— Даремно ви вважаєте мене своїм головним ворогом, — відповів Мюллер. — У вас є вороги набагато могутніші за мене, і вам це відомо, але ви чудово знаєте Росію — це ваш найнадійніший гарант, і аж ніяк не зв'язки. Ви все-таки розтлумачте наївному селянинові вашу логічну хитрість.
— Гаразд. — Гелен теж посміхнувся. — Емоції людини — це природжене, логіка — набуте. Коли ці дві іпостасі з'єднуються воєдино, починається робота, приречена на удачу. А ми останні роки живемо немовби розрубані надвоє: емоції промовляють нам одне, а логіка — тобто обов'язок підкорятися вказівкам і виконувати накази — веде нас зовсім в інший бік. Ви згодні?
— Безперечно.
— От бачите… Ви як достеменний німець марно намагаєтесь поєднати несполучне і впадаєте в алогізм, який таїть у собі біду…
— По-перше, я баварець, а не німець. По-друге, я далеко не завжди розбавляю нашу нинішню нелогічну логіку емоціями, — тому, мабуть, і живий поки що. Але я й досі не вбагнув, чого це ви загнули про «достеменного німця»?
— Тому що ви намагаєтесь нав'язати себе, свою манеру мислення співрозмовникові… Не сперечайтесь, я теж не зовсім чистий німець, — домішка пруссака не може не датися взнаки… Ви мислите прямолінійно: якщо групенфюрер чи генерал — значить, в очах ворогів ти справжнісінький злочинець, а лейтенант — всього лише напівсучий син. Так?
— Так.
— Вам, звичайно, гірше, ніж мені. Вас ненавидять і на Сході й на Заході. Що стосується мене, то люта ненависть Кремля певною мірою компенсується жадібним інтересом до мого діла фінансових єврейчиків на Заході, а особливо в Америці.
— Отепер я все зрозумів, — зітхнув Мюллер. — Це ви про те, що вам, генералові, ще можна якось продатися, а таку стару шлюху, як мене, тата-Мюллера, — нехай навіть я перетворюся в лейтенанта, — поставлять до стінки і росіяни і американці?
— Ні, ви ніякий не баварець, ви німець, стопроцентний німець, і ваші предки напевне народилися в Бранденбурзі або в Ганновері, мені жаль вас. Ми з вами, саме ми, групенфюрер, являємо собою не щось там, а пам'ять рейху. Моя пам'ять звернена проти Кремля, ваша — як проти Кремля, так і проти Даунінг-стріт, Білого дому та Єлісейського палацу, — нас гріх стріляти.
— Ні, — Мюллер похитав головою. — Ні, генерале. Ви сплутали мене з Шелленбергом. Але мислили ви саме в тому напрямку, який і привів мене до вас… Гудеріан відмовився передати нам копію вашої «Червоної біблії». Чому?
— Гудеріан лише підписав папір, групенфюрер. А відмовився я.
Він знав, що робив, відмовляючи на прохання гестапо надіслати примірник «Червоної біблії». В цій книзі були надруковані досьє на радянських політичних діячів, генералів, конструкторів, міністрів — словом, на всіх тих, хто являв собою кістяк влади; це досьє Гелен збирав, використовуючи дані агентури, засланої в Росію, перехоплення телефонних переговорів і допити полонених (він провів два місяці з Власовим, розмовляючи з ним і його найближчим оточенням, перевіряючи ще раз те, що було вже закладено в «біблію», і додаючи нове, що приніс з собою зрадник).
«Червона біблія» була одним із шансів Гелена; ніхто в світі не мав такої інформації, як він і його штаб, жодна розвідка, включаючи й Шелленберга, який зосередився в основному на політичних, тобто скороминущих інтригах, не знала того, що знав Гелен; бригадефюрер забув чи, може, не зрозумів, що справжня розвідка закладає міни уповільненої дії про запас, на багато років уперед. А втім, йому можна було співчувати — він працював під Гіммлером, який поспішав доповісти фюрерові про черговий успіх. Але армія рейху жила за законом резерву: навіть під час перемоги треба думати про можливі поразки й заздалегідь готувати реванш, контратаку, новий нищівний удар…
— Вас можуть неправильно зрозуміти, генерале, — сказав Мюллер. — Я й приїхав для того, щоб вирішити це питання мирно.
Гелен похитав головою:
— Групенфюрер, не втішайте себе: зараз у Гітлера лише одна надія — ми, армія. Ви були найстрашнішою інституцією рейху ще рік тому, навіть півроку. Тепер ви не можете без нас нічого. Мене тепер не віддадуть вам. Я не боюся вас більше.
