Гітлер почастував Вабера шампанським, запропонував чарку Гіммлеру, але той відмовився — він не пив нічого, крім лимонаду: так записано в статуті СС, а приклад — хіба це не найголовніше? Якщо лідер підтверджує свої слова ділами, вчинками, поведінкою, тоді він не може не добитися бажаного — так вважав рейхсфюрер СС.

— Ідіть, Вабер, і знайте, що всі ваші прохання відтепер повинні виконуватися негайно! Ви знайшли те, чого не може знайти жоден учений у світі, бо ви віддані нашій ідеї, а в ній — вирішення всіх проблем!

Коли Вабер пішов, Гітлер сказав Гіммлеру:

— Зберіть усіх наших. Військових поки що не кличте. Зараз ми проведемо екстрене засідання. І негайно зв’яжіться з іспанським послом: він повинен мати точні новини з Вашінгтона… Вітаю вас, Гіммлер. Я пишаюсь вами: вашою вірністю, скромністю, мужністю й відданістю ідеї.

Гіммлер не міг стримати сліз. Гітлер погладив його по щоці й пішов будити Єву Браун.

Цілу ніч у бункері веселилися. Столи були накриті для рядових СС і для генералітету. До залу кілька разів заходив Геббельс. Його не можна було впізнати: очі сяяли, на обличчі вигравала усмішка людини, яка йшла вгору і нарешті піднялася на пік. Риббентроп також обійшов усіх офіцерів СС, він обіймав незнайомих людей і, перед ранком, сп’янівши, вирішив проспівати кілька пісень Шуберта.

Вранці наступного дня радіоперехоплення, призначені для фюрера, затримали: Трумен виступив з декларацією, в якій стверджував непохитне рішення американського народу разом з «бойовими союзниками закінчити війну, знищивши гітлеризм у Європі віднині й назавжди».

Радіоперехоплення виступу Трумена було затримане тому, що Гіммлер викликав до себе «фюрерів військової економіки»: Дорнброка, Круппа і голову ради спостереження «І. Г. Фарбеніндустрі» фон Шніцлера. Представник круппівського концерну на зустріч не прибув. Дорнброк і Амброс з «І. Г.» точно о 13.00 були в приймальні штаб-квартири СС.

На цей раз Гіммлер не дотримувався норм виробленого роками партійного етикету: не став цікавитися процентами випуску продукції, не розпитував про нововведення на підприємствах і не давав практичних порад, як це було заведено.

— Які у вас зв’язки з американським діловим світом? — одразу ж спитав він.

Дорнброк поглянув на Амброса й відповів:

— Таке запитання в устах рейхсфюрера СС звучить як наказ іти в тюрму за зв’язок з ворогом…

— Панове, це питання серйозне, набагато серйозніше, ніж ви можете уявити…

— Треба розуміти вас так, що рейху зараз потрібні наші контакти з людьми великого бізнесу в США? — спитав Дорнброк. — Для негайних переговорів з ними з якихось невідкладних питань?

— Так.

— Але всього лише рік тому подібні контакти могли привести до гільйотини — навіть таких відданих рухові людей, як я чи Амброс…

— Мої контакти, — зауважив Амброс, — практично неможливі, бо росіяни опублікували документи про газ «циклон» в Аушвіці…[2] За роботу над цим газом відповідав я, рейхсфюрер…

Дорнброк поморщився:

— Е, Амброс, не треба так!.. Діло є діло, і коли б не ви займалися цією штуковиною, то СС доручило б роботу іншим людям. Ви виконали замовлення керівництва швидше від усіх — це найкраща візитна картка для серйозного представника ділового світу… Якщо я міркуватиму, як ви, то мої справи куди гірші, бо мій старший син Карл розстрілював командос і допомагав Ейхману в розправі над євреями. Але хіба я можу відповідати за вчинки мого сина? Не ви ж працювали з «циклоном» в Аушвіці. Але я хотів просити вас, рейхсфюрер, пояснити нам, у чому смисл цих контактів. В ім’я чого? Мета?

— Про це я поінформую вас, панове, якщо вам пощастить знайти солідних контрагентів, які погодилися б вислухати нас найсерйознішим чином.

