Гавриков подивився на Константинова запитливо: чи називати своє прізвище.

— Старший лейтенант Гавриков, — допоміг йому Гмиря. — З контррозвідки.

— А де ж… — почав був Сидоренко, потім відступив у коридор, запросив до своєї кімнати, яка була більше схожа на житло жінки: багато гарного посуду і подушка накрита тюлем.

— Нам би хотілося, підполковнику, — сказав Константинов, — щоб ви допомогли товаришеві Гаврикову. Підказали, як Дубов ходив, вставав із стільця, закурював; може, запам'ятаєте якісь його характерні рухи… Характер, як і вік, визначається не тим, як людина їсть, лягає, йде, а тим, як сідає на стілець чи встає з нього.

— Вік — це правда, а характер — навряд… Серьожа дуже стежив за тим, як рухався, як говорив.

— Товаришу генерал, — тихо спитав Гавриков, — дозвольте мені подзвонити в госпіталь?

— Даруйте, Дмитре. Будь ласка.

Коли Гавриков вийшов у коридор, Сидоренко запитав:

— Ви заарештували Дубова?

— Так.

— І ви не можете показати оригінал дублерові?

Константинов розкурив сигару, пихнув голубим димом, відповів:

— Він покінчив життя самогубством при арешті, підполковнику, і про це, крім нас, знаєте тільки ви. Я не смію говорити вам неправди, розумієте? Просто не смію.

— Серьо… Дубов був дебеліший. Вам треба підгодувати дублера, — сказав Сидоренко. — А так — дуже схожий.

Гавриков повернувся, сів на краєчку стільця, спитав:

— Дозвольте закурити, товаришу генерал?

— Будь ласка, Дмитре. Як батько?

— Питає, де я…

— За чотири години повернетесь…

— Я готовий, товаришу генерал.

— Що з батьком? — спитав Сидоренко.

— Рак підшлункової… Я, мабуть, почну ходити, вставати, закурювати, а ви мене коригуйте, — сказав Гавриков.

— Закурював Серьо… закурював Дубов дуже цікаво, — сказав Сидоренко. — Він якось спритно викидав з пачки сигарету, притримував її пальцем, брав у рот — неодмінно в лівий куточок і робив дуже глибоку затяжку.

— Які сигарети він курив? — спитав Гмиря.

— «Аполло — Союз».

— Спробуй їх дістати, — відповів Гмиря на запитливий погляд Константинова. — Тільки в магазині «Берёзка».

— Значить, дістаньте там, — сказав Константинов. — І зробити це треба негайно.

Гмиря поїхав; Гавриков викинув сигарету з своєї пачки, затиснув у лівому куточку рота, прикурив, зробив глибоку затяжку.

— Схоже, — сказав Сидоренко. — Дуже схоже.

— Так курять шеріфи, — сказав Гавриков. — Ми грали таку манеру, коли були школярами. Він іще повинен був, коли підводився із стільця, впиратися долонями в коліна…

— Саме так, — сказав Сидоренко, — як же ви вгризлися в нього…

— Олю, здрастуйте, — сказав Константинов, пропускаючи дівчину до свого кабінету. — Знайомтеся, будь ласка.

Дівчина дивилася на Гаврикова зачудовано, але він був не в тіні, як там, у коридорі в Сидоренка, а сидів проти сонця, і вона — жіноче око натреноване — зразу побачила грим.

— Серьожа? — якось дивно сказала вона. — Ні, не Серьожа. Він ніколи не казав, що в нього є близнюк.

— У нього близнюка нема, Олю… Де, в якому місці, на якій вулиці у Дубова останнього разу заглух мотор, пригадаймо ще раз.

— Що? — дівчина, мабуть, не зрозуміла запитання, вона все ще дивилася на Гаврикова. — Про що ви?

— Ну, пригадуєте, ви казали, що в нього мотор глухнув, ви сідали на його місце, вмикали запалення, а він порпався в моторі, потім ви прогулювались.

— Так, правильно.

— Точно пам'ятаєте, що минулого вівторка ви «заглухли» на колонаді, біля Парку культури?

— Так, так, саме там! У нього, мабуть, двічі заглух мотор. Він ще тоді жартував: «Щоразу на одному й тому ж місці». А де Серьожа?

