Через шість днів Гіммлера випадково затримали радянські солдати під чужим ім’ям і передали його англійцям. Не витримавши семиденного ув’язнення в таборі, він закричав на ранковій перевірці перед роздачею їжі:

— Я рейхсфюрер СС Гіммлер! Я — Гіммлер!

Офіцери служби безпеки привели його в невеличку кімнату й запропонували роздягтися.

— Догола, — сказав один з них. Ми хочемо бачити голенького рейхсфюрера…

Цього Гіммлер не витримав. Він знайшов язиком кутній зуб, у який було вмонтовано отруту, натиснув язиком на ясна й тричі, як учив його стоматолог, міцно натиснув другим зубом. В очах у нього засвітилися вогні, тіло одерев’яніло, він ще якусь мить бачив обличчя своїх ворогів, а потім упав на цементну підлогу, так і не роздягтись догола.

Коли молоденький британський офіцер з МІ-5, закінчивши черговий нудний допит, попросив Дорнброка викласти на стіл усе, що було в кишенях, відібрав у нього ручку з золотим пером і заявив, що тепер «пан голова концерну відправиться не в свій замок, а в наш замок — до тюрми Ландсберг», Дорнброк довго і навіть трохи співчутливо розглядав обличчя офіцерика.

«Хлопець, мабуть, заарештовує вперше або вдруге в житті, — подумав він, — а це солодке відчуття вищої влади над подібним собі. Хлопець упивається владою… Бідолашний хлопець…»

— Перед тим, як ви відправите мене в камеру, мені хотілося б поговорити з ким-небудь з ваших керівників…

— Ваш протест буде просто марнуванням часу.

— А я не збираюся заявляти протест.

Полковник, до якого його привів офіцерик, зняв окуляри і, не запропонувавши Дорнброку сісти, спитав:

— Що у вас?

— До вас персонально нічого, полковнику… Я розумію все, що зараз відбувається зі мною, логічно… Але я не можу не відзначити, що це логіка лікаря, який зрізає мозолі у хворого, який страждає від раку.

В камері Дорнброк не поспішаючи роздягся, пошукав очима, куди б повісити піджак — у камері було добре натоплено, — але зрозумів, що ніяких вішалок тут нема («Я не повішусь, дурні, — подумав він, — вішаються тільки істерики, туди їм і дорога»), і кинув свій сірий старомодний піджак на койку. Поторгав столик — він був міцно пригвинчений до підлоги; так само була пригвинчена до підлоги кругла табуретка («На такій я працював у конторці в дядька, коли був молодшим бухгалтером, — подумав Дорнброк, — це добра прикмета — зустрічатися з молодістю»), а високе вікно було загратоване товстим покрученим залізом. («Навіщо так нівечити метал? — подумав Дорнброк. — А може, вони цим хочуть ще більше залякати в’язнів? Дурниця: кручений метал набагато слабший, його не можна використати в оборонній промисловості»).

Дорнброк сів на ліжко. «Дуже твердо. Ну, звичайно, це дошки. З металевого матраца я можу через десять років — бонжур, мосьє Монте-Крісто, — зробити собі ніж, яким заколю охоронця. А втім, для мого геморою й спондильозу цей жорсткий матрац — найкраще, чого тільки можна забажати».

Він ліг на ліжко, закинувши руки за голову, але в ту ж мить у двері камери затарабанив охоронець:

— Лежати вдень заборонено! Можете сидіти на табуретці біля столу!

Дорнброк не поспішаючи підвівся, сів біля столу й раптом засміявся: «Нічого. При великих програшах треба ставити собі грандіозніші завдання на майбутнє. Я можу поміркувати над системою. А то в останні роки я став схожий на того сліпого коня, якого бачив на Донбасі, коли літав туди з Герінгом. А взагалі, кожна людина мусить хоч трохи посидіти в тюрмі. Лише тоді вона зможе відчути смак волі і винести своє судження про закон. А закон — це й є система».

Взимку сорок шостого року його адвокат добився двох послаблень у режимі: по-перше, Дорнброку повернули його вічне перо, а по-друге, йому дозволили двічі на тиждень бачитися з юрисконсультами, які представляли його інтереси у відділі декартелізації союзницької ради по Німеччині.

У західних зонах більшість його підприємств та банківських паперів заарештували американці. Вони ж вели справу всіх воєннопромислових злочинців, тому невдовзі британці передали Дорнброка американським властям. Саме тоді й відбулася його перша зустріч з Джоном Лордом, офіцером при штабі Макклоя, а потім з шефом відділу безпеки союзницької ради по Німеччині від США Келлі.

