Це була його друга поїздка в західноберлінський Інститут соціології, і він загалом уявляв собі програму. Він тільки не міг собі уявити, що коли літак приземлиться в Темпельгофі, і його зустрінуть колеги, і відвезуть снідати, а потім поселять у респектабельному «Кайзері», і він одержить у портьє записочку від свого аспіранта з Болгарії Павла Кочева: «Професоре Максимичу, багато цікавого матеріалу, сьогодні побачуся з сином Дорнброка, може, затримаюсь на день-два, якщо вистачить грошей, подзвоніть про всяк випадок до мене в готель «Шеневальд», мріяв, би вас побачити. Паша Кочев», і він подзвонить Кочеву, і портьє відповість йому, що «пан Кочев тепер уже не живе тут, бо він запросив політичного притулку і переїхав в інше місце», — ось цього він собі уявити не міг.

— Ви не скажете, як мені подзвонити пану Кочеву на його нову адресу? — спитав Ісаєв.

— Нам невідома його нова адреса.

— Хто може знати?

— Напевне, редактор «Куріра» Ленц — він друкував інтерв’ю пана Кочева.

Ісаєв навіть головою затряс — так усе це було дико й несподівано. Він знайшов телефон «Куріра» й подзвонив Ленцу.

— Нам невідома його адреса, — відповів Ленц. — Якщо вам дуже потрібен пан Кочев, зверніться в поліцію, вони знають…

У поліції Ісаєву сказали, що справою болгарського інтелектуала Кочева займався майор Гельтофф, але ніхто з його співробітників не знав адреси, за якою тепер проживає пан Кочев.

Ісаєв поїхав у поліцейське управління: майор Гельтофф, відповіли йому, зараз тут у зв’язку з спішним розслідуванням обставин загибелі Дорнброка-сина, але розмовляти з майором Ісаєв не став, бо він побачив його, коли той ішов по коридору, і зразу ж відвернувся до стіни, тому що впізнав у ньому свого «колегу» по роботі в ставці рейхсфюрера оберштурмбанфюрера СС Холтоффа, який за завданням шефа гестапо Мюллера проводив весною сорок п’ятого року операцію проти нього, Ісаєва, відомого тоді Холтоффу як штандартенфюрер СС фон Штірліц.

Ісаєв знав, що Мюллера поховали в Берліні: його вбили в травні сорок п’ятого; Шелленберг помер у п’ятдесят четвертому; Айсман трудиться в концерні Дорнброка. Єдиний, хто зник з поля зору Ісаєва, був Холтофф.

Змінивши голос, Ісаєв подзвонив майору з автомата.

— Право пана Кочева не відкривати своєї адреси, — відрубав майор, — він живе в демократичній країні і користується гарантіями нашого законодавства. З ким я розмовляю?

— Зі мною, — відповів Ісаєв і повісив трубку.

Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.

На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того, кого шукав, — фізика Рунге.

— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.

— Хто ви?

— Моє ім’я вам нічого не скаже, але справа в мене до вас спішна.

Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.

— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…

— Хвилина у вас знайдеться?

— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.

— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.

— Дуже знайомий молодий чоловік…

— Йому зараз п’ятдесят шість.

— У мене погана пам’ять на обличчя.

— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?

— Холтофф?

— То це Холтофф чи ні?

— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.

— Тепер погляньте на це фото.

— Теж він. Так постарів… Невже живий?

— Ну, а коли живий, тоді що?

— Покажіть обидва фото ще раз.

— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?

— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.

— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?

— Я ні про що вас не запитаю.

— Все набридло?

— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…

— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…

— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…

— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.

— Штірліц урятував мені життя.

— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.

— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?

— Так.

— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?

— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.

— Він самотній?

— П’ять років тому в нього народився онук.

— Наші онуки не винні в тому, що було.

— Правильно. В цьому винні діди.

— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.

— Забути минуле? Дуже зручна позиція для негідників.

— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.

— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?

Рунге відповів:

— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.

— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.

— Штірліц…

— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…

— Штірліц?!

— Штірліц… Так, я — Штірліц.

Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:

— Штірліц…

Ісаєв усміхнувся:

— Штірліц…

Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:

— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.

— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…

— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?

— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.

— Пі-пі-пі…

«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».