— У Галі Потапенко, це наша подруга… У… та ні, мабуть, усе.

— У Вінтер студенти в інституті були, Раїсо Ісмаїлівно?

— Ви дуже жорстоко сказали: «У Вінтер»… Вона для мене була й залишається Олечкою… Що ж до аспірантів, то, по-моєму, кожен, хто готується до докторської, повинен мати учнів.

— Це я знаю…

— Що, кінчали аспірантуру?

— Ні, в мене є аспіранти. Я, з вашого дозволу, доктор юриспруденції.

— А я й не подумала б!

— Чому?

— Не знаю.

… Галина Іванівна Потапенко працювала старшим економістом «Росавтотехобслуговування». Телефон на її столі дзвонив без упину. Константинов кілька разів намагався розпочати розмову, але нічого путнього з цього не вийшло. Він ненароком зиркнув на годинник: минуло вже п'ять хвилин, як він сидів тут, а Потапенко все ще говорила про будівництво бази в Бронницях, просять встигнути до Олімпіади, — сервіс по всіх дорогах Російської Федерації, десятки тисяч машин з-за кордону, треба бути у всеозброєнні…

— Галино Іванівно, — шепнув Константинов, — я поспішаю…

Жінка кивнула, прикрила рукою мембрану:

— Зараз вийдемо в коридор, одну хвилинку підождіть…

Константинов вирішив не викликати Потапенко до КДБ; по-перше, він вважав, що жінка може розгубитися, недарма ж хороший лікар завжди сам робить візит; хворому й стіни вдома помагають, він хазяїн, розкутий; по-друге, вважав Константинов, у нього не було особливих підстав для допиту, та й не його це справа, а слідства.

— Що ж, ходімо покуримо, — сказала Потапенко, поклавши трубку, — тут життя не буде.

У коридорі вони примостились на диванчику, біля вікна; Потапенко закурила радянське «Мальборо», обхопила коліно лівою рукою (так завжди жінки сидять на пляжі, причому ті жінки, які добре плавають), обернулася до Константинова:

— Рая мені дзвонила, Костянтине Івановичу. Вона просила допомогти, я готова: зразу ж даю вам слово честі.

— Спасибі. Ви, напевно, в курсі того, що мене цікавить?

— Так. Дивно все це…

— Що саме? Чому дивно?

— Розумієте, Оля приїхала до мене, очі хворі, бліда, змучена, я її ніколи не бачила такою… Навіть не знаю, чи зручно про це говорити… Словом, вона попросила мене оцінити сережки. Діамант із смарагдом, дуже гарні…

— Чому сама не пішла до ювеліра?

— Бо місяць тому я сестрі, коли вона виходила замін? купила сережки й оцінювати їх їздила до Григорія Марковича, є один старий ювелір, ще за царя працював.

— Можна було просто спитати його адресу.

— Він не прийме. Він же не працює, на пенсії, приймає тільки тих, з ким знайомий, вони такі недовірливі, ці старі ювеліри… Але що цікаво, там, у коробочці, під сап'яном, лежала записка: «Сережки від Серьожки». Отже, це Дубов їй подарував.

— Коли це було?

— Після того як вони від Раї приїхали, години через три. Оля залишила сережки, сказала, що перед літаком зайде й забере, і от…

— Де ці сережки?

— В мене… Я збиралася поїхати до її батька… Але це нелегко, кажуть, старому дуже кепсько, ледве дихає…

— Ольга вам нічого не розповідала?

— Що саме?

— Ну, чому в неї поганий вигляд? Навіщо їй треба було оцінювати подарунок від друга?

— Є речі, про які не розповідають, Костянтине Івановичу, навіть подругам.

— А ми, чоловіки, друзям, справжнім друзям, розповідаємо все.

— За це ми вас і любимо. Так от, Григорій Маркович оцінив ці сережки. Вони коштують п'ять чи сім тисяч карбованців. Причому, він гадає, що вони не нашого виробництва.

— А якого?

— Йому здається, що це бельгійська робота; діамант, вважає він, африканський, адже колись бельгійці володіли алмазними копальнями…

— Ви з Дубовим тож дружите?