— Серьожу ми заарештували.

— Що?! — дівчина аж примружилась і схопилась руками за скроні.

— Він шпигун, цей Серьожа.

— Ні!

— Він вам про Ольгу Вінтер розповідав?

— Про кого? Хто це?

— Це жінка, яку він убив, коли вона здогадалась, хто він. І через день після її похорону запросив вас у бар. Так, так, там, у Піцунді. Я думаю, ви розумієте, що слів таких на вітер не кидають. Ми сподіваємося на вашу допомогу, Олю…

— Отже, минулого разу ви на мою допомогу не сподівались? Минулого разу ви мені не вірили, а зараз вирішили повірити?

— Якби ми вам не вірили, якби у нас були сумніви, я б не розмовляв з вами.

— Це добре, що ви мені вірите, — дівчина заговорила жорстоко, очі її звузились, стали холодними. — Я вам дуже вдячна за довіру. Але тільки я вам не вірю.

Константинов подивився на годинник: до виїзду на колонаду залишалася година, а Гаврикову ще треба було випробувати дубовську машину, права хлопець мав, але їздив тільки в автошколі, практики — ніякої.

— Що для цього треба, щоб ви повірили? — тихо запитав Гавриков.

— Нехай мені влаштують зустріч з Дубовим. І я сама запитаю його, і нехай він мені відповість. І тоді я виконаю будь-яке ваше прохання.

— Мені подобається ваша позиція, Олю, — сказав Константинов. — Ви правильно розлютились, за себе зараз боретесь, як мені здається, за своє почуття, хіба не так?

— Це не так важливо, за що я борюся. Це моя справа. Я поставила свою умову — і край.

— Ходімо в машину, — сказав Гавриков. — Ви впевнитесь, що ми говорили правду. Через годину. Ви матимете докази.

— Що, в машину приведуть Серьожу? В кайданах? — спитала Ольга, і тінь злостивої посмішки майнула на її вустах.

— Ні, просто побачите, для чого Дубов біля колонади просив вас сідати на його місце, — сказав Гавриков.

— Не розумію!

— Ви переконаєтесь у цьому через годину. Мимо вас дуже повільно від вісімнадцятої тридцять до дев'ятнадцятої проїде машина з дипломатичним номером, — сказав Константинов.

— Машини з дипломатичними поморами їздять по всій Москві.

— Але я вам назвав точний час, коли машина пройде мимо вас, Олю. Це вже не збіг, це — система. І ви були просто лялькою, коли Дубов возив вас з собою.

— Я не була лялькою!

— Олю, — сказав Константинов і знову вийняв сигару, — вам буде соромно дивитися людям у вічі, якщо відмовитесь допомогти нам, — виїхати зараз з товаришем Гавриковим до колонади і повернутися назад. Ні про що інше ми вас не просимо.

— Я не поїду.

— Про що ви хотіли запитувати Дубова?

— Я подивилася б йому у вічі й запитала: «Це правда, Серьожо?» І все. І він відповість мені, що все це брехня.

— І ви повірите його словам і не повірите нашим доказам?

— Дивлячись які докази.

— Радіограми з шпигунського центру, наприклад.

— Покажіть.

Константинов вийняв із шухляди стола папку, знайшов серед розшифрованих телеграм ту, в якій Дубова просили прислати дані на Ольгу і подав їй аркуш паперу.

— Це про вас. По-моєму, дівоче прізвище матері й бабусі не я спитав вас перший, а Дубов. Тільки зробив він це спритніше — запросив до загсу.

О 18. 30 мимо «Дубова», який колупався в моторі «Волги» біля колонади Парку культури, проїхав Лунс. Оля подивилася на годинник, потім на номер і заплакала; сама вона сиділа закам'янівши, тільки з очей котилися горошини сліз, по-дитячому великі.

Вранці у вівторок о 7. 15 розвідцентр ЦРУ вийшов на зв'язок. Шифровка, адресована Розумному, сповіщала:

Константинов підвів очі на Гмирю:

— Виманити їх ми виманили, але де ж цей чортів об'єкт «Діти»?

Ольга Вронська відповісти на це запитання не змогла, скільки не возив її по Москві Гавриков.