— Я їду шаргінські поставки взаконювати.

— Знаєте Леопольда?

— Тільки прізвище…

— Свята людина. Мцирі. Я чому спитав, від кого їдете… Подумав, може, посприяєте: на півжигуля назбирав грошей, а треба ж на другу половину заробити. Я ще років на два поїхав би попрацювати за кордон. Леопольд обіцяє, але, знаєте, людина він маленька, всього лише економіст, а по вашому обличчю видно, що вагу маєте.

— Тобто як?

— А цього не поясниш, це тільки відчути можна.

— Давно повернулися з відрядження?

— Недавно.

— Країна цікава?

— Нічого собі. Там що добре? Можна радіоапаратуру за зниженими цінами купити, прямо з Гонконгу. Текстиль непоганий. Взуття, правда, нікудишнє. Кажуть, в Іспанії взуття дешеве, за десять баків[3], кажуть, можна класні баретки взяти. — Парамонов закрив капот. — Все, можете спокійно їздити, але бошівські проводи все-таки купіть, горя не знатимете.

— Спасибі за пораду. У вас тут води холодної немає?

— В буфеті мінеральна.

— А яка? Мені тільки «Слов'янівську» можна, в мене виразка шлунка.

— А біс його знає, яка в них є. Яку завезуть. Олечці вітання передайте, нехай тільки не дуже ганяє, аж надто відчайдушно вона їздить…

— Передам. Ви її вчили їздити?

— Ні.

— Чоловік?

— Вів був проти. Дуже боявся, що вона попаде в аварію, там ганяють машини на страшній швидкості, не то що в нас.

Константинов витяг з портфеля пляшку джину й подав Парамонову:

— Спасибі, Михайле Михайловичу.

— Та що ви, — відповів той, але пляшку, озирнувшись, узяв.

— Я, по-моєму, з Зотовим зустрічався, — сказав Константинов, сідаючи в машину. — Він трохи накульгує, здається?

— Еге ж.

— Хороший чоловік?

— Паскудний. Правильно Ольга зробила, що покинула його.

— Чому?

— Зануда. Те йому не так, це не так. Я його машину останнім часом відмовлявся ремонтувати. Прискіпується до всього, перевіряє, ніби з пройдисвітом має справу: принюхується, як автоінспектор. Воно так буває: декому ця горілка заважає, один божеволіє від склянки горілки, а в другого очі веселішими стають та й робота йде на лад.

— Він сам, по-моєму, добряче випиває.

— Ні, не треба казати чого немає, він не п'є, може одну чарчину вихилити. Правда, може й літр видудлити, але по ньому не видно, наче й у вічі не бачив, і не на радість це йому: в колонії таємниць нема, все одне про одного знають…

— Невже все? — хмикнув Константинов і увімкнув запалювання. — Все одне про одного знати не можуть. Людина сама про себе не все до кінця знає. Спасибі ще раз, до зустрічі.

Славін усе зрозумів, коли троє поліцейських пройшли повз нього в супроводі портьє й відчинили двері тієї кімнати, де працював Белью: кімната без вікна, над головою — труба кондиціонера, душно: на верстаку закріплено лещата, інструмент розкладено на шкіряному фартусі, причому розкладено так, що відразу можна здогадатися — росіянин працював: безлад був незвичайний, натхненний, можна сказати, так тільки наш робітник старається, забуваючи про час, про все на світі; потім похопиться, гляне на годинник — пізно вже, кине все, як є; німець або ж американець складе інструмент за п'ять хвилин до кінця роботи, в нього годинник у мозок вмонтовано, зайвої хвилинки не змарнує, вона, як долар, має ціну.

— Де ж ваш умілець? — спитав Славін у портьє. — Мені сказали, що тільки він може допомогти мені полагодити ракетку…

— Умільця вбили, — відповів той, але один з поліцейських так глипнув на нього, що портьє, ніяково кашлянувши, одвернувся від Славіна, одійшов у куток, підсунув табуретку й сів.

— Встаньте, — сказав той самий поліцейський, — і нічого не чіпайте руками.

Славін пішов до себе в номер, відчинив балкон, сів у шезлонг, з хрускотом потягся.