— Он як! — сказав Мюллер. — Ви молодець. Люблю хоробрих. Це в мене з дитинства — я ж боягузом був. Саме боягузи липнуть до таємної поліції — реальна могутність, ще б пак, влада над іншими… Тільки спішно відправте в Тюрінгію, на свою віллу, до дружини й дітей, кілька взводів солдатів, нехай охороняють вашу родину як зіницю ока: зараз час страшний, удари в першу чергу сиплються на нещасних жінок та дітей…
Мюллер повільно, важко підвівся й пішов до дверей.
— Ви збожеволіли! — вигукнув Гелен. — Ви збожеволіли! Верніться!
Мюллер слухняно повернувся, знову сів у крісло — тепер уже міцно, по-хазяйськи, й миролюбно сказав:
— Хоча б кавою почастували, їй-богу.
Гелен, оволодівши собою, відповів:
— Я почастую вас кавою, але вам також не завадило б посадити в своїй квартирі наряд есесівців. У вас же теж сім'я, дружина й син, чи не так?
— Була, — відповів Мюллер. — Син загинув на Східному фронті, а дружиною я ладен пожертвувати. Ви мене зупинили тільки для цього?
— Навіщо вам «Червона біблія»?
— Для того, щоб запросити вас у пай.
— Тобто?
— Усе дуже просто: в мене з'явився канал зв'язку з Москвою: якщо вашу «Червону біблію» переправити в Кремль, вона викличе там таку бурю, такий жах, таку манію підозріливості, що наслідки важко передбачити. Захід буде страшенно здивований подіями, що можуть вибухнути у Москві. У вас, як я чув, підтасовано такі дані на Жукова, Говорова, Рокоссовського, наркома авіації Шахуріна, які ми піднесемо відповідним чином. Пам'ять Власова вибіркова. Те, що звичайна людина легко забуває, зрадник пам'ятає загострено, істинний сплав логіки й емоції, спроба підтягти всіх чистих під себе, брудного; зрада — категорія цікава, зрадник хоче бути третім, він завжди шукає — для свого виправдання — перших і других… Я згоден попрацювати з вашою «біблією» тут, у кабінеті, якщо ви боїтесь — і правильно, до речі, робите, — що вона може опинитися в сейфі Кальтенбруннера чи Гіммлера, коли я візьму її з собою…
— Словом, ви просите мене, щоб я дозволив вам бути причетним до тієї справи, якій я присвятив усе своє життя? — Гелен посміхнувся.
— О! Ви цілком правильно сформулювали, генерале, яка точність у словах!
— У такому разі ви будете змушені допомогти нещасному Канарісу.
— Ним займається Кальтенбруннер. Особисто.
— Так, але в тому концтаборі, де мучиться справжній патріот Німеччини… і фюрера, — додав Гелен несподівано навіть для самого себе, — є ваші люди. А вони можуть усе.
— Логіка, генерале! Логіка! Де ваша логіка?! Тільки-но ви сказали, яка зараз всемогутня армія, а ми, бідолашне гестапо, зовсім занедбані, і тут же заперечуєте собі, твердячи, що мої люди можуть усе…
Мюллер глянув на Гелена й зрозумів, що перебрав міру: той може закусити вудила, прусська кістка, армійська каста, ну його к бісу…
— Добре, — сказав він, — давайте домовимося так: я гарантую, що родичів страченого фельдмаршала Віцлебена й генерала Трєскова не буде ліквідовано, як наказав фюрер… Я обіцяю вам, що сім'ю фельдмаршала Роммеля, який покінчив з собою за наказом фюрера, не відправлять у табір, як санкціонував Гіммлер… Що ж стосується долі нещасного Канаріса, я постараюсь з'ясувати, що його жде. Я спробую дізнатися, чому його досі не стратили, хто зупинив руку ката, кому це на користь. Така домовленість вас влаштовує?
Гелен зняв телефонну трубку, попросив ад'ютанта принести дві чашки кави і, відчинивши сейф, мовчки, якось бридливо, але водночас жалісливо простяг Мюллерові книгу.
Той перегорнув перші сторінки, посміхнувся:
— Товар, га? Просто-таки товар!
— Це не товар, це — майбутнє…
Коли ад'ютант приніс каву, Мюллер запитав:
— Деякі сторінки можна буде фотокопіювати?
— Деякі — можна, весь матеріал — ні.
— Пропорція?