Коли молодший лейтенант Жванов «прийняв» Парамонова, той уже встиг перевіритись, подивився на вітрини продмагу, чи немає кого, хто міг би йти за ним слідом, і шмигнув до Цизіна, в «Мінеральні води».

Жванов знав уже, що Парамонов не затримується біля прилавка, він увійшов зразу ж за ним і побачив, що Цизін наливає в склянку з пляшки воду «Вітаутас», але, наливши, не поставив її коло себе, а сховав у холодильник.

Парамонов випив воду одним духом, обличчя його на якусь мить завмерло, потім густо почервоніло, і, поклавши на тарілку п'ять копійок, він вийшов з крамниці.

Жванов встиг схопити склянку, хоч Цизін намагався забрати її перший, понюхав — тхнуло сивухою.

— Дай пляшку, — сказав Жванов. — Дай, не гріши.

Цизін вийняв з кишені п'ятдесят карбованців, простяг Жванову:

— Не занапащай життя мого, іроде.

— Ти чого мені тичеш?! Ти чого тичеш мені?! — розлютився Жванов. — Ти мені налий, я тобі — що, гад продажний?!

— Та підожди ти, не репетуй, — зашепотів Цизін. — Буквально, я ж думав, що ти звідти… Зараз наллю, керя, від душі наллю…

Він дістав пляшку з холодильника, та, коли відкоркував її, пляшка вислизнула в нього з рук і розбилась, він зразу ж узяв другу, але й цю завбачливо розбив над мийкою і тут же перейшов у атаку:

— Що тобі треба?! Що налити?! Ти думав, я горілкою торгую, еге?! Ану докажи! За наклеп, знаєш, як припечу!

Цизін, не вгаваючи, кричав, коли до крамниці ввійшли три бабусі.

— Гроші вимагав! Говорив, буквально, горілки налий, а де в мене горілка! Провокувати себе не дозволю! За новою конституцією за це під суд віддають! Ач, як вирядився, ще й бороду відпустив, цинік!

Дружина Парамонова, коли до неї приїхав полковник Гмиря, вислухала його, зітхнула й відповіла тихо, ледве чутно:

— Я вас не зовсім розумію. З ним трапилося щось?

— Ні, з ним нічого не трапилось, але краще буде — і для нього, й для вас, — якщо ви розкажете правду.

— Ну, буває, вип'є чарку, — ще тихше мовила жінка, і якась дивна гримаса скривила її брезкле, хворобливе обличчя, — на свято чи в день народження…

Гмиря відкинувся на спинку стільця, оглянув кімнату, аскетично-чисту, стіл відполіровано до блиску, диван-ліжко застелено білим покривалом, яскраві герані на підвіконні, він зітхнув, згадавши про щось своє, і сказав:

— Ви пробачте, але неправди мені не кажіть. Це ви даремно. Бо алкоголік не той, що на лаві спить, а той, хто щодня перед обідом і перед вечерею бере склянку горілки. А згодом починає пити й перед сніданком. А нещасній жінці, особливо коли доводилось працювати за кордоном, треба із шкури лізти, годувати сім'ю макаронами, пухнути самій, аби тільки ніхто не дізнався про горе, тільки б скандалу не було. Де система «Соні», яку ви привезли? Він же її продав, за дві тисячі продав, бо на горілку не вистачає. Де кіноапарат? Теж у комісійний відніс. Теж на горілку, Клав-діє Микитівно, хіба це неправда? Де гроші на «Жигулі»? Він їх за півроку протринькав: акуратно, без скандалів, посімейному: півлітра щодня, а це — п'ять карбованців, а в суботу і в неділю — десять, а зарплата — сто вісімдесят, і дружина не працює, та ще й дочці треба допомагати пай виплачувати, — хіба не так?

І жінка заплакала. Вона плакала беззвучно, жалібно, якась невідповідність була у її огрядній постаті й дитячих невтішних сльозах, які вона навіть не витирала, — мабуть, звикла вже плакати.

— Жлоб проклятий, — шепотіла вона, — алкаш, щоб він подавився своєю горілкою, нема на нього погибелі! Кожного дня, кожного божого дня… Якби тільки п'ять карбованців! Ми могли б машину купити, а як мріяли на південь усією родиною поїхати, коли Мариночка з нами жила, через нього й замін; вийшла, дівчинка ще зовсім, а тепер поневіряється в чужій сім'ї. П'ять карбованців він удень пропиває, та ввечері ще стільки ж, а в суботу та в неділю, коли не йде на халтуру, то й двадцятку, з раннього ранку, а я — мовчу… Казала ж йому, деспотові, все одно дізнаються, до добра не доп'єшся, нікуди більше не випустять. А що ж сталося?