«А я тебе недооцінив, Глебб, — подумав він. — Ти вдарив мене. Сильно вдарив. Але цим ударом ти підтвердив, що ви завербували в номері когось із наших, тепер це вже безперечно. Виходить, Белью писав правду. Тепер ніхто не може тицьнути пальцем в одну з тих фотографій, які лежать у мене в кишені.

Славін спалив у ванній фотографії, які взяв уночі в посольстві, попіл розтер у руках, злив водою, попирскав спреєм, щоб не пахло горілим папером, повернувся на балкон.

«Потрібна точна, вивірена дезінформація, — зрозумів нарешті Славін. — Я повинен заспокоїти Глебба, бо інакше я не виконаю завдання, все піде нанівець, ми не знайдемо шпигуна. І в цьому мені може допомогти лише одна людина — Дік. Я повинен — через нього — запевнити Глебба, що пішов я в ресторан минулої ночі зовсім випадково, просто це була п'яна безглузда випадковість. Белью я не бачив, просто не міг бачити. Я повинен переконати його, що він даремно злякався мене. Я зможу це зробити, коли відкрию Полу частину правди. А він зрозуміє, що Глебб — з ЦРУ, це теж мені стане колись у пригоді».

В барі майже нікого не було. Пол Дік прийшов похмурий, брезклий, руки в нього трусились.

— Алкоголізм — хвороба соціальна, Іване, — зітхнув він. — Принаймні ця версія дозволяє мені пити з самого ранку. Ви щось хильнете?

— Каву. Хочу поганяти на корті… Послухайте, а чому ви мене називаєте Іваном?

— Для мене всі росіяни Івани. Це ж чудово, коли націю визначають іменами. Нас, наприклад, Джоном не називають, а жаль.

— Чому?

— А тому що ми йдемо врізнобіч, кожний за себе, у нас нема єдиної спрямованості. Ви ж моноліт, як вам скажуть, так і робите.

— Толстого перечитайте, Пол, Достоєвського… Не треба вважати націю отарою баранів, яка німо виконує наказ. Читайте російську літературу.

— Література все бреше. Вона напускає туману. Коли почитаєш Діккенса, то виходить, що британці найсентиментальніша нація. А вони сипаїв у цей час з гармат розстрілювали. Мопассан писав правду про французів: пригадуєте, як один братик другому руку відрубав, аби тільки сітку зберегти, рибальську сітку. А ми: «Французька легкість, французька легкість!» Вони ж наймеркантильніші люди на землі, ці французи. А Гете з його «стражданнями Вертера»? В Майданеку його співвітчизники людей палили…

Пол обернувся до офіціанта, що стояв у нього за спиною, ледь зігнувшись, і замовив:

— «Владі мері» — мені, каву — джентльменові.

Офіціант, уклонившись, відійшов; Пол Дік закурив, зайшовся кашлем, на очах виступили сльози, обличчя стало багряним.

— Навіщо ви губите себе, Пол? — запитав Славін.

— А я вже загинув, Іване. Це я так собі тішусь на прощання.

— Не поспішайте гинути. Ще рано. Життя неймовірно цікаве…

— Е… Знаєте, чому загинув Стейнбек? Його ж зі світу Хемінгуей зжив. Так, так. Він страшенно заздрив Хемінгуею: не в літературі — в житті. Він і у В'єтнам поліз, щоб хоч якось поквитатися з Ерні: лаври воєнного кореспондента спати йому не давали, нема тепер Іспанії, нема республіканців, то хоч в Азію, але туди, де стріляють, де хоч трохи можна потішити себе небезпекою. І мене теж згубила заздрість, я всім заздрив, розумієте? А це спопеляє…

— Хочете, запропоную сюжет?

— Хочу.

— Дайте слово, що не продасте мене.

Офіціант приніс склянку горілки з томатним соком і каву. Пол Дік випив, і зразу ж лоб його змокрів.

— А тепер я можу з вами розмовляти. Синку, принеси мені ще одну склянку, тільки хай покладуть більше льоду… Ну, даю слово.

— Сьогодні вночі через мене вбили людину.

— Ідіть ви під три чорти.

— Далеко йти.

— Ну, розкажіть, як це сталося?

— Пригадуєте, я вчора ходив до ресторану? Хотів почастувати вас коктейлем по-російському?