Краще, звичайно, змінити б готель, щоб не читати твоєї гидоти. І от у тому барі я зустрівся з нею. Мабуть, ти з своїми залицяльниками розмовляла так само, як вона зі мною. Вона теж розумна, подібно до тебе, але на ділі виявилася така ж дурна, як і ти. Та ще й підла. А втім, дурість страшніша за підлість. Так от, вона говорила, і я говорив, я мовчав, і вона мовчала, і пили ми нарівні, і була вона, на відміну від шлюх, з якими я зустрічався після твоїх сцен, — це була моя помста тобі, тільки помста, — була вона чимось схожа на тебе, але тільки вона не ревнувала мене і не надсилала мені телеграм. Тепер я зрозумів: вона просто не мала на це права. Знаєш, найкраща форма кохання — це коли на нього не маєш права. (Боже мій, як приємно сидіти в тюрмі і не думати про завтрашню зйомку і про те, що треба домовлятися з гером Сабо про прокат картини в Англії, і не треба вислухувати істерики продюсера про перевитрату грошей, і не треба думати про те, що ти просила змінити дім на район Міттльзеє — там сухо, а ти не переносиш вологи).

Закон… Що таке закон? Це коли людина знає, що, переступивши його, в будь-якій сфері діяльності (діяльності, повторюю я, а не розмови, помислу, бравади, гри) вона стає правопорушником і її карають у міру суворості, яка приписана тій чи іншій статті кодексу. Пам’ятаєш, якось ти сказала мені «тварюка»? (Правда, це було так часто, що ти могла забути). «Тварюка» — це образа словом. За це тебе могли оштрафувати, і тобі довелося б просити в мене грошей, щоб заплатити в державну казну штраф за порушення закону. Ти зустрілася б з адвокатом, і той став би доводити, що я був невірний тобі, а тому ти й назвала мене тварюкою. Але мій адвокат довів би, що я не зраджував тебе, а навіть коли б ти мене спіймала на зраді, ти могла б — відповідно до закону — розлучитися зі мною. Розлучитися — це по закону, а от образа беззаконна. Ти не хотіла, щоб ми розлучились. Гаразд. Тоді виникає питання про гарантії. Де гарантія, що ти знову не будеш ревнувати мене марно і влаштовувати сцени? Я брехав собі весь час — не було таких гарантій. Ти мстила мені за щось таке, чого в тобі не було, але було в мені. (Чого ж у тобі не було, а було в мені? Ну, звичайно ж, у мені не було породи, я був метушливий, нечесний, блудливий, балакучий… А що? Все правильно. Я не сперечаюсь). Значить, нас із тобою зв’язувало, крім дітей, те, що називають у порядних книжках про любов уночі? Отже, чудова моя (ура, я в тюрмі, і ти зі мною не посперечаєшся!), свинство, саме тільки свйнство! Годі! На сьогодні досить. Лягаю спати.

…Я перечитав те, що написав сьогодні вранці. Все не те, і все не так. Я люблю тебе, і ти любиш мене, і ми приречені. Тільки я приречений піти перший. Не тому, що я кращий, а ти гірша, просто чоловік завжди попереду, і він приймає перший усю мерзенність цього світу на себе.

Одне безсумнівно: ніколи ще мені не було так спокійно, як тут. І це не солодке почуття помсти: я, мовляв, не винен, а ви мене тримаєте під замком. Ні. Просто в тюрмі знаходиш свободу духу і відходиш від каторжної суєти повсякденності.

Іще я одне зрозумів: я так стомився, що мені навіть не страшно за дітей. Доведеться тобі пригадати стенографію й машинопис. Продаси будинок — це допоможе вам протриматися перші два-три роки. Але ж ти завжди казала, що краще щаслива вбогість, ніж така мука, як у нашому ситому домі.

І все-таки цього листа я надішлю. Тільки не відповідай мені, будь ласка. Нехай діти напишуть мені листи і щось намалюють. Якщо можна, море, і нехай над морем літають птахи…»

— Пане Берг, мою газету цікавить, які причини арешту Люса.

— Причини арешту Люса відомі мені, і я не вважаю за можливе поки що говорити про них.

— Кроне. З «Телеграфу». Ви впевнені у провині Люса?

— Йому пред’явлено кілька обвинувачень.

— У якому саме обвинуваченні ви були впевнені настільки, що прийняли рішення заарештувати Люса?

— Не в інтересах слідства говорити зараз дуже багато… Одне можу сказати: я бачу немало загадок у загибелі Дорнброка, що сталася на квартирі Люса, — відповів Берг.

— Нам би хотілося знати подробиці, пане прокурор. Я представляю телебачення, і мені цікаво, в якому напрямі йде розслідування питання про плівку, яку було передано Люсом редакторові Ленцу.

— Я сам люблю подробиці і збираю їх по крихтах. І коли я наберу досить подробиць, я відповім на ваше запитання.

— Пане прокурор, — зауважив кореспондент телебачення, — ми прийшли на прес-конференцію, а не на турнір дотепності. Наша робота — інформація, і, будь ласка, постарайтеся з повагою ставитись до нашої професії.

— Ви хочете конкретності? Будь ласка. Я нічого не можу повідомити вам нового з приводу плівки Люса, яку Ленц показував по вашому каналу телебачення. Я вивчаю й цю проблему.

— Нам стало відомо, що ви зацікавилися справою болгарського інтелектуала, який емігрував до нас. Чи вдалося вам зустрітися з паном Кочевим?

— Ні.

— Ви хочете добитися зустрічі з ним?

— Звичайно.

— У вас є якісь припущення про день зустрічі?

— В мене є всякого роду припущення…

— Чому ви зацікавилися втечею пана Кочева? Чому ви шукаєте зустрічі з ним?

— У мене є на це свої міркування…

— Як поводиться Люс?

— Тюрма — це не санаторій.

— У пресі промайнуло повідомлення, що Дорнброк загинув не своєю смертю. Як ви можете прокоментувати це повідомлення?

— Спитайте про це автора повідомлення. Від нас подібної заяви не виходило.

— Ви працюєте в контакті з політичним відділом поліції?

— Так, ми періодично консультуємося з майором Гельтоффом.

— Чи можете ви назвати якісь нові імена, що потрапили в сферу вашого розслідування?

— Це передчасно.

— Коли ви маєте намір припинити розслідування й передати справу до суду?

— Дуже скоро. Я сподіваюся, що справа з’ясується дуже скоро.

— В якій мірі міцні зв’язки Люса з лівими, пане прокурор?

— Зараз я вивчаю зв’язки Люса. Всі його зв’язки — з лівими, і правими, і особливо з тими, хто мав з ним контакти як з режисером, коли він робив «Наці в білих сорочках». Більше мені нічого вам сказати, друзі. Я зможу побачитися з вами не раніше як у кінці цього тижня. В ці дні в мене буде багато канцелярської тяганини з оформленням справи…

Берг кивнув головою на крісло і запропонував:

— Сідайте. Ваше ім’я Конрад Ульм?

— Так.

— Ви асистент професора соціології Пфейфера?

— Так.

— Покажіть себе на цьому фото, — попросив Берг, простягаючи Ульму кадр, передрукований з кіноплівки Ленца. — Ось ця машина, бачите? Це ви?

— Так.

— А хто поряд?

— Це Граузнец, це Урсула, я забув її прізвище, це болгарин, який утік… Це… А оцього я не знаю… Він не з наших…

— А машина чия?

— Моя.

— А хто вам запропонував поїздити по місту в цей день?

— Не пригадую. Ми ж тоді вип…

— Випили, випили… Але це не моя компетенція. П’янство за кермом карає поліція. Спробуйте пригадати, хто запропонував вам поїхати з пляжу?

— По-моєму, болгарин… Він захотів подивитися місто…

— Про що він говорив з вами?

— Я ж не знав, що він утече, інакше я уважно прислухувався б до його розмов.

— Він був цікавим співрозмовником?

— Урсулі так здалося. Я з ним щось не дуже розговорився. Він здався мені занадто веселим. Якимось бадьористим. А я не дуже вірю бадьористим. Особливо звідти, з-за стіни.

— Зараз я спробую сформулювати надзвичайно важливе запитання, а ви мені відповісте на нього з усією серйозністю… Через два дні після зустрічі з вами Кочев вирішив не повертатися додому. Чи відчули ви в його розмовах, у манері поведінки бажання, намір, проблиск наміру не повертатися додому? Може, він вас запитував, як звідси перебратися ще далі на захід, цікавився працевлаштуванням, запитував про болгарських емігрантів, про панів з НТС[4], які борються з Кремлем?.. Пригадайте, будь ласка, все, що можете пригадати.