Коли у Фултоні виступив Черчілль, Джон Лорд зразу ж приніс Дорнброку газету й сказав:

— Прочитайте промову бульдога. Старий мудрий. Причому тепер — в опозиції — він став ще проникливішим, ніж коли був при владі… Нічого не вдієш: його друга натура — це живопис і художня література; його заносило. А коли він не при справах, він тверезо мислить, так тверезо, як ніхто у нас у Вашінгтоні. — І Джон Лорд уважно подивився на Дорнброка.

Той нічого не відповів, тільки знизав плечима, які в тюрмі стали по-пташиному вузькі, опущені.

— Ви почитаєте зараз чи лишити вам на день? — спитав Джон Лорд.

— Як завгодно, — сказав Дорнброк. — У мене до вас прохання: на побаченні зі мною син признався мені, що його по-звірячому б’ють у гімназії за те, що я нацист. По-перше, я ніколи не був членом партії, а по-друге, як це поєднується з нормами вашої демократії?

— Тепер у Німеччині всі ненавидять нацизм, — відповів Джон Лорд. — Охорону вашому сину ми виділити не зможемо. Нехай займається спортом…

— Виходить, хлопчика битимуть і далі?

— Доти, поки ви не почнете давати правдиві показання. Тоді ми зможемо спробувати випустити вас до суду на поруки.

— Мої показання стосуються моїх справ, а яку причетність до цього має Ганс?

— Він ваш спадкоємець.

— У вас тут нема звукозаписувальної апаратури?

— Я не з ФБР. За них поручитися не можу, мабуть, вони перевіряють мене. Нашої принаймні нема.

— Чи можу я попросити вас приватно потурбуватися про долю хлопчика?

— Ви погано знаєте американців, Дорнброк. Ми не такі сентиментальні, як ви, і не любимо витирати сліз хустинкою. Я допоможу хлопцеві і без ваших грошей. У цьому світі все продається, крім достоїнства Джона Лорда… І почитайте Черчілля, — додав він, — підводячись з ліжка, — це серйозніше, ніж ви думаєте.

— Спасибі. Чи можете ви подзвонити моїм юрисконсультам? Це прохання не протизаконне: я хочу просити їх негайно виписати з Америки і перекласти німецькою мовою всі книжки Вінера. Мене цікавлять електронно-обчислювальні машини й атомна техніка.

— Але ж ви спеціалізувалися по сталі, танках і автомашинах…

— Я й далі буду по них спеціалізуватися, пане Лорд, тим паче, коли ви кажете, що промова пана Черчілля розумна й серйозна. Щоб вкладати гроші в нерентабельні, але перспективні галузі науки, треба продавати людям чудові панчохи. На цьому можна побудувати базу для науки наступного століття. І останнє прохання: чи міг би я просити вас виписати в Штатах усі довідники, що стосуються банківської групи Дігонів?

Лорд відповів:

— Що ж… Це прохання не має протизаконного характеру… Я випишу вам усе, що в нас видано про Дігонів… Із старшим ви були непогано знайомі, га?

…Баррі К. Дігон стояв на пристані й намагався не думати про ту мить, коли він побачить брата. Вони розлучилися вісім років тому: Самуель К. Дігон, тоді ще підданий Німеччини, поїхав у Берлін — ліквідувати філіал їхнього діла, але був заарештований разом з п’ятьмастами фінансистами після вбивства німецького дипломата в Парижі єврейським екстремістом. Герінг вимагав тоді, щоб німецькі євреї внесли мільярд марок контрибуції за «нечуваний злочин, коли міжнародне єврейство спрямувало руку ката, і від тієї злочинної руки загинув германець, винний лише в тому, що він германець».

Під час арешту Самуель К. Дігон висловив здивування і постарався пояснити офіцерові гестапо, який його допитував, що він лише формально ввважається німецьким громадянином, що вся його сім’я проживає в Штатах, а молодший брат, Баррі К. Дігон, — голова правління найбільшого «Нешнл бенка». Офіцер гестапо, вислухавши Самуеля, вдарив його чоботом у живіт, а потім, коли Самуель упав, почав бити його свинцевим дротом, обтягнутим ізоляційною стрічкою. Дігон знепритомнів, його відправили в госпіталь, там у нього витягли чотирнадцять коренів — саме стільки зубів було зламано чи вибито; хірург насилу зашив рвану рану на лобі, і тому, коли американський посол Додд за дорученням державного департаменту (помічник державного секретаря з європейських питань раніше працював юристом у Дігона) побував у Ріббентропа і зробив запит про долю Самуеля, Гіммлер відповів, що гестапо поки що нічого невідомо про долю брата американського банкіра. Але Ріббентроп після бесіди з Гіммлером завірив посла Додда, що німецькі власті вживуть усіх заходів, щоб розшукати Дігона-старшого, і неодмінно повідомлять про результати розслідування.