— Пане Зеєдле, я боюся завдати вам прикрості, але я справді не вмію розповідати про свій майбутній фільм…

— Милий Люс, я дуже шаную Мецената і люблю читати про нього, але сам я — хижак. Капіталістичний хижак. Так, здається, називають мене ваші однодумці. Я вкладаю гроші в діло для того, щоб дістати прибуток. Причому на кожну вкладену марку я хочу одержати вісім пфенінгів, всього лише. Але я мушу одержати їх, в іншому разі я стану банкротом, а це нечесно по відношенню до трьох тисяч моїх робітників, погодьтесь…

Люс їхав додому повільно, вибираючи найдовшу дорогу. Він зрозумів, що і в бібліотеці, і в Шварцмана, і тут, в особняку Зеєдле, він безперестану думав про те, як зустрінеться з Норою. Він боявся її скандалів. Люс ненавидів її, коли вона влаштовувала сцени. Паоло радив ставитися до цього з гумором, але Люс відповідав йому: «Ти ідіот! Ти приписуєш мені свої рецепти. В тебе туберкульоз, а ти хочеш своїми пілюлями лікувати мою гонорею. Ти ж знаєш мою матінку, ти ж не забув, як вона мордувала батька, Паоло! В мені цей страх перед сценами закладейо з дитинства! Коли б я не любив Нори — все було б просто й ясно. А так… Якесь довічне ув’язнення в камері кохання з суворим режимом, без права побачень і листування. Любовне Дахау».

Люс зупинив машину біля свого будинку. В гараж він не заїхав.

«Якщо вона зустріне мене так, як я мріяв про це в тюрмі, я спущуся вниз, зажену машину в гараж і плюну на всю цю справу Дорнброка, поки не закінчу фільм для Шварцмана, а якщо буде чергова істерика — поїду негайно. Як завгодно — все одно поїду».

Він підійшов до дверей. У мідному прорізі для листів стирчав кінчик червоної міжнародної телеграми. Люс прочитав: «Я в Ганновері. Буду розумна й великодушна. Нора»

Люс натиснув кнопку дзвінка. Він ще нічого не зрозумів. Він прочитав телеграму ще раз. «Який Ганновер?» Потім збагнув — ну звичайно, в газетах, мабуть, надрукували про його зустрічі з жінкою в Ганновері…

Він відімкнув двері: в домі було порожньо.

«Браво, яка ж це жінка, — зітхнув Люс, — чоловік у тюрмі, а жінка на Кіпріані, але обіцяє бути великодушною в Ганновері. Ідіот! Я завжди мріяв, щоб вона зрозуміла мене. Препогана егоїстка! Вона коли й скандалила, то завжди думала тільки про себе, про свої образи, про те, що про неї скажуть, коли дізнаються, що я з якоюсь бабою був у кабаку».

Люс піднявся у свій кабінет. Він відчинив вікна й ліг на тахту. Кабінет у нього був великий, а тахта стояла в маленькій ніші, яку Люс називав закутком. Він з дитинства мріяв про такий закуток. Їхній будинок розбомбили в сорок другому, і він шість років жив у підвалі разом з матір’ю і хворою тіткою. Як він мріяв тоді про свій закуток, де можна читати і нікого більше не чути, а лише продивлятися на стіні те, що тільки-но прочитав, і чути музику, і придумувати свої щасливі й благополучні кінцівки, замість тих трагічних, які доводили його до сліз… Коли він купив цей дім і Нора вирішила, що його кабінет буде нагорі, він навіть якось не дуже повірив у реальність цієї великої кімнати й спершу почував себе тут гостем. Тільки коли він поставив тахту в нішу й підсунув тумбочку, на якій завжди височіла купа книжок, і таким чином відділився від величезного кабінету, вмебльованого симетрично й акуратно, він повірив у те, що все це реальність: і дім, і сад, і тиша, і великий кабінет…