— Поки що нічого. Ви з ним були, коли він до поліції потрапив?

Жінка сплеснула руками.

— Де?! До якої ще поліції?!

— У Луїсбурзі, незадовго перед від'їздом…

— Це коли вночі додому не прийшов? Ще грошей тоді напозичався, еге ж?

— У кого він гроші брав?

— У Євсюкових брав, ще в когось, казав, на подарунки, на сувеніри, на ці сувеніри потім за півціни магнітофон продав, а мені ще дорікав, коли, бувало, овочі куплю.

— Він з Шаргіним у Луїсбурзі познайомився?

— Кучерявий такий? Напахчений? Там. Усе возив його на машині, до фірмачів возив, на пляж. Теж хороший хлюст, усім у вічі «тра-ля-ля», а тільки одвернешся — помиями обіллє…

— Покажіть мені ваш фотоапарат, Клавдіє Микитівно…

— Та він же і його сплавив у комісійний, а який був апарат!

— А маленького апаратика не було?

— «Мінокса»? Ні, не взяли, до нього у нас плівки нема, тому ми й не купили…

— Коли він почав пити?

— Коли завгаром призначили, — впевнено сказала жінка. — Колись, як був механіком і самому треба було крутитись, то й не пив, а як змінив спецівку на синій халат, як унадились до нього клієнти — тоді й почалося. То з одним, то з другим. Але він чесний, ви не подумайте чогось, він зайвого не візьме, він скоріше своє віддасть, ніж іншого скривдить.

— А коли він став погано бачити?

— Отоді й зір собі зіпсував. Пив без закуски, а вона ж, проклятуща, пече всередині: в того виразка, в того гіпертонія, а мого дурня по очах шмагонуло. І так він це приховував, так приховував! «Усе, — казав, — якщо про це дізнаються, кінець кар'єрі, сліпого за кордон не пустять». Нарешті лінзи поставив, тепер, каже, комісія не страшна, тепер пропустять… Ну й почав з радощів гуляти…

— Ви зверталися до лікаря?

— А де ж це я до лікаря звернулася б? — раптом розсердилась жінка. — Може, в посольстві? Скажу, мовляв, чоловік мій п'яниця, так? То мене з першим літаком і відправлять. Ще й сюди на роботу напишуть — спробуй потім відмийся. Коли б можна було тихенько, умовила б, а так — мовчи та жди.

— А чого ждати?

— Може, хвороба його скрутить: виразка шлунка або нирки. Сидоров он допився, що йому нирку вирізали, то зараз у сім'ї таке щастя настало. Ні краплі в рот не бере, і садову ділянку одержали, і дружині єнотову шубу справили, й квартиру он купують трикімнатну в Чертанові… Ех, та що там казати — страху тепер у людях немає, тому й п'ють. Та й живуть усі в достатках, хоч як працюй — менше ніж півтораста не платять… А коли ми були молодими, як було?

— Тоді справді було інакше, — погодився Гмиря. — А де приймач? Приймач же він купив…

— Уже продав! Наш приймач що завгодно брав; купили за півціни, мій фірмачу якийсь там карбюратор поставив, він уміє щось там таке ставити, що бензин економить, ну, фірмач і віддав задарма, такий був приймач, такий приймач…

— А кому він ще такі карбюратори ставив, Клавдіє Микитівно? Глебб, американський фірмач, не просив його про це?

— Та коли б і попросив — мій американців за верству обходить, нам же пояснили, які у них люди є, не дай боже — провокація, а вона страшніша за горілку, хіба ми не знаємо…

— В даному випадку горілка страшніша, — сказав Гмиря й підвівся, — набагато страшніша, це ви вже повірю мені…

— Здрастуйте, моє прізвище Проскурін, ім'я Михайло Іванович, звання — підполковник. Мені хотілося б поговорити з вами про той час, коли ви працювали в Луїсбурзі.

— Будь ласка, Іване Михайловичу, — заметушився Парамонов.

— Михайло Іванович, але якщо вам зручніше величати мене так, я не ображатимусь.

— Пробачте, я завжди плутаю імена.

— Ну це не найстрашніша біда… Скажіть, ви там зустрічалися з американським бізнесменом Глеббом?