«Здрастуй, рідний мій!

Я придумала філософську формулу, і вона чудова: лицемірство колишеться, як завіса, прикріплена між двома колосниками, а посередині тріумфуючий міщанин! Сусід Валерій Миколайович, зустрівши учора мене біля ліфта, спитав: «Нелегко молодій вродливій жінці завжди жити в самотині, чи свобода кохання гарантує її від цього почуття?» Я хотіла йому сказати, що він старий пошляк, але ти вчиш мене бути стриманою, і я відповіла йому як у парламенті.

Отак.

Як же мені без тебе трудно, Віталю! Не тому, що я слабка жіночка і мені потрібен чоловік з біцепсами, який захистив би мене, а тому, що мене зроблено з твого ребра, і я пишаюсь тим, що ти мій володар; світ, при всій його щедрості, досить-таки слабкий на таланти, а те, що ти талановитий, для мене цілком очевидно.

До речі, Ільїни купили дивовижне цуценя, йому тільки один місяць, але — уяви собі! — надвір проситься, скавчить біля порога, схоже на ведмедя, страх яке ласкаве. А що коли я куплю таке цуценятко до твого приїзду? Ти ж повернешся рано чи пізно, сподіваюсь?!

Так от, про талановитість. Знаєш, що я зрозуміла? Я зрозуміла ось що: жінку вабить до таланту його індивідуальність. А будь-яка індивідуальність — поза законом, і відчувати оте незвичайне для жінки дуже цікаво, про це красномовно свідчить факт перелюбства Єви, і якщо мені почнуть доводити, що Адам її до цього примусив, я буду голосно сміятись. Куди поїдемо відпочивати? У письменників відкрився будинок у Піцунді, бари працюють до дванадцятої, що, певна річ, неможливо, бо ті, хто відпочиває, мусять об одинадцятій спати міцним сном, готуючи себе до передачі «З добрим ранком»; номери розкішні, з лоджіями. Як це тобі? Я з радістю просвітила б когось з Літфонду до самої серцевини, але в них своя чудова поліклініка, отже, я не «дефіситна», думай ти. Чи поїдемо до рибалок? Але тоді я не зможу надіти довгої спідниці, а я пошила її з полотна, і вона б тобі дуже сподобалась.

Приїжджай швидше. Завтра піду до ворожки. Тут одна сліпа чудово гадає і лікує замовлянням вовчий лишай.

Отак.

А взагалі, по-моєму, серце людини не в силі вплинути на розум; серце — добріше. Я стала злою. Можна до всього звикнути: звикаєш курити, звикаєш приховувати позіхання, звикаєш вислухувати нісенітниці, звикаєш заспокоювати Лілю; не можна тільки звикнути до чекання.

А дехто може. Я з самого малку не могла — постійне, кляте нетерпіння. Мабуть, ти мене ледве терпиш, правда? Як добре любити жінку, спокійну, як теличку, і таку ж посидячу. А що? Коли є непосиди, як назвати їхню протилежність?

Ти взагалі розумієш, чому я канючу без упину? Я ж відволікаю тебе від твого діла, хочу, щоб ти на мене розізлився, тоді тобі краще думатиметься. Треба б сформулювати й захистити кандидатську «Теорія відвертання від ділових турбот подразником кохання». Мене тоді жінота розтерзає.

Про новини. Дзвонили Кост. Ів. і Ліда. Обоє аж надто весело говорили, який ти молодець, і що ти ось-ось повернешся, і що, мовляв, відрядження це, на відміну від інших, просто-таки прогулянка, я зразу ж подумала — втішають. І сказала їм про це. Кост. Ів. засміявся й відповів, що загалом так воно й є, але якихось серйозних підстав, щоб непокоїтись, нема.

Дзвонила Надя Степанова. Хоч вони й не живуть разом, але вона все-таки питала про Диму. Зі мною розмовляє сухо: я ж не жінка, а подруга, а їх, подруг цих, треба боятися — лихий приклад — людям заохота.

Я їй сказала, що ти зараз у від'їзді, і тому про Диму нічого не знаю, тільки в газетах читаю його кореспонденції. Листа від Дими посилаю тобі в цьому ж конверті, дуже хотілося відкрити його, та коли жінка хоч раз прочитає листа, адресованого мужчині, чи загляне в записну книжку, значить, любов кінчилась — почалася матата, треба розлучатись. Дивно, розлучаються, тільки коли люблять, коли ж любов кінчилась, починають прискіпуватись, розлучення не дають, скандалять і ходять скаржитися в громадські організації.

У нас поганюща погода: то холодно, то жарко, кладуть хворих з гіпертонічними кризами. Пригадуєш, Холодов радив сердечникам у місяці неспокійного сонця жити в підвалах? Може, він правильно радив?

Рідний мій, я бачила вчора, коли поверталася з клініки, як у сквері скублися голуби. Я ніколи не думала, що ці птахи вміють битися. Пікассо, символ миру і таке інше. Але потім я збагнула, що билися вони за любов. А хіба можна таку бійку вважати за бійку?

Будь ласка, якщо зможеш, купи мені книжку Айєрса про травматологію в дітей середнього віку. Дуже багато до нас привозять з переломами. А найбільше дівчаток. Випадають з вікон. Хазяєчки миють шибки, коли мами чи бабусі немає вдома, спочатку — за їхньою логікою це правильно — відкривають нижній шпінгалет — легко дотягтися, а потім, коли внизу помили, відкривають верхній і випадають з вікон. Раніш, як була я маленькою, до лікарні батьків не пускали, а тепер ми дозволяємо мамам та бабусям сидіти цілий день. Стаємо добрішими. Хоча з санітарками у нас кепсько. Йдуть прибиральницями, працюють у двох місцях, сто вісімдесят в руки, інакше й говорити не хочуть. Я, стошістдесятикарбованцевий рентгенолог, дивлюсь на них знизу вверх.

Отак.

Я дуже хотіла до твого приїзду замовити дубову раму в твій кабінет, таку, яка тобі подобається, але зрозуміла, що планета наша для розваг мало обладнана, сто разів правий Маяковський. Мені сказали, що замовлення можуть виконати через рік, у кращому випадку. Ну й чорт з ними, правда? Аби тільки ти скоріше повернувся, і ми з тобою були б разом хоча б у ту суботу і в неділю, коли ти прилетиш. А ще краще — ввечері в п'ятницю.

Я тебе цілую, любов моя.

Ірина».