«Але ж доведеться продати цей будинок, — подумав Люс. Він подумав про це спокійно, і його, признатися, здивував цей спокій. — Немає іншого виходу. Діти? Правильно. Але що для них краще: коли батько буде чесною людиною в невеличкій квартирі в новому будинку без підземного гаража й таємничого горища, де можна прекрасно гратися в «розбійників», чи коли їхній батько стане обивателем, для якого ясенова підлога в цьому котеджі дорожча за істину? Ми поспішаємо дати дітям усе те, чого не мали самі, але при цьому тихесенько втрачаємо самих себе. І доводиться заради ілюзії усталеного благополуччя відкладати головний фільм «потім», сподіваючись спочатку закласти міцний фундамент матеріального забезпечення на той випадок, якщо «головний фільм» виявиться непотрібним цьому часові. Підлість яка, га? Якому часові, де й коли «головний фільм», а точніше кажучи, «головна думка» була потрібна? Лише жертовність може зробити цю «головну думку» потрібною часові й суспільству. А якщо вівтар порожній і жертву не принесено — «головне діло» помститься… Воно вирветься з рук, його забудеш після п’яної безсонної ночі, його занедбаєш у суєті непотрібних маленьких справ… І зрадиш себе в дрібницях, поступово, непомітно… Здаєш позиції з кожним днем, а позиції в творчості — це не стратегічна висота на війні, яка переходить з рук до рук і яку можна взяти з боєм… Правда також має свої навики, і розгубити їх легко, а знову надбати неможливо, як неможливо повернути молодість… І все це я сказав собі, — зітхнув Люс, закурюючи ЛМ, — лише для того, щоб принести «жертву» — продати цей будинок, дати дітям нормальну квартиру, в яких живуть п’ятдесят мільйонів німців, а самому натомість залишитися художником, а не перетворитися в поденника від творчості… Нікчема ти, Люс, звичайнісінька нікчема. Можна ще зараз подзвонити Бергу й не влаштовувати цей духовний стриптиз, а просто сказати, що я передумав, що в бійку не полізу — перехотілося… Та й силоньки забракне…»

Він зійшов униз, на кухню, зазирнув у холодильник, відкрив бляшанку пива, сьорбнув кілька, разів.

«А хіба чесно, — все ще думав Люс, — пов’язувати мої проблеми з дітьми? Може, я поступово готую себе до відступу, виправдуюсь перед собою існуванням моїх хлопчиків? Це дуже нечесно, Люс. Вони є, і слава богу, що вони є! Чи немає в мені бажання сховатися за дітей, щоб зберегти благополуччя і спокій для себе? Га, Люс? Як я тебе?! Нічого собі?»

Він швидко піднявся нагору, взяв зі стола телефон і, ходячи по кабінету, набрав номер.

— Алло, це Люс, добрий вечір. Що, пан Паоло Фосс уже повернувся? З’єднайте мене з ним. Спасибі… Алло, добрий вечір, ідіоте. Ти мені потрібен. Негайно. Не можеш? Коли? — Люс глянув на годинник. — А транзит? Ти впевнений? Добре, я вилечу. Зустрічай мене. Коли я буду в Ганновері? За годину? Гаразд. Не смійся, кретине! Ну чого ти смієшся?!

Через дві з половиною години Люс був у Ганновері.

— Бачиш, любий, — говорив Паоло, коли вони їхали з аеродрому, — ти мене ставиш у дикувате становище. Ти очманів, скажу тобі. Ти знаєш, моє діло — реклама виробів з пластмаси. Я не можу бути твоїм анонімним продюсером. Якщо мої партнери дізнаються, що я вклав гроші у твій фільм, мене жде крах. Знищать, навіть кісточок не залишать. Я можу позичити тобі грошей. Тисяч п’ятнадцять. Будь ласка; Але двісті тридцять тисяч! Ти дивний чоловік, ти часом приголомшуєш мене. Треба завжди точно знати, з яким проханням можна звернутися до друга, а з яким не можна. Добра ти і хороша людина, аде іноді поводишся, як дешева кокетка: «Любий, купи мені сріблясту норку». Не кажучи вже про те, що цей твій замір здається мені самогубством.

— Чому?

— Ти що, сам не розумієш, на кого заміряєшся? Якщо все йде так, як думає Берг, ти розумієш, хто стане твоїм ворогом?

Люс замислено запитав:

— Ти пластинки все ще рекламуєш?

— Звичайно.

— Пригадуєш, ми колись програвали на патефоні велику пластинку з однією піснею? Пригадуєш? А тепер на одній маленькій пластинці записують п’ять пісень. Усе пришвидшилось, Паоло, все тепер пришвидшилось. Зло пришвидшилось, але й добро теж повинно стати швидким, інакше знову почнеться ніч, і вже не твого батька, а наших дітей зроблять рабами в нових концтаборах.

— Тебе завжди заносило на довгі фрази із знаками оклику й багатьма крапками, Люс. Не треба, — Паоло припаркував машину біля невеличкого ресторанчика. — Ходім з’їмо по айсбану. Ти жовтий і під очима синці.

— Ходім.

— Так от, любий, раніше треба було думати. Про все треба думати заздалегідь. Звідки ти знаєш, про що я думаю, відмовляючись увійти в твоє діло? Ти ж знаєш, як я «люблю» нацистів — і нових, і старих, але я з ними працюю, і кожну суботу вони збираються в мене за містом… Кожному своє, Люс. Я теж думаю, про майбутнє, але в мене — свої можливості, а в тебе — свої. Кожна людина живе своїм задумом, Люс. І я не маю права зараз ризикувати з тобою, бо твій програш означатиме загибель мого задуму… Пробач мені за монолог, просто я розлютився, коли ти нагадав про батька…