— Куди це він? — спитав лейтенант Дронов пошепки.

Константинов посміхнувся:

— Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?

— Треную обережність, товаришу генерал.

— Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…

— Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.

Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.

— Напевне, Коновалов, — сказав Константинов. — Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?

— Нічого не було, товаришу генерал.

— А де ж він тримає свою «Волгу»?

— У дворі, я ж на плані позначив.

— А взимку?

— Не знаю.

— Гараж у нього є?

— Я цього не з'ясував.

— А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?

— Перевірити ще раз?

— Не треба. Можна все зіпсувати — ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.

— Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі — й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».

Константинов витяг сигару, не поспішаючи зняв целофан, закурив.

— От ви добре сказали, — зауважив він, — «як орел у «Світі тварин». Говорите ви розковано, чудово, а як пишете документ — просто лягай і спи, еуноктин якийсь…

— Що? — не зрозумів Дронов.

— Снотворне, еуноктин зветься…

Знову голосно задзвонив телефон. Доповідали чітко й хутко:

— Лісник висадив Чорненьку, розвернувся й на великій швидкості поїхав назад. Іде по Садовому. Біля американського посольства загальмував. Увімкнув лівий поворот.

— Час треба засікти, — квапливо сказав Константинов, — другий номер.

— Добре.

— Перший, перший, куди він їде, на якій швидкості?

— Знову набрав швидкість. Зупиняється, різко гальмує…

— Ви проїжджайте! — не втримався Константинов, хоча добре знав, що люди Коновалова працюють бездоганно, Проскурін їх проінструктував дуже старанно: «Об'єкт надто обережний, краще втратити його, аніж виявити себе хоч трохи».

— Ми проїхали, — ображено відповіли йому, — він вийшов з машини.

— Відкрив капот, — почали передачу з другої машини. — Щось перевіряє, торгає проводи…

— Які, до речі, в нього проводи? — спитав Константинов лейтенанта. — Бошівські?

— Які? — по зрозумів Дронов.

— Різнокольорові — значить, бошівські.

— Так точно, різнокольорові, товаришу генерал.

«Слава богу, що відпав Парамонов. Якби не Гречаєв, довелося б обробляти й цю лінію, — подумав Константинов. — Жахлива ця штука — чіпляння. Взагалі правильно, від підозрілості, як форми захворювання, може врятувати лише гумор, помножений на знання. Мабуть, усе-таки не помножений, а той, що грунтується на знанні, так точніше».

— Лісник поїхав далі, звертає з Садового до СЕВу, паркується коло будинку.

(Рапорт про те, як поводився Дубов, піднімаючись по сходах, передадуть Константинову завтра вранці, передали б сьогодні, та не встигають передрукувати. Хоча передадуть негайно, коли станеться раптом щось екстраординарне, що вимагатиме прийняти рішення на місці).

Дубов зайшов до кімнати, ввімкнув світло, зупинився біля дверей.

«Таки справді вовк, — подумав Константинов. — Навіть гриф; ач, як дивиться — чи все на місці, чи не заходив хтось до нього».

— Що він узяв? — спитав Константинов: він не міг побачити, що саме взяв на підвіконні Дубов.

— Формою схоже на бляшанку з-під горошка, товаришу генерал.

— Чому не зафіксували в рапорті?

— Я не подумав про це… Трохи погнута бляшанка, порожня.

— А що, коли він у неї донесення вкладає?

— Таких бляшанок сотні валяються, покладеш у тайник — двірник в утиль здасть…

— Воно, звичайно, правильно, — погодився Константинов, — але дрібниць у нашому ділі нема. О котрій годині він загальмував біля американського посольства? Рівно о дванадцятій?

— Так точно, товаришу генерал…

— З'єднайте мене з Коноваловим, мені здається, він іде на зв'язок.

Полковник Коновалов, який стежив за виявленими співробітниками ЦРУ в посольстві США, відповів так, ніби за мить перед дзвінком Константинова ждав від нього сигналу:

— Ми чекаємо, товаришу Іванов, у нас усе в порядку.

— «Усе в порядку», це коли ніхто не виїхав ні з посольства, ні з їхнього житлового будинку.

— Саме про це я й кажу.

— Але, мені здається, може бути й непорядок — а втім, я хотів би помилитись.

— А я не хотів би.

— Нерви здали?

— Три тижні все-таки…

Раптом Дронов сказав:

— Товаришу генерал, я згадав: у нього в столі був один рахунок, начебто «ЖБК» чи «Автолюбитель», але теж ніби схоже на «БК».

— Нехай Никодимов завтра дізнається адресу. Чи є у Дубова бокс у гаражі… Принаймні у своїх знайомих він нічого свого зберігати не буде — гриф, одним словом…

Пронизливо задзвонив телефон.

— Іванов слухає, — відповів Константинов, ривком знявши трубку; він ще встиг подумати, що трубку зняв погано, непедагогічно, молоденький лейтенант напевно помітив це; чим складніша й напруженіша ситуація, тим спокійнішими мають бути слова, а ще більше поведінка керівника.

— З будинку на Ленінському проспекті виїхав Лунс, повернув на Кутузовський проспект, мимо університету, вниз.

— Не відходьте від апарата, — сказав Константинов і, притуливши трубку плечем до вуха, повільно розкурив згаслу сигару, хоча курити йому не хотілося, в роті пересохло. — Зараз ми спитаємо, куди йде Лісник.

По другому апарату відповіли не зразу:

— Нелегко вести, товаришу Іванов. Лісник сів на другий тролейбус, проїхав п'ять зупинок, коло «Панорами» встав, пройшов двадцять метрів і сів на вісімдесят дев'ятий автобус, перевіряється без упину.

— Шнурків не зав'язує?

— Ні, працює цілком професійно.

— Що в нього в руках?

— Згорнута газета.

— Порожня?

— Ні, щось у ній є. Лісник вийшов з автобуса, товаришу Іванов, перетнув Можайське шосе, заглиблюється у Парк Перемоги. Там безлюдно. Вести спостереження далі?

Константинов натиснув на кнопку другого апарата — зв'язок з Коноваловим.

— Як там у вас? Частіше доповідайте.

— Я ждав вашого виклику. Об'єкт на великій швидкості віддаляється од наших машин. Що робити?

— В якому напрямі йде?

— До Парку Перемоги.

Константинов подивився на Дронова — той чув голоси співробітників.

— Трясця його матері, — прошепотів Дронов. — Вовк, справжнісінький вовк, товаришу генерал…

— Ну що будемо робити? — замислено спитав Константинов.

— Як це що? Треба брати, — відповів зразу ж Дронов.

Константинов зітхнув, сказав у трубку — Коновалову:

— Нехай об'єкт їде собі. Блокуйте район, з'ясуйте місце й час виїзду.

Натиснув на кнопку другого апарата:

— Лісник не помітив людей?

— Взагалі глуха темрява, але жодного перехожого. А він іде, як вовк, перевіряється, вдає, що робить гімнастику, іноді починає бігти підтюпцем…

— Блокуйте всі виходи з парку, дивіться уважно — може пройти машина; де загальмує, зупиниться — фіксуйте…

— Добре, постараємося, товаришу Іванов. Включився Коновалов:

— Об'єкт на великій швидкості раптом повернув з шосе на вузьку дорогу, яка веде від Ближньої дачі до Тріумфальної арки; загальмував, перевірився; ми залишили його на шосе; здається, він ще раз повернув і на малій швидкості поїхав вузенькою дорогою. Парк блоковано.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: