«Навпроти мене сидить високий негр. Він гарний своєю незвичайною красою: така врода висвічує обличчя в ті хвилини, коли людина після довгих роздумів, незважаючи на смертельну загрозу, прийняла рішення — безповоротне, на все життя.

Звуть мого співрозмовника Октавіо Гувейта; до вчорашнього дня він був у бандах Огано; сьогодні вночі під кулеметним вогнем з обох боків перебіг кордон.

— Розумієте, — каже він, — я просто не міг там більше лишатись, не міг, та й годі. Я, як і багато африканців, не |вмію читати й писати. Мабуть, тому всі ми так любимо казки. В селі ми сідали круг вогнища, і старі люди розповідали нам казки, і для нас, молодих, це було найбільше свято. Слово — як танок: ми виявляємо себе в танці та в пісні, а пісня ж — це слово. Коли до нас прийшли агітатори Огано й почали розповідати, як у містах замість колишніх білих з'явилися нові білі з Росії, ми, звичайно, стали лаятись, хоча тепер я розумію, що є різні білі. Коли я прийшов до Огано, то побачив особливих білих, правда, їх не дуже нам показують. Вони живуть в окремому таборі, далеко від нас, там багато стариків, кремезних стариків, років по п'ятдесят, які кумедно вітаються один з одним: піднімають праву руку і вигукують два слова; «зіг Гітлер» вони вигукують, а ми ж чули, хто такий Гітлер, нам розповідали партизани Грісо, коли проходили через село в час війни за незалежність.

Але я про все це потім став думати, як офіцери вивели нас уночі на дорогу і ми розстріляли транспорт вантажних машин. Охорону ми закололи, а ящики розбили, і тоді один наш солдат, він старий, йому сорок п'ять років, і він закінчив два класи в місіонерів, сказав, що на ящиках було написано: «вакцина», а вакцина — це ліки, а нам же казали, що там, у ящиках, сидять росіяни із зброєю, які хочуть вдертися в села й забрати наших жінок. Хтось доніс офіцерові про те, що старий базікав перед молодими про вакцину, і його розстріляли й пояснили нам, що він був шпигуном, а який він шпигун, він же з сусіднього села! У нього там є мати, дружина і п'ятеро дітей, хіба такі люди можуть бути шпигунами?!

… Октавіо Гувейта раз по раз притискує до фіолетових дужих грудей величезні кулаки, в очах у нього сльози.

— А потім, — веде далі Октавіо, — офіцери відібрали найсильніших серед нас; вони примусили танцювати паш танок навколо списа, а цей танок треба виконувати голим, так угодно богам, і вони вибирали спритних і сильних; нас одвели в інший табір, де живуть люди Зеппа, це в них головний командир, він до них часто прилітає, і там стояли чучела солдатів у формі армії Джорджа Грісо. Нам сказали, що німці вчитимуть нас «тихого бою» з ворогами. І вони стали показувати нам, як треба стрибати на людину ззаду, як перерізати їй горло, виколювати очі й ламати хребет.

Про нас кажуть, що ми жорстокі, — це ж неправда! Звичайно, ми любимо страшні танці, ми любимо пісні про війну, нашим предкам довелося багато воювати, щоб зберегти життя нащадкам, але ніколи я не міг уявити, що старі люди, ці самі наці Зеппа, їх так усі в нас називають, можуть реготати й веселитися, зловивши в капкан козу, здираючи з неї шкуру. З живої… Вони її не вбили — зв'язали й стали знімати шкуру, а вона кричала, боже, як страшно вона кричала, я й досі чую цей страшний крик…

Гувейта закурює; затягується він тяжко, з хрипом, надсадно кашляє, він весь здригається — видно, що хлопець ніколи ще не тримав у руках сигарети.

— А Маріо Огано?! Нам казали, що він — «вождь нації», що він поділяє з нами весь тягар життя в джунглях. Я бачив, як він заходив у свій маленький намет, де лежить у нього солдатська ковдра на пальмовому листі, але ж пізніше, коли гасили факели, він перебирався в заборонену зону, де живуть радники, туди приводили найвродливіших дівчат, яких уже потім ніхто ніколи не бачив; кажуть, що їх — після нього — віддають охоронцям, а ті, потішившись, тих дівчат топлять у річці, щоб не було свідків.

І тоді я з жахом подумав: «Хіба такі люди можуть боротися за свободу? Хіба дикі звірі можуть стати ягнятами?»

… А вчора нас підняли по тривозі й повели на дорогу. Там ішов ще один транспорт з російськими вантажами. Нам сказали, що в ящиках — бомби й автомати і ми повинні знищити все це, щоб не дати армії Грісо. Я в ту ніч уже не стріляв. Але бачив, як стріляли й різали наші хлопчиська, які пройшли школу в наці Зеппа. Я бачив своїми очима, як дівчина-перекладачка, коли вони схопили її, кричала: «Це ж усе для ваших дітей! Це ж для ваших дітей!»

Усіх водіїв закололи, дівчину зґвалтували, а потім прошили автоматними чергами, а коли розбили ящики, то всі побачили, що там — рулони ситцю, дитячі колиски — в них кладуть немовлят, які ще не вміють ходити; набори для лікарів… І я сказав собі в ту ніч: «Все, я втечу звідси». І я втік, хоча знав, ще в мене мало шансів пробитися крізь пости, бо їх тепер дуже багато вздовж кордону. Офіцери говорили нам: «Найближчими днями ми почнемо виступ, щоб покінчити з Грісо». Так от, я хочу. бути на цій стороні, і якщо мені довірять зброю, я стрілятиму в тих, хто «несе нам свободу», бо свобода не може бути кривавою, коли вбивають жінок і сміються, здираючи шкуру з живої кози.

Октавіо Гувейта замовк, руки його мляво опустились.

— Коли я напишу про перебіжчика, — сказав я, — не називаючи його імені, мені не повірять, Октавіо. Ви згодні, щоб я назвав вас? Чи боїтесь?

— Ви думаєте про долю моїх рідних? — спитав Октавіо. — Якби вони знайшли їх, то, звичайно, всіх убили б. Але в мене є тільки брат і дідусь, а вони не часто бувають у селі, вони ловлять рибу й продають її в порту білим капітанам. Отже, ви можете назвати моє ім'я. І якщо хочете, сфотографуйте мене. Та й, крім того, страх не може бути вічним, і рано чи пізно людина позбувається страху. Я готовий вмерти за те, щоб жити вільним і не відчувати себе звіром, який ходить по землі затаївшись і в кожному бачить ворога.

… Західна преса твердить, що Огано не готує нападу.

Я хотів би, щоб свідчення Октавіо Гувейта із села Жувейра вписали до «чорної книги» про майбутню агресію.

Дмитро Степанов,

спеціальний кореспондент».