Дорнброк заперечливо похитав головою й сказав:

— Рейхсфюрер, якщо коли-небудь, де-небудь і хто-небудь наважиться повторити ваш експеримент, загалом чудовий експеримент, я порадив би цій людині не робити тієї помилки, яку зробили ви…

— Я ніколи не знав ненависті до євреїв, — відпарирував Гіммлер. — Навпаки, я відчував фізичний біль, підписуючи накази на проведення акцій проти цього племені. Не мені говорити вам про те, що це за страшний тягар — тягар відповідальності за долю нації і за її майбутнє. В ім’я майбутнього Німеччини ми пішли на те, що кожний безвідповідальний обиватель вільний трактувати як вандалізм…

— Схоже, на те, що ви виправдуєтесь, рейхсфюрер, — сказав Дорнброк, і Амброс здивувався, як зараз розмовляє його колега з третьою людиною партії. Він розмовляв зараз з Гіммлером, не приховуючи свого жалю до нього. — Я мав на увазі іншу помилку, — вів далі Дорнброк. — Спочатку ви зважали на нас, на думку фюрерів економіки, але потім відмахнулися від нас, обмежуючись присудженням щорічних премій імені Гітлера… Ви поставили нас у становище солдатів, але маршал не може стати солдатом, хоч би який він був справний. Ви примушували людей діла сліпо виконувати ваші плани. Після того як вигнали Шахта, ми стали прикажчиками. А ми не прикажчики… Коли б ми продовжували союз рівних, то англійці й американці не стояли б у Дюссельдорфі, рейхсфюрер…

— Ви забуваєтесь, пане Дорнброк! Пам’ятайте, з ким ви розмовляєте! З ким ви розмовляєте!

— Я пам’ятаю, з ким розмовляю! Я розмовляю з одним із тих, хто поставив Німеччину на грань катастрофи, а потім прийшов до мене з запитанням: «Де ж ваші зв’язки з діловим світом Штатів? Нам потрібен мир…»

— Що?! Та я кину вас у тюрму!

— А хто тоді гнатиме для вас із останніх запасів сталі танки й гармати? Хто? — Він обернувся до свого супутника: — Залиште нас удвох з рейхсфюрером, Амброс.

— Мені ще потрібен доктор Амброс, — сказав Гіммлер розгублено.

— Коли він вам знадобиться, ви його запросите з приймальні, а поки що в ваших інтересах, рейхсфюрер, залишитися зі мною сам на сам. Йдіть, Амброс, і не сердьтеся, будь ласка.

Коли Амброс вийшов, а Гіммлер, пополотнівши від безсилого пронизливого гніву, відійшов до вікна, Дорнброк неквапливо заговорив:

— Усе кінчено. Треба дивитися правді в очі. Ви програли. Ви тут програли. Ви програли тут виграшну партію. Я розумію, навіщо ви мене запросили… Крупп вирішив відсидітися дома: він тепер не хоче мати з вами діла, чекаючи приходу англійців. «Фарбеніндустрі» прислав вам Амброса, який лише числиться в директораті… Тільки я один прийшов до вас, рейхсфюрер, і я просив би вас зрозуміти, що йти до вас напередодні краху — це акт громадянської мужності. Я розумію, на що ви сподіваєтесь. Ви даремне сподіваєтесь на це. Ніхто зараз не піде на контакт ні зі мною, ні з Круппом. Пізно… Трохи пізно… Ви ж хочете, щоб я умовив когось у Штатах «простити» вас і спільно зберегти Європу від росіян. Чи не так? Ви хочете, щоб люди бізнесу вплинули на Трумена? Пізно, рейхсфюрер, пізно. Починаючи з тридцять дев’ятого року нам «не рекомендувалося» мати справу з американським бізнесом, крім тих, які вигідні лише нашій стороні і зрештою могли б допомогти вам створити кризову ситуацію в економіці Штатів. Це було нерозумно: в американців теж є голови на плечах, причому недурні. Ви могли воювати з ким вам заманеться — краще, звичайно, на одному фронті, але навіщо було заважати нам мати наші особисті справи із Штатами через Швейцарію, Іспанію чи Португалію? Навіщо треба було Гейдріху класти мене на плаху в тридцять восьмому році? Саме він тоді обірвав усі мої контакти з Америкою — ви ж знаєте про цей епізод. Ви запізнилися скрізь, рейхсфюрер… Скрізь і всюди… Коли ваші ж люди налагодили контакти з американцями в Лісабоні у сорок третьому році, отоді треба було діяти, а не тепер. Треба бути дурнем, щоб зараз прийняти ваші пропозиції миру, рейхсфюрер. Це невигідно — приймати зараз ваші умови, бо коли навіть росіяни і вивезуть четверту частину наших заводів, то третя частина, наймогутніша — Рур, Ельзас, Баварія — дістанеться американським діловим, як ви зволили висловитися, колам… Та якщо ви стежили уважно за тим, що я говорив, то ви повинні були звернути увагу, як я старанно підкреслював «програш тут». Шукайте союзників, пане Гіммлер, шукайте союзників… Тих, які допоможуть Німеччині встати з попелу. Вам треба робити ставку на Схід, на його людські ресурси. Тоді ми, піднявши промислову могутність Німеччини, зможемо створити блок, і цей блок буде непереможний. Сліпий фанатизм азіатів, помножений на нашу промислову могутність, стане силою номер один у цьому світі. Я не знаю мікадо чи опозиції в Китаї — не знаю, думайте про це, але думайте неодмінно, бо ви боржники перед нацією, і борг цей ми з вами зобов’язані їй повернути сторицею.