— Чому ти думаєш, що проти нас грають?

— Я відчуваю це шкірою.

— Я з радістю здихався б цієї справи.

— Нічого, — посміхнувся Айсман, — якщо ми з тобою вискочили з тієї халепи, то з цієї напевне виберемось. Ти почни, ти почни тільки. А потім справа ця від тебе перейде до Берга, до цього паршивого демократа з прокуратури.

Через десять місяців після смерті Самуеля служба розвідки банківської корпорації Дігона поклала на стіл Баррі документи, які незаперечно свідчили про те, що найбільші корпорації Штатів направили до Німеччини своїх представників для контактів з тими, хто визначав фінансову й промислову могутність гітлерівського рейху.

Дігон попросив службу розвідки ще раз перевірити ці відомості. Йому назвали джерела інформації, показали копії перехоплених телеграм і влаштували таємну зустріч з юрисконсультом одного з дюпонівських банків, який підтвердив поїздку в Гамбург і Дюссельдорф своїх довірених людей.

Дігон подався у Вашінгтон: там він зустрівся з Алленом Даллесом.

— Я розумію ваш гнів, — дружньо посміхаючись, сказав Даллес, — але ж не мені вчити вас реалізму: світ без Німеччини неможливий. Якщо буде вирізано еліту промисловців і банкірів, там почнуть царювати нувориші, вихідці з дрібних торговців, із селян. Такі люди неспроможні розуміти прогрес, їх тягне назад до домашнього, вогнища, до невеличного будиночка в горах, до мукання корів у хліві. Вони чинитимуть опір усьому новому не тому, що вони проти нього, на словах вони трубитимуть про прогрес, — просто через свою інтелектуальну обмеженість. Невже ви хочете, щоб Вільгельм Пік проковтнув західні зони? Що тоді буде з Європою?

— Німецькі бізнесмени йшли з Гітлером. Де гарантія, що, зберігши цю «еліту», ми не опинимося знову віч-на-віч з новим варіантом фюрера?

— Це серйозне питання, і воно стане на порядку денному, якщо ми виведемо наші танки з Німеччини. А хіба ми маємо право зробити це, кинувши напризволяще Європу? Я радив би вам полетіти туди: ви зустрінете там багато цікавих людей і зіткнетеся з різними думками. Вам буде про що подумати, містер Дігон… В ім’я врятування Європи я пішов на переговори з Гіммлером, який стратив моїх друзів — Гердлера й фельдмаршала Віцлебена… Я розумію, узи кровного братства сильні й непозбутні, але, погодьтесь, узи морального братства часом також сильні й трагічні…

Коли Баррі К. Дігон поїхав у Європу, верховний комісар американської зони окупації Німеччини дав у його розпорядження Джона Лорда. Полковник закінчив Гарвард, пройшов війну, будучи прикомандирований до розвідки, тричі його закидали в німецький тил, і він повертався — один раз з переламаною в лікті рукою, котру, як не боролися лікарі, довелося ампутувати.

— Я ненавиджу наці, — сказав якось Лорд, коли вони їхали з Дігоном по зруйнованому Кельну, мимо заводських руїн, безлюдних, спотворених. — Але хто вдихне життя в цю країну? Хто? Мені прикро говорити вам, але ніхто цього не зробить, крім тих старичків, що сидять у тюрмі як воєнні злочинці…

— Отже, ви хочете врятувати німецьких бізнесменів? — поцікавився Дігон. — Але ж усі вони платили Гітлеру… Вони були з наці…

— Вони зуміли налагодити йому виробництво, і це було могутнє виробництво. А що станеться з Європою, коли ми виведемо наші танки? Сталін через тиждень увійде в Париж. Тутешніх стариків від бізнесу треба доїти, і це повинні робити ми, щоб не повторилась помилка Вудро Вільсона, коли ми вийшли з Європи.

— Хочете чого-небудь випити?

— Склянку молока — з насолодою.

— Ви не погодилися б разом зі мною повечеряти?

— О’кей. Я знаю один куточок, де можна побалакати. Як ви ставитесь до айсбана?

— Краще відразу ж вистреліть мені в скроню.

— Пробачте, я забув, що вам не можна їсти свинини. Гаразд, приготують кролятину.

— Це тут коштує, мабуть, величезні гроші?

— Я позичу вам, якщо не вистачить! Чому всі мільйонери такі страшенні скупердяги?

— Я борюся з собою, — в тон йому відповів Дігон, — але безуспішно. Знаєте, в мене є друг — Джаншегов. Він має приблизно триста мільйонів. Якось лакей у ресторані — він там завжди їсть котлетки — сказав йому: «Містер Джаншегов, ви даєте мені долар на чайові; спасибі, звичайно, долар — це долар, але ваш син дає мені не менше десяти». А Джаншегов йому відповів: «Коли б у мене був батько, як у цього сучого сина, я давав би вам двадцять…»

— У моїх руках сконцентрований такий матеріал, який дає мені змогу подумати про майбутнє, точніше кажучи, про своє власне діло. А воно немислиме без капіталовкладень. Грошей у мене нема, склади в армії напівжебрацькі.

— Ви хочете, щоб я допоміг вам? — спитав Дігон.

— Так.

— Я завжди досить сміливо йшов на фінансування всякого роду починань, часом ризикованих, але я знав вихідні дані: хто? для чого? ступінь риску? можливість удачі? І це, — він поглянув на Джона, — має бути не емоційним подвижництвом, а цифровою викладкою.

— Розумію, — відповів Лорд. — Вам потрібні гарантії. Їх нема. Але в мене є факти.

— А вам відомий такий факт, — спитав Дігон, — що тут, у Німеччині, до тридцять восьмого року у нас з братом був невеликий актив — щось близько сорока мільйонів доларів? Гроші ці не бозна-які, але й вони не валяються на смітнику. Давайте будемо вважати гарантією таку пропозицію: я запрошую вас стати моєю довіреною особою в пошуках цих грошей. Мені відомо лише те, що всі наші папери і всю готівку в дрезденському банку було передано Дорнброку — вбивці мого брата. Вартість роботи оціните самі.

Лорд поставив свою склянку з молоком, закурив і витяг з кишені пачку маленьких, квадратної форми, тугих крейдованих папірців. Він прикрив їх рукою й сказав: