Куля, пройшовши крізь дверці зверху вниз, бо водієві довелося трошки підвестися, щоб зручніше було стріляти в потилицю пасажира, зрикошетила об люк каналізації й розрізала край вікна в квартирі фрау Шмідт. Ударившись об металевий стержень люстри, куля розбила екран телевізора — вже при кінці свого польоту.
Фрау Шмідт саме в цю хвилину снився сон, начебто вона під час бомбардування загубила картки на маргарин і на крупу. Вона закричала й прокинулась. Її дочка Лотта прибігла до неї в спальню. Дочка просила її залишитися ще на тиждень у Гамбурзі: обстановка «в фронтовому місті» погано впливала на нервовий стан матері, де та жила зовсім самотня, у великій квартирі, далеко від центру, на березі Брюггерканалу, — саме там, де щойно вбили людину, яка вважала, що слід «переключитися», поринувши в спогади про осінній ліс, в якому пломеніло осикове листя…
Гейнц Кроне любив друкувати стоячи, але в редакції не було бюро, на якому можна було б установити машинку. Тому Кроне завжди влаштовувався на підвіконні.
В «Європейському центрі» — найвищому будинку Західного Берліна, де містився «Телеграф», були широкі дубові підвіконня, дуже високі, — можна було поставити машинку, поруч покласти купку паперу, і ще лишалося місце для книжок та довідників.
Кроне додрукував сторінку, закурив, вставив у машинку чистий аркуш і подивився в широке, без рами, вікно. Місто засинало, і тому синьо-неонове світло «Європейського центру» здавалося тривожним і мертвим.
«Його добре знають робітники заводів у Ганновері, Дюссельдорфі, Бремені, Ессені і Гамбурзі; трохи менше він відомий співробітникам обчислювальних центрів з автоматики й систем управління в Західному Берліні, Нюрнберзі й Мюнхені; преса про нього, напевне, знає лише те, що було в свій час опубліковано окупаційними властями в 1946 році. З допомогою його «мозкового тресту» тепер дозуються відомості про те, що глава концерну демократичний, простий у поводженні з людьми, скромний в особистому житті (витрачає на себе 13 марок на день, курить найдешевші сигарети), любить Вагнера й Баха; читає Сіменона й Жюля Верна і носить костюми, куплені в універмазі, 52-й розмір, 4-й зріст. Але все, що стосується його справ, оточено непроникливою стіною таємниці, крім підсумкової цифри: він був власником семи мільярдів марок. «Система безпеки» концерну відрегульована надзвичайно старанно. Одні вважають: це можливо тому, що концерн сімейний, а не акціонерний, отже, глава й хазяїн практично безконтрольний в усіх своїх діях і несе особисту відповідальність тільки перед законом. На наш погляд, служба розвідки в концерні така точна тому, що організували цю роботу аноніми з колишнього IV відділу імперського управління безпеки. Нагадаємо тим, хто народився після 1945 року: IV управління РСХА простою мовою називалося в часи Гітлера коротше й певніше — гестапо.
Незважаючи на те що починаючи з 1952 року все, пов’язане з діяльністю Фрідріха Дорнброка, оточене соковито виписаними «різдвяними міфами», ряд відомостей нам усе ж таки пощастило роздобути. Наприклад, ми дізналися, що пан Дорнброк вів переговори з баварським урядом про купівлю тієї землі в Берхстенсгадені, де стояв будинок Гітлера. Пану Дорнброку відмовили, але він зумів купити землю неподалік, загальною площею вісім квадратних кілометрів. Селяни в навколишніх селах незабаром стали називати цю обнесену металевою сіткою територію «вулканом дракона», бо в гірський маєток провели велику шосейну дорогу для вантажних автомашин, в камінні пробили гігантську штольню й на водоспаді побудували електростанцію, потужність якої давала підставу зробити висновок про її цільове призначення. Вибух, що відбувся в штольні, і відсутність будь-яких відомостей про причини вибуху, який потряс — у прямому розумінні — околиці, дозволяють вважати «атомну версію» єдино розумною. Це дуже нагадувало підземні ядерні випробування. Представник концерну зробив заяву для преси, в якій твердив, що в штольні провадились роботи по уточненню взаємодії систем «центрифуги», призначеної для добування урану «виключно в мирних цілях». Роботи в «вулкані дракона» після цього припинились, але заводи концерну Дорнброка активно, з наростанням випускають жароміцні метали, ракетне паливо, електронну техніку; в його дослідних інститутах вдосконалюються найновітніші системи управління і космічного зв’язку. Нас не може не бентежити, де, в якому місці Федеративної Республіки, на якому з своїх заводів пан Дорнброк продовжує роботи по створенню «особистої» атомної бомби. Треба сподіватися, що уряд канцлера Кізінгера серйозно зацікавиться цим питанням. Нас принаймні не влаштовує твердження статс-секретаря про те, що чутки про роботу Дорнброка в галузі створення «Н-бомби» перебільшені, бо у ФРН нема районів, де можна було б проводити випробування ядерної зброї. Це твердження безпідставне й наївне».
Гейнц Кроне викреслив кілька прикметників, прочитав статтю ще раз і пішов до шеф-редактора «Телеграфу»: коли справа стосувалася концернів Фліка, Дорнброка чи Круппа, Кроне показував свої матеріали і директорові видавництва, і шеф-редакторові газети, щоб разом визначити позицію на майбутнє — на випадок, якщо надійде судовий позов «про наклеп і дифамацію[1]».
— Буде гроза, — сказав Кроне, входячи до шеф-редактора. — Ви відчуваєте, як парить? Ось погляньте, я, по-моєму, непогано розправився з Дорнброком.
— Не треба з ним розправлятися, — сказав шеф-редактор і простяг Кроне свіжі аркуші з телетайпа. — Зараз про нього не можна друкувати нічого, це буде надто жорстоко.
Кроне прочитав повідомлення: «Як стало відомо, болгарський інтелектуал Павло Кочев, що стажувався в Москві, в аспірантурі професора Максима М. Ісаєва по темі «Концерн Дорнброка», вчора увернувся до уряду Західного Берліна з проханням про надання йому політичного притулку. Про це повідомив на прес-конференції директор газети «Курір» Ленц».
— Ну то й що? — здивувався Кроне. — Яку це має причетність до мого матеріалу?
— Перегорніть сторінку. Вони у вас злиплися. Ви не те читали.
«Майор Гельтофф з поліції повідомив пресу, що на квартирі кінорежисера Люса, відомого своїми лівими переконаннями, тільки що знайдено труп Ганса Фрідріха Дорнброка, єдиного спадкоємця всіх капіталів концерну».
Закон і Ліра
«Любий Паоло, ти сволота! Я три дні розшукував тебе, а тільки сьогодні секретарка зволила сказати мені, що ти вилетів до Лондона і повернешся через тиждень, коли я знову буду в Берліні. А ти мені зараз потрібен, як ніхто інший, тому що ти хоч і свиня, але хрюкаєш відверто.
Я щойно переглянув відзнятий матеріал, і мені стало так гірко, хоч вовком вий. Що ж це діється зі мною? Хто так хитро жартує — тоді, як виник задум і пішла продукція, — хто плутає, заважає, паскудить?! А що таке «задум»? Дехто пише конспекти і може наперед розповісти свою майбутню картину, до того як почнуть знімати фільм. А я нічого не можу розповісти: якісь дивні видіння терзають мою бідолашну голову, дзвенять уривки розмов, бачу обличчя, відчуваю, як виникають цікаві колізії, а коли починаю все це записувати й знімати — виходить сухом’ятка, ганебне калькування життя.
Недаремно тепер мистецтво розділилося на два напрями, майже зовсім ізольовані один від одного. Перший — фактографія, документалістика, точне наслідування правди, щось подібне до Цвейга. Другий — «самовивертання», на зразок Фелліні, Антоніоні і Лелюша. Дехто каже про них: «Ці плюють на проблеми світу, на трагічні питання, які ставить наш час». Дурниці. Якщо Фелліні вивертає себе, роблячи боляче рідним і друзям, він приносить себе в жертву часу: «Дивіться, люди, ось я анатомував себе заради вашого благополуччя! Дивіться уважно, не повторюйте мене, а коли хочете повторити, подумайте про те й про те!» Інші твердять: «Документ звичайно цікавіший за фантазії й страждання особня, схожого на мене, в плоті й дусі. Нехай же буде голий факт — я сам почну думати, в якій мірі те, що описують чи знімають, добре чи погане». Мабуть, люди прагнуть до строгої документалістики, бо їм остобісіли всякі диктати: починаючи від страхового агента, який радить не курити багато, і кінчаючи чиновником міністерства закордонних справ, що «рекомендує» не вчащати в Ханой; людям набридло диктаторство письменника, який нав’язує сюжет; законодавця мод, котрий міняє гострі каблучки на товсті; критика, що виголошує беззаперечний вирок про новий живописний вернісаж; прем’єр-міністра, який заморозив зарплату. Все набридло, все! Але ж усе в нашому світі продиктоване кимось або чимось, усе загнано в рамки закону, беззаконня, тиранії, демократії, але все в рамках! Навіщо ж тоді творчість?
Я рвонув із самовивертання в документалістику, але посеред дороги зрозумів, що документалістика не діло художника, коли він замахнувся на те, щоб бути художником, а не людиною із спеціальністю «кінорежисер»! І збагнув: треба назад, до людини, до себе самого, до тебе, до всіх нас…
Гаразд. Поплакався, і досить. Коли я закінчу цю картину про сьогоднішнє «фронтове місто», про те, як там розкошують генерали СС у тому ж Далемі, де жив Гіммлер, і про студентів, які живуть впроголодь, бери мене на роботу в свою рекламну контору: на старість буду забезпечений цілком пристойною пенсією.
Між іншим, сьогодні я натрапив на статтю про батька нашого з тобою друга. Бідолашний Ганс! Він не схожий на тата. Старий Дорнброк має зуби, а Ганс — дитя, і мені часом здається, що він — саме спростування теорії спадкоємності: такий він не схожий на свого батька. Він приходив до мене п’яний, уночі перед моїм вильотом із Західного Берліна. Це була смішна й дивна розмова. Коли б я не вирішив повернутися в кінематограф відчуттів, я, можливо, схопився б за його пропозицію. Він запропонував мені зробити стрічку про його концерн. Говорив про трагедію, яка нас жде, і обіцяв сказати мені таке, від чого здригнеться світ. А втім це тепер несуттєво. Головне — прийняти рішення. А я його прийняв. Світ стомився від реальних проблем. Почуття вічні.
Так, можеш висловити «співчуття». Мій «Нацизм у білих сорочках» одержав чергову премію на фестивалі в Мексіці. А в нас про картину все ще мовчать, сволота. Як води в рот набрали. Я заспокоюю себе тим, що, виходить, припер когось до стінки. Але ж честолюбство з’їдає! Та й грошей від прокату немає!»
1
Дифамація (лат. diffamatio — обмова, ганьблення від лат. diffamare — поширювати плітки) — у праві деяких країн публічне розповсюдження відомостей, що ганьблять особу. Дифамація може здійснюватися у письмовій (пасквіль) або усній формах. Під письмовою розуміють поширення дійсних чи вигаданих відомостей, що принижують честь, гідність чи ділову репутацію фізичної особи чи ділову репутацію юридичної особи в друкованих засобах масової інформації.