— Як вам сказати… Я, признатись, не дуже йому симпатизую; хоч він і розумний, і, Оля говорила, талановитий, і не п'є, а все одно не лежить у мене до нього душа.

— Чому?

— Не знаю. Не лежить, та й годі. Я й на помилки не пішла, знала, що буде вистава, а я цього терпіти не можу: своє в собі треба берегти…

— Куди Оля від вас поїхала?

— Не знаю… Вона кудись дзвонила, цікавилась якимись проспектами, довідниками… Не пригадую, здається, вона називала ім'я Льва.

Проскурін вислухав Константинова, відкрив папку, погортав сторінки:

— Тільки один її знайомий має ім'я Лев.

Константинов посміхнувся:

— Кумедно ви якось сказали цю фразу. Наче переклали з англійської. Яке прізвище в цього Льва?

— Лукін. Лев Васильович Лукін.

— Попрошу вас зустрітися з ним. Зразу ж. Домовились? І от іще… Вимальовується Дубов, дивно вимальовується… Де він?

— Я розшукував його, Костянтине Івановичу, але він як у воду впав.

— Теж помер? — посміхнувся Константинов. — До вечора знайдіть.

— Товаришу Лукін, моє прізвище Проскурін, я з КДБ. Здрастуйте.

Лукін запросив Проскуріна в квартиру: стелажі у великій кімнаті були заставлені книгами, словниками, довідниками — Лукін працював у міжнародному відділі Бюро технічної інформації.

— Не звертайте уваги на розгардіяш, — сказав він, — це безладдя лише здається безладдям. Я до ваших послуг, товаришу Проскурін.

— Спасибі. Я маю до вас запитання.

— Будь ласка.

— Так от, товаришу Лукін, мені треба знати, про що вас питала Ольга Вікторівна Вінтер останнього разу?

— Оля попросила в мене проспект готелів «Хілтон». А в чому справа?

— Товаришу Лукін, запитання ставитиму я.

— Будь ласка.

— Що це за проспект?

— В ньому опис готелів, ресторанів, барів, вартість номерів, адреси, телефони, телекси.

— Звідки ви привезли цей проспект?

— По-моєму, з Італії. Чи з Великобританії. Здається, з Лондона, так, саме з Лондона.

— Ви не пригадуєте, там є опис готелю «Хілтон» в Луїсбурзі?

— Звичайно. Ольгу, по-моєму, цікавив саме цей готель.

— Чому?

— Не знаю. Вона переглянула довідник, зупинилась якраз на тій сторінці, де був луїсбурзький «Хілтон», загнула цю сторінку, потім розгладила, вона знала, як я ставлюсь до книжок…

— А де цей довідник?

— Оля забрала його з собою.

— Обіцяла повернути?

— Обіцяла. Я на поминках бачив цей довідник у Сергія в кімнаті.

— Вона зразу попросила саме цей довідник чи спершу розмовляла з вами про щось?

— Ні. Вона ще на порозі сказала: «Лев, дай проспект по «Хілтону». Ну я й дав. А що сталося, товаришу Проскурін?

— Ви не помітили нічого дивного в поведінці Вінтер?

— Кого? Ах, Олі? Ні. Тільки у неї був вигляд поганий, наче після безсонної ночі, а так нічого дивного я не помітив…

З ювеліром Абрамовим працював Коновалов. Коновалов замислено дивився на блискучу лисину ювеліра, який писав висновок, старанно виводячи кожну літеру:

— А чому саме «Кук і сини», Гнате Васильовичу? — перечитавши висновок Абрамова ще раз, спитав полковник Коновалов. — Помилки бути не може?

— Ювеліри помиляються, як і сапери, лише один раз у житті. Камінь сльозиться, відлив голубий, грані ручної шліфовки з невеликим машинним втручанням — хто ж, як не Кук, зробить таке? Це ми не бережемо клієнта і не думаємо про спадкоємність симпатій, а їм інакше не можна, вони живуть ринком, а не зборами політосвіти, будь ласка, не гнівайтесь за мою зухвалість, але я звик казати те, що думаю, — особливо після рішень історичного двадцятого з'їзду більшовиків.