб.

— Хелло, Іване! — знову покликав чоловік, хлюпнувши пивом на сорочку кольору хакі. — Невже ви не впізнали мене, старина?!

… Надвечір підрозділ Коновалова, який вивчав тих розвідників ЦРУ, котрих виявила контррозвідка, встановив, що минулої ночі другий секретар посольства Лунс виїхав з будинку на Ленінському проспекті й, збивши зі сліду чекістів, що мчали за ним, одірвався від спостереження о 23.40, звернувши з Можайського шосе у Парк Перемоги.

— В парку Лунс поїхав по вузенькому шосе, — доповідав Коновалов, — спинився на кілька секунд, вийшов з машини, вдарив ногою по балону, закурив і поїхав. У контакт ні з ким не вступав. Звідти, з Парку Перемоги, на дуже великій швидкості помчав у посольство, пробув там до третьої години ранку, повернувся додому — знову ж таки через Парк Перемоги, тільки вже не гальмував і не зупинявся. Але цього разу з парку вийшов чоловік, що сидів під дощем на лавочці, — саме там, до. проїжджав Лунс. Автобуси й тролейбуси вже не ходили, тому чоловік цей подався додому пішки. Живе він на вулиці 1812 року, Шебеко Роман Григорович, генерал-лейтенант у відставці…