Він чітко, аж жах бере, як виразно пам'ятав той дощовитий день, коли в тутешніх газетах надрукували промову Черчілля, виголошену «великим старим» у Фултоні; колишнього прем'єра Британії слухачам Вестмінстерського коледжу представив не хтось там, а сам президент Трумен, що надало цій промові характеру надзвичайного; протокол це протокол, в одному рядку часом викладено всю програму, яку готував цілий штаб політиків, економістів, військових, учених, розвідників та філософів протягом місяців, а то й років.

Прочитавши промову Черчілля двічі, Штірліц відклав газету, важко підвівся з рипучого стільця (три стільці стояли в його конурці, що називалася «номером», усі три рипіли на різні «голоси») і вийшов на вулицю; мрячив березневий дощ, хоч небо було безхмарне; люди шльопали по калюжах, сховавшись під парасольками; лише справжні кабальєро крокували без капелюхів, у легких пальтах — вода не кулі, не страшно, насамперед треба дбати про свій вигляд, непристойно ховатися від будь-чого, а тим паче — від дощу.

Він ішов містом бездумно, ніяк не міг зосередитись після прочитаного, та раптом збагнув, що він уже в центрі, навпроти американського посольства; у великий будинок безперестану заходили люди, була дев'ята година, початок робочого дня; він спинився біля газетного кіоска, став гортати газети й журнали, щоразу здригаючись, коли старенький продавець у величезному береті, по-піратському насунутому на очі, на одному було більмо, викрикував несамовитим голосом:

— Читайте історичну промову Черчілля, він оголосив війну Сталіну!

Штірліц дивився на американців, які входили у ворота посольства; були вони високі, кремезні, одягнені немовби в уніформу: тупорилі черевики з дірочками на носках, дуже вузенькі штани, крихітні вузлики краваток і короткі, майже зовсім куці, плащі, як правило, бежевого або сірого кольорів.

Вони йшли, весело перемовляючись між собою; Штірліц намагався збагнути, про що вони зараз говорили, і йому здавалося — судячи з виразу їхніх облич, — що розмовляли вони про якісь дрібниці: хто розповідав про те, як провів уїк-енд на Іраті, полюючи форель (в Іспанії не кажуть «ловив форель», її тут «полюють»); хтось ділився враженнями про поїздку в замок Фіни Кальдерон під Толедо (дивовижна жінка, надзвичайно чарівлива); хтось просто розповідав, що мулить лівий черевик, треба занести Пене, який працює на розі вулиці, хороший майстер і недорого бере.

І ніхто з цих людей — вони ж були не простими людьми, які ходять собі по вулицях, сидять у кафе, сіють хліб, співають у театрі чи лікують у клініці, а особливими, бо належали до касти політиків, — жоден з них не був занепокоєний, нахмурений, пригнічений, ніхто — судячи з їхніх облич — наче й не розумів того, що сталося вчора у Фултоні.

Це клерки, подумав тоді Штірліц, не бачать далі того, що написано в документі, позбавлені відчуття історичної перспективи, я не маю права судити по їхніх обличчях про всіх американців, хоч найбільше мене зараз цікавлять ті, від кого залежать рішення. Які наївні наскоки прісних пропагандистів, подумав він тоді, яка безпомічна їхня захопленість з приводу єдиної демократії, що існує на землі, — американської… Але ж і там усе визначає людина, яку привели в Білий дім; пощастило країні — з'явився Рузвельт, вирішив покарати її бог — забрав його, замінивши Труменом, який ніколи не зможе зрозуміти й відчути того, що зміг Рузвельт…

Штірліц навіть замружився, бо виникло — на якусь мить — страшне видіння: замість живих, гладенько поголених облич йому привиділися черепи, а крізь сірі плащі проступили кістяки; можливість масової загибелі людства пов'язана з уявою знову ж таки однієї людини, яка перетворює цю свою уяву в Слово, що стає поворотною віхою в природній течії Історії…

Що ж так збентежило Штірліца в промові, виголошеній Черчіллем учора далеко за океаном, у красивому й тихому, староанглійського типу приміщенні коледжу?

Мабуть, подумав він, мене приголомшили його слова про те, що необхідно — як протидію Росії — створити «братерську асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою». А така асоціація передбачала зовсім особливі відносини між Сполученими Штатами і Британською імперією. Братерська асоціація, карбував Черчілль, вимагає не тільки ще більшої дружби між спорідненими системами суспільства; а й збереження близьких стосунків між військовими радниками, спільного використання всіх військово-морських та повітряних баз, що подвоїть могутність Сполучених Штатів і зміцнить могутність імперських збройних сил.

Штірліца насамперед шмагонуло те, що Черчілль двічі вжив слово «імперія», потвердивши цим, що з минулим, тобто з антиімперською політикою Рузвельта, покінчено раз і назавжди. Трумен міг би висловити свою власну думку, він міг би сепарувати американську демократію від британських імперських амбіцій, але він не зробив цього, він разом з усіма аплодував шаленому Уїнні, виказуючи цим, що згоден з кожним виголошеним тут словом Черчілля.

Як природжений, глибинний політик, Штірліц одразу ж вичислив, що пасаж Черчілля про створення «англомовного воєнного блоку, який протистояв би Росії», є не тільки погроза Кремлю, а й жорстке попередження Франції та Італії: і Рим і Париж були поставлені перед фактом створення якісно нового блоку. А в наступному абзаці Черчілль ударив уже зовсім відкрито: «… не тільки в Італії, а й у більшості країн, віддалених од російських кордонів, діють — в усьому світі — комуністичні партії, які є загрозою християнським цивілізаціям».

Отже, зрозумів Штірліц, оцією своєю фразою Черчілль недвозначно вимагав від урядів Італії та Франції негайно виключити Тольятті й Тореза з членів кабінету, він вимагав повного розмежування з тими, хто вніс найбільший вклад у справу боротьби проти гітлеризму. Такого диктату щодо суверенних країн Європи не дозволяв собі ніхто — після дев'ятого травня сорок п'ятого року; раніше таке траплялося, але ж це робив головний ворог Черчілля, невже така коротка пам'ять людська?!

Штірліц зрозумів, що з минулим покінчено, коли двічі, дуже повільно, по словах, прочитав ту частину промови, в якій Черчілль проголосив: «Ми не можемо покладатися на незначну перевагу в силі. Під час моїх зустрічей з росіянами, я переконався, що найбільше вони захоплюються силою. Взаєморозуміння з Росією має підтримуватися всіма силами країн, які розмовляють англійською мовою, і всіма їхніми зв'язками».

Він розумів, що Москва не мовчатиме; відповідь, напевне, буде така ж різка; Черчілль знає, що робить, характер Сталіна він вивчив дуже добре; починаючи свої дії, він, мабуть, абсолютно точно вирахував можливу протидію того, хто нарівні з ним, лише рік тому, був членом Великої Трійки, сидів за одним столом у Ялті, але тоді в Криму поруч з ними була ще одна людина — Рузвельт.

Саме того березневого дня сорок шостого року, коли Штірліц тільки-но почав ходити без милиць і палиці, він зрозумів, що повернення на Батьківщину стало тепер такою складною проблемою, якої він не міг досі навіть уявити.

Саме тоді, того вологого весняного дня сорок шостого року, його охопило страшне відчуття якоїсь гнітючої безвихідності: він міг передбачити, що проти ідеї, якій він служив усе своє свідоме життя, виступлять ті сили, що традиційно нападали на Радянський Союз з украй правих позицій, він розумів, що лідер англійських фашистів Мослі, якого випустили з-під домашнього арешту, не вгамується після своєї поразки, знову збиратиме мітинги в Хайд-парку, він розумів, що можуть висунутися люди Форда, котрі відкрито схилялися перед Гітлером, але щоб з такою скаженою програмою неприйняття Росії виступив той, кого Гітлер вважав ненависним ворогом рейху, той, хто вніс свій вклад у перемогу над нацизмом, — від цього Штірліцу було так прикро й гірко, що він відрахував від тих грошенят, що зібрав, десяток песет, зайшов у кафе неподалік од американського посольства, замовив собі пляшку вина, винив її за одним присідом, склянку за склянкою, сп'янів і насилу добрався до того пансіону, де його поселили вісім місяців тому люди ОДЕССи[2], відчуваючи, як усередині в нього щось захололо, стало нерухомо-постійним, немовби повернувся той біль, що пронизав його першого травня у Ванзеї, коли кулі розірвали груди й